Мобільний додаток

Номінантка Пулітцерівської премії Еліф Батуман: у 90-х в мене не було чіткого розмежування того, що є українське, що є радянське

18.09.2019 р., 13:12

Про те, чому вона захопилася вивченням російської літератури, про зв'язок з українськими темами та пострадянську меланхолію — в ефірі Радіо Культура говорили з письменницею, журналісткою, викладачем Гарвардського університету, фахівцем з російської класичної літератури, дослідницею творчості Достоєвського, номінанткою Пулітцерівської премії-2018 Еліф Батуман.

— Чому вам захотілося приїхати в Україну, побувати на Форумі Видавців у Львові, і чому вам схотілося дізнатися більше про Україну? Ви у 90-ті роки мали зв'язок з українськими темами. Який?

На початку 90-х, коли я ще була на бакалавраті і вже налаштувалася працювати в університеті. На той час була можливість влаштуватися в Гарвардському університеті, в Інституті українських досліджень, працювати секретарем. На той момент, оскільки це були 90-ті роки (1996 рік), ще не було такого чіткого розуміння розмежування того, що є українське, що є радянське. На той момент сприймалося як більш загальний радянський культурний простір. Але на той момент стало більш-менш зрозуміло, що вже з'являються якісь зміни. Зокрема, нам всім чітко пояснили, що тепер ми вживаємо в англійській мові Україну без артикля.

— Хочу розпитати про ваше враження від російської літератури. Чому на вас вона справила такий величезний вплив? Чому ви займаєтеся російською літературою і намагаєтеся, напевне, пояснити якісь глибинні риси російського характеру, базуючись на тих класичних і світової слави творах Достоєвського особливо? Російську вдачу, яку ви намагаєтеся розшифрувати, ви вважаєте, вона впливає на ситуацію, яка утворилася у світі в зв'язку із присутністю в світовому соціумі, політиці такої величезної потужної країни як Росія?

Мені важливо, мабуть, розпочати з мого підґрунтя, перш за все. Тому що мої батьки, вони є представниками дуже конкретного покоління в Туреччині. Оскільки вони були народжені і працювали в Туреччині… В той момент їх виховували в розумінні того, що персональна історія, національна історія, історія певної конкретної країни і культури вона вже не має такого великого значення. Що Туреччина вона є універсальною. І турецькість як така вона теж є універсальним поняттям. З іншого боку, коли я вже народилася в Америці, то я теж виховувалася в інших настроях. Тому що це вже була ідеологія американської мрії. Це вже було розуміння того, що історія більше не важить, що кінець історії настав. Якраз в 90-х, коли я зростала, вийшла ця феноменальна книга "Кінець історії". І ми справді в це вірили. Ми вірили, що націоналізм країни як такий вже не має значення, бо настав кінець історії.

І дійсно, можливо, з цим пов'язаний саме мій інтерес до російської літератури через те, що в якийсь момент для мене… Я від початку хотіла стати письменницею. Мені завжди хотілось писати, хотілося над цим працювати. Можливо, від початку, інтерес до російської літератури не був настільки пов'язаний з інтересом щодо якихось конкретних російських рис характеру. А мене привабив саме цей універсалізм, універсальність російських тем і російських творів. Принаймні, навіть за назвами “Батьки та діти”, “Війна та мир” здавалося, що це є твори, які промовляють на універсальні всім, доступні теми... І мені здається, що мені, справді, дійсно пощастило, що в якийсь момент я прочитала один зі своїх найулюбленіших романів "Анна Кареніна"... І знаєте, я не переосмислила, не думала про свій період роботи в українському інституті на початку 90-х так глибоко. Але зараз, згадуючи про це, я пам'ятаю, як виглядало це приміщення, як виглядала ця будівля. Це був майже невеличкий будиночок, який стояв у дуже красивому живописному місці в Гарварді… І я пам'ятаю це всеприсутнє відчуття меланхолії. Про яке я, можливо, не думала раніше, але почала його усвідомлювати, це відчуття пострадянської меланхолії, десь уже трошки пізніше, наприкінці 90-х.

— А в росіянах ви відчували таку ж меланхолію?

Мені здається, що я відчувала в росіянах дещо інший тип меланхолії... І мені здається, що це багато в чому пов'язано з тим, як я сама це сприймала, як я це пропускала через себе. Через те, що коли я тільки почала займатися російською літературою я все сприймала дещо інакше ніж те, як я сприймаю це зараз. Тому що те, що раніше мені виглядало як оця універсальність роману, яку я бачила, коли була молодша, я зрозуміла наразі, що це насправді міф. Тому що дуже часто мовна політика, літературна політика, культурна політика вона є частиною тієї загальної машини дискурсу, яка, можливо, зі знанням чи не знанням автора, так само включає в себе певне насильство. Я розумію, що зараз дуже багато речей, які для мене здавалися зрозумілими раніше, я переосмислюю, пропускаючи через власне сприйняття і власний досвід.

Еліф Батуман. Фото Радіо Культура

Номінантка Пулітцерівської премії Еліф Батуман: у 90-х в мене не було чіткого розмежування того, що є українське, що є радянське

Новини по темі