Сторітелінг — це буквально мистецтво розповідати історії. І потрібне це мистецтво людям, які працюють у зовсім різних сферах. Як використовувати сторітелінг у роботі та житті, в ефірі програми "Соціум.com" на Радіо Промінь розповіли експертки Іванна Євсєєва, Євгенія Мазур та Тетяна Юзьв'як.
Ведучі:
Тетяна Кононенко, Ольга Бродська
Іванна Євсєєва, бізнес-тренерка, авторка курсу "Копірайтинг та сторітелінг"
— У нас зараз стартував четвертий потік курсу "Копірайтинг та сторітелінг", три потоки я вже випустила.
Зараз я усвідомлюю, що коли я пишу у соцмережах щиро і відкрито, показуючи свої цінності і транслюючи свою життєву позицію, це "заходить" людям, і у мене стоїть черга клієнтів. Тому для мене сторітелінг — це не лише про історії, але й про продажі.
Часто до мене звертаються експерти, які дуже сильні у своїй ніші, проте про це ніхто не знає. Коли вони розказують про те, чим вони займаються і як вони займаються, мені дуже хочеться, щоб вони навчилися упаковувати це і показувати світу. А зараз найлегше це показати через соцмережі. Тому вони приходять вчитися писати тексти.
По-перше, якщо ми говоримо про соцмережі, то це текст і картинка, або відео і текст. Не можуть існувати текст без картинки або картинка без тексту.
Якщо ми починаємо говорити про те, що писати — у першу чергу я починаю працювати як психолог, тому що люди банально бояться писати, їм спершу треба подолати страх. А ми боїмося того, що про нас подумають, якщо ми почнемо щось не те писати. Є дуже важливе правило, з якого ми починаємо зі студентами: краще як-небудь сьогодні, ніж ідеально і ніколи.
Дуже важливо почати і формувати звичку. Тому що прослухати курс і бути теоретиком — це нічого не вартує. Треба стати практиком і писати щодня.
Сучасні історії коротші, ніж раніше. У них обов’язково має бути основний герой, обов’язково має бути емоція. Два типи емоцій — позитивні або негативні — привертають увагу, якщо вони яскраві. Ми або давимо на біль, або продаємо щастя.
В історії обов’язково має бути власна позиція, а в кінці мають бути висновки. Якщо ми говоримо про соцмережні тексти — ми маємо або давати безумовну користь, або безумовно розважати.
Євгенія Мазур, журналістка, блогерка
— Мої історії беруться зі світу, а навичка писати для мене — це просто вміння занотовувати те, що я бачу. Я взагалі була впевнена усе життя, що усі так можуть. І тільки нещодавно я відкрила для себе, що вмію дивитися по сторонах і бачити те, чого інші не бачать.
У мене єдине правило — записувати одразу, якщо щось відбулося. Не чекати, тому що коли чекаєш, втрачаються якісь нюанси, емоції, нотки, враження, і з часом взагалі перестаєш розуміти, що саме тебе зачепило в цій історії і чому взагалі потрібно її комусь переказувати. Одразу не записав — усе, концепція злітає.
Треба частіше дивитися по сторонах. Бо коли завалюєш себе рутиною і постійно курсуєш в режимі робота-дім-робота і не помічаєш, що відбувається навколо, то приводів писати набагато менше.
Правило номер три — вміти говорити з людьми, бо якщо ти з ними не говориш, вони тобі нічого не розказують.
Ти не завжди можеш контролювати реакцію на твій текст чи її наявність. Може бути супертема, суперлюди, супервсе, але не читають.
Тетяна Юзьв'як, вчителька української мови та літератури Калуського ліцею № 10
— Якщо розглядати предмет української мови та літератури — ми "сторітелінгуємо" і там, і там. Наприклад, коли ми проходили Симоненка і я хотіла розповісти про віхи його біографії, я зайшла у клас зі словами: "Знаєте, я хочу вам розповісти про такого хлопця, який надзвичайно любив ходити до школи, і долав 9 кілометрів, навіть у зимову хугу чи в іншу пору року!" Запала тиша — як взагалі можна подолати 9 кілометрів заради школи? І про кого ж я буду розповідати?
Основне — вловити емоцію. Емоція має бути однаковою як у мене, так і у моїх учнів.
Слухай розмову повністю в ефірі Радіо Промінь!
Фото pexel.com
