Мобільний додаток

Вибухові слова та речі: специфіка вивчення епохи 90-х

26.11.2020 р., 09:46

У Мистецькому арсеналі до 24 січня 2021 року триватиме виставка "Андрій Сагайдаковський. Декорації". У рамках спільного спецпроєкту "Зміна декорацій в 90-ті: перехід від радянського мистецтва до українського" в ефірі Радіо Культура літературознавиця, професорка і поетка Олена Галета та директорка Мистецького арсеналу Олеся Островська розповіли, чому 90-ті такі непрості у вивченні та систематизації, якими є часові рамки цього періоду і у чому полягала його особливість. У Мистецькому арсеналі до 24 січня 2021 року триватиме виставка "Андрій Сагайдаковський. Декорації". У рамках спільного спецпроєкту "Зміна декорацій в 90-ті: перехід від радянського мистецтва до українського" в ефірі Радіо Культура літературознавиця, професорка і поетка Олена Галета та директорка Мистецького арсеналу Олеся Островська розповіли, чому 90-ті такі непрості у вивченні та систематизації, якими є часові рамки цього періоду і у чому полягала його особливість.

Програма:

Про початок 90-тих в українському візуальному мистецтві

Олеся Островська: Коли ми вже можемо говорити, що є інакша якість творчого життя. Інакша, ніж до Перебудови. Інакша, ніж радянські 80-ті. Мені видається, що дуже важливим маркером є доля Василя Стуса. Тобто щось, що було неможливо за його життя, через кілька років стало вже цілком прийнятною поведінкою на культурній сцені. Але щодо питання про те, коли ці довгі 90-ті починаються, то, мені видається, що вони починаються раніше і тривають значно довше за самі 90-ті роки суто хронологічно. Великою мірою цей період пов'язаний із заповненням лакун, начебто пружина була дуже довго стиснута, а потім ніби розтиснулася і почалася величезна кількість художніх практик, котрі можна пов'язати з трансгресією, з доланням певних кордонів і заборон.  

Коли ми подивимося на початок 90-х, то величезна кількість художніх творів стає значно краще і більш зрозумілою, якщо зрозуміти, що це реакція не так на дійсність, яка оточує митців у той момент, як на весь їх попередній життєвий досвід. На весь тиск, який відбувався впродовж їхнього попереднього життя. Стосовно періоду коли це почалося, тут так само є множинність. Великою мірою початок 90-х пов'язують з появою таких явищ, як Нова українська хвиля або паркомуна (сквот художників на вулиці Паризької Комуни). Це теж десь період 1987 року. 

Якщо ми подивимося на рок-сцену, то кінець 80-х для рок-музики ─ це теж поява можливостей. Раптом стало значно більше дозволено. І хоча нам дуже хочеться говорити про те, що митці, так би мовити, повстали проти репресивної системи наприкінці 80-х, але це трапилося великою мірою завдяки тому, що система послабилася і стало значно більше всього можливого. Те, що не було можливе у 1984 році, вже було можливе у 1987 році. 

Про початок 90-х у літературі

Олена Галета: Література дуже тісно пов'язана з мистецькими практиками, хоча має свої особливості появи і функціонування. Коли ми говоримо про точки відліку, то насамперед треба визначитися з тим, відлік чого ми будемо вести. Як правило, ми шукаємо ці точки відліку, коли озираємо назад, коли знаємо, що сталася певна якість, з'явилася нова мова, поетика і щось нове у розумінні літератури, і намагаємося зрозуміти, звідки воно пішло. Визначити одну таку подію чи мистецьку, чи позамистецьку є надзвичайно складно. Спробувала зробити це Тамара Гундорова, означивши українську літературу 90-х як постчорнобильську літературу, постапокаліптичну літературу. І ми маємо точкою відліку 1986 рік. Але чи 1986 року починається література 90-х ─ на це питання було би важко відповісти. Сам 1986 рік ─ це ще не той рік, коли почалася загальна рефлексія з приводу того, як змінилася ситуація. 

1985 рік ─ це рік смерті Василя Стуса. Того ж року була заснована літературна група "Бу-Ба-Бу". І ми маємо дату, яка ще на рік швидше означена на хронологічній осі, аніж 1986 рік. Здавалось би, це зовсім різні явища, але змінюється певна якість у літературі. Чи "бубабісти" 1985 року є тими, якими ми їх знаємо пізніше? Можливо, вони стають тими, якими ми їх бачимо з історії літератури 1990 року, коли у Львові відбувається перший фестиваль "Вивих"? Для мене важливо, коли з'являються нові способи говорити, але не менше важливо, коли ці способи починають ставати загальними практиками. Тобто не тільки знакові одиничні події. Крім того, у середині 90-х років у літературі з'являється нове покоління, яке назвали "поколінням дев'яностих".  

З одного боку, 90-ті ─ це час, коли виходять основні твори, напевно, до сьогодні найбільш резонансні або ті, які приносять гучне ім’я поколінню вісімдесятників. Але з іншого боку, для мене важливо не забувати, що у 90-х роках виникає також нова формація, приходять молодші люди, які тісно спілкуються зі своїми трошки старшими колегами. Це фактично одне середовище, але це все ж таки різні умови становлення і формування поетичного і художнього висловлювання. 

Тому, суспільні події, безперечно, певним чином впливають. Вони, може, навіть вирішальним чином впливають на те, що діється в літературі. І особливо на речі, які отримують резонанс. Але навіть перший фестиваль "Вивих" 1990 року передує проголошенню незалежності. На мою думку, література формує ті мови, якими вона потім починає описувати суспільні події. 

Про вибухові тексти 90-х 

Олена Галета: Формула про вибухові слова сама спала мені на думку. Мені здається, що кожна епоха намагається себе презентувати через ключові тексти  ─ важливі ключі для розуміння тих сенсів, навколо яких витворилася мова тої епохи. 

"Ми помрем не в Парижі" Наталки Білоцерківець ─ один з ключових текстів. Її поезія мала щасливу долю, тому що неї звернулося дуже багато цікавих співрозмовників. Крім того, що Чубай співає пісню на ці слова, 1990 року виходить "Антологія вісімдесятників", яку упорядковує Ігор Римарук і до якої пише передмову Микола Рябчук. Він цитує його на самому початку і дивиться на нього як на своєрідний поетичний маніфест "покоління естетів". Це його визначення, яке з'явилося в епоху, яка потребувала найбільше дидактики. 

Цей текст цікавий для мене сьогодні з двох приводів: по-перше, він справді прозвучав і зрезонував у свій час (кінець 80-х ─ початок 90-х), але з іншого боку ─ це текст, який вже сьогодні потребує тлумачення, що саме у ньому було такого особливого, що він змінював попередню поетичну мову. Формула "Ми помрем не в Парижі" ─ це формула, яка і тоді під час читань викликала певні питання. Сьогодні вона будить інші питання: "Чому на початку 90-х років все ще треба було говорити про Париж? Чи був Париж у цей період справді світовим літературним центром? В яких координатах перебували тодішні українські митці?".

Щодо інших ключових текстів, я б виділила кілька. І це прекрасно, що ми можемо говорити про епоху, читаючи її у різний спосіб. Це могла б бути "Індія" Юрія Андруховича, а також твір Оксани Забужко "Задзеркалля", в якому йде мова про Ларису Петрівну Мержинську-Косач. Це могли бути також і прозові тексти, зокрема або "Польові дослідження з українського сексу" Оксани Забужко, або романи Юрія Андруховича, або "Щоденний жезл" Євгена Пашковського. Це розмаїття одне із свідчень, що ця епоха справді відбулася. Що це не була сцена, на якій був тільки один голос, а співіснували різні голоси. 

Про мистецькі точки вибуху: речі та проєкти 

Олеся Островська:  Виставка "Дефлорація" ─ це саме кінець 80-х. Вона відбувалася у Львові, ще у тоді функціонуючому музеї Леніна. Це було щось, що ще десять років перед тим, було немислимим. Інша точка відліку ─ це виставка "Степи Європи" у Центрі сучасного мистецтва "Замок Уяздовський", у Варшаві, куратором якої був Єжи Онух. Ще одна точка ─ це поява у 1993 році в Києві Центру сучасного мистецтва Сороса. Таких центрів було двадцять по всій Східній Європі. Тобто це можна вважати початками, хоча мені видається, що точкою відліку є кінець 80-х. Усі ці практики, які почалися наприкінці 80-х, активно розгорталися впродовж 90-х. 

Про тенденції у літературі 90-х 

Олена Галета: 90-ті роки ─ це час, коли з'являється дуже багато літератури, що виходила різного часу. Це час коли ми не тільки читаємо, а й перечитуємо. І ми більше перечитуємо речей, які виходили самвидавом попередньо, або ті, які були витіснені з культурної традиції. Тому, по суті, Антонич і Андрухович стають сучасниками, бо їх або читають одночасно, або обирають між ними. Для 90-х характерний такий тип дискусії між різними поколіннями. Ті, хто молодші, з одного боку, розуміють, що вони, по суті, опинилися в одному часі з попередниками. З іншого боку, намагаються активно цей простір літератури для себе відвоювати. І коли з'являються перші антології, які презентують українські 90-ті, наприклад, енциклопедія актуальної української літератури "Плерома" чи "Антологія", яку в 2000-х роках створив Василь Ґабор з українськими літературними школами та групами 70-90-х років, ми бачимо, що 90-ті роки постають фактично без "покоління шістдесятників". Розмову про літературу 90-х починають від покоління від так званого "тихого, або витісненого покоління сімдесятників". Тобто письменники 60-х заслуговують на всіляку повагу і їхні імена на слуху, але не вони визначають нові тенденції у літературі 90-х. 

Про особливості функціонування сучасного мистецького середовища 

Олеся Островська: По-перше, це індивідуальна мобільність авторів всередині целу. Знаменитим у цьому сенсі був Олег Голосій, котрий був таким мандрівником. Він був знаменитий тим, що в якийсь момент зникав з паркомуни і через декілька тижнів знаходився. Це надзвичайно важливий і впливовий художник для всього покоління, яке з'явилося на сцені саме наприкінці 80-х. Він загинув у 1993 році дуже молодим чоловіком. І його довго не шукали саме тому, що він був знаний тим, що любив кудись поїхати. Зовсім інша справа, коли йдеться не про індивідуальне пересування авторів і якісь зустрічі. Товариське життя було невіддільне від творчого.

Інша справа, що перевозити художні твори тяжко. Вони були великі. Як тільки на початку 90-х з'явилася камера VHS-8, художники почали масово з живопису переходити у відео і фотографію. Якщо подивитися на найважливіші твори 90-х, то, окрім творів Голосія, це будуть твори Арсена Савадова "Донбас-Шоколад". Це здебільшого фотографії та відео, зокрема відеоробота Олександра Ройтбурда "Психоделічне вторгнення панцерника "Потьомкін" в тавтологічний галюциноз Сергія Ейзенштейна". Тобто суто виробничо мистецтво стало складніше. І це також була причина, чому для виставки потрібен простір на довший час. 

У той час було досить типово, що люди робили дуже короткі виставки, наприклад, у закинутому приміщенні. Це означає, що бачили такі виставки дуже невелике коло людей, тісно пов'язаних з самими авторами. І першими глядачами візуального мистецтва були люди, пов'язані в творчий. родинний або дружній спосіб, бо умови перегляду були складніші і не було інституцій. Коли з'явився Центр сучасного мистецтва Сороса, він мав природну публіку у вигляді студентів Могилянки. 

Про мобільність як важливу складову 90-х у літературному процесі

Олена Галета: Це період, коли почалися великі мистецькі і літературні мандри всередині країни. Літературне і мистецьке середовище не були аж так тісно взаємопов'язані. Одна з причин доволі формальна: літератори 90-х ─ це великою мірою люди з філологічною освітою. Це люди, які захистили кандидатські дисертації і займалися дослідженнями. І був дуже тісний зв'язок між власне літературним середовищем і середовищем рефлексії з приводу літератури. Це веде до того, що літературні події часто пов'язані з університетами. У 90-х література присутня у формі фестивалів, поїздок та виступів. З одного боку, ми маємо такі премії, як "Гранослов", "Привітання життя", але найпотужнішим чинником розвитку літературного середовища 90-х стає благодійний фонд "Смолоскип", який проводить літературні конкурси, щорічні фестивалі і підтримує величезну кількість поїздок всередині країни. 

Про відхід 90-х 

Олеся Островська: Закінчення 90-х я б не пов’язувала з великими виставками, зокрема виставкою Уорхола у 2000 році. Мистецький дискурс і фокус мистецької практики змінився в середині 2000-х років. На рівні відчуттів ці довгі 90-ті тривали аж до Євромайдану 2014 року, коли були відчуття, що це все ще сучасність. Тобто художники, які працювали в цей період, все ще сприймалися не як історичні постаті, а їхній доробок не як найновіша спадщина, а як сучасне мистецтво. Сьогодні ми вже не можемо сказати, що творчість Олега Голосія чи Олександра Гнилицького ─ це сучасне чи актуальне мистецтво. Це найновіша спадщина, яка мусить мати музейний характер. 

Олена Галета: У своїй лекції я говорила про відхід Соломії Павличко як таку точку, яка для мене підсумовує певну епоху. З'являються зовсім нові структури і буквального наступного року з'являється сайт видавництва "Смолоскип" і багато інших проєктів, які переходять у цифровий простір. І ця технічна зміна змінює літературу, але наскільки кардинально ─ це питання відкрите. Я схильна погодитися з тим, що епоха завершується приблизно у 2013-2014 роках. Цю епоху не можна назвати "епохою 90-х". Вони будуть якоюсь із частин більшої епохи. Мені здається, 2014 рік ─  це час, після якого починаються рефлексія, звернута у 90-ті. І 90-ті ─ це справді інша епоха. 

Фото: facebook.com/Mystetskyi.Arsenal 

Вибухові слова та речі: специфіка вивчення епохи 90-х

Новини по темі