Про те, що відбувалося у соціально-політичному житті українців наприкінці 80-х - початку 90-х років XX століття
"Багато чого відбулося. Спочатку поступовий, а далі швидший занепад Радянського Союзу, а також правлячої комуністичної партії, яка втратила політичну монополію. Поява альтернативних політичних партій, народних рухів. Варто згадати про Чорнобильську катастрофу, яка трапилася у 1986 році і теж серйозною мірою підважила радянський лад. Загалом зараз, з перспективи сьогодення, можна сказати, що відбувалися відцентрові процеси, які призвели до падіння Радянського Союзу в 1991 році. Друга половина 80-х — це період більшої свободи порівняно з тим, що було раніше. Недаремно навіть та правляча партія, яка намагалася запроваджувати якісь реформи, називала це "епохою гласності і перебудови". Перебудови в сфері суспільних відносин, культурній і сфері взаємодії держави і громадянина. Звичайно, всі дії з боку правлячої партії були непослідовними, обмеженими, виходили на рівень імітації. Та ці дії спричинили такі процеси, які партія не змогла очолити чи контролювати. Якщо говорити про 90-ті роки, то про них згадують як про прокляті роки. Це період зламу життєвих стереотипів, поведінкових і так далі. Так завжди трапляється, коли розвалюється велика система, тоді виникає безвладдя і безглуздість. Перехід від чогось до чогось породжує хаос. Достатньо згадати одну ситуацію з 90-х, — гіперінфляцію, — коли всі стали мільйонерами в купонах", — коментує Георгій Касьянов.
Про зміну символів
"Приходять нові державні символи України, вибудовується нова історична міфологія, конструюються нові форми історичної пам’яті. А якщо говорити про запозичення, культурні форми, які були поза досяжністю, очевидно, що тут відкриваються кордони і відбувається навал того, що називається масовою культурою Заходу. Звичайно, коли воно приходить без обмежень, єдине обмеження — фінансове, то така свобода споживання призводить до того, що можна переїсти і перепити всього, надмірно переслухати і передивитися чогось", — додає Георгій Володимирович.
Чи можна вважати 90-ті роки XX століття яскравою сторінкою в українському мистецтві
"Це безумовно яскрава сторінка. З’явилася велика кількість цікавих феноменів, які ми не бачили на сцені у 80-х роках. Покоління художників, які вийшли на сцену наприкінці 80-х - початку 90-х дуже умовно можна описати як покоління "Постстус". Це покоління, яке сформувалося в інших умовах. Скажімо, якщо покоління Василя Стуса формувалося і росло в умовах дуже жорстких обмежень, настільки жорстких, що доля Стуса для нас стала символом репресій. А от наступне покоління почало працювати в набагато м’якших умовах. Наслідком цього була величезна свобода творчості. Але теж треба розуміти, що ця група художників і письменників дуже часто реагувала не так на історичну дійсність, з якою вони мали справу, як на попередній стан справ. Тобто, те, що ми бачимо в 90-х - це великою мірою реакція на те, що було в 70-х і 80-х. Спалах гостро-іронічного мистецтва, зняття обмежень на сескуальність чи обсценну легкість і ще різних речей, які не так давно були неприпустимими, — це була реакція на надзвичайно жорсткі обмеження радянського періоду і його лицемірство. На дійсність, в якій з одного боку є оптимістичний фасад, — на рівні візуальності — це атлетичні тіла з усміхненими дітьми на плечах у дорослих — який є для людей, які жили у той період, абсолютною фікцією. Більше того, це така фікція, яку від тебе очікували повторювати. І у той момент, коли тиск цієї фікції ослаб, коли лицемірство стало більш очевидним, люди могли про це говорити, тоді ж з’явилося мистецтво, яке стало реакцією на це все. Коли ми дивимося на мистецтво періода 90-х, то ми дивимося не на мистецтво, яке рефлексує про свою дійсність, а — на мистецтво, яке відштовхується від дійсності попередніх десятиліть", — розповідає Олеся Островська-Люта.
Про Паркомуни і її феномен
"Це спільнота художників, яка мешкала у сквоті на вулиці Паризької Комуни, нині це вул.Михайлівська. Це була неформальна співдружність, де художники одночасно жили, працювали,влаштовували виставки, начебто конгломерат. Дуже гарно описує цю ситуацію вислів Юрія Оноха, директора Центру Сучасного Мистецтва Сороса, який казав: "У ті часи можна було робити все що завгодно, і ніхто цього не помічав." Тобто це була дуже яскрава художня реальність, яка була дуже в собі замкненою і непомітною для ширшого суспільства. Не тільки художники Паркомуни, так само Андрій Сагайдаковський зі Львова, — це феномен. Він досі є учасником культурної сцени, досі впливає на її розвиток. Він дебютував наприкінці 80-х — на початку 90-х у Львові, пізніше в Варшаві. Це був період переосмислення і переналаштування системи. Тоді не було преси і телебачення, які цікавилися б цими феноменами, не було соціальних мереж і каналів контакту між художником і аудиторією", — підсумовує Олеся Богданівна.
Спецпроєкт "Зміна декорацій в 90-ті: перехід від радянського мистецтва до українського" — спільний проєкт радіо Культура і Національного культурно-мистецького та музейного комплексу "Мистецький арсенал",з нагоди виставки "Андрій Сагайдаковський. Декорації. Ласкаво Просимо!"
Картина: Андрій Сагайдаковський, ЗАБАВИ, 2015, килимок, олія
