Про свого найкращого клієнта, комунікативні війни та передвиборчі маніпулятивні технології в ефірі "РанокПРО" розповів постпред України в Раді Європи Дмитро Кулеба.
Ведучі:
Ольга Бабчук, Павло Туптинський
Ольга Бабчук: – Як живеться з усвідомленням того, що вам доводиться представляти країну?
– Це дуже прикольно і дуже відповідально. Коли мої колеги зі сфери комунікацій – так склалося, що в мене є дві роботи, у сфері дипломатії та у сфері комунікацій – запитують про те, який у мене був найкращий клієнт, я кажу, що найкращий мій клієнт – це держава. Тому що немає нічого більш відповідального і прикольнішого, ніж представляти державу і забезпечувати її правильні комунікації зі світом.
Павло Туптинський: – А у чому виявляється ця "прикольність"?
– По-перше, коли ти висловлюєш певну позицію, ти говориш за всю країну. Тебе сприймають, як голос усієї країни. Це таке драйвове відчуття, і воно покладає велику відповідальність на тебе, але додає і сил, і натхнення, і мотивації це робити.
А по-друге – і я вважаю це надзвичайним плюсом моєї професії – я не бачу ситуацію в Україні лише через призму України. Я бачу ситуацію в світі, бачу, які проблеми є у інших країнах. І хочу запевнити: якби ви бачили ситуацію в інших країнах, ви б набагато менш драматично і трагічно сприймали деякі процеси, які відбуваються в Україні.
Ми психологічно завжди хочемо, щоб настав якийсь день, коли все стане класно. А такого дня не буде. Завжди будуть проблеми. Наше завдання полягає в тому, щоб навчитися нормально сприймати реальність і завжди спрямовувати її в позитивний бік, тому що проблеми будуть завжди.
ОБ: – Щодо вашої книжки "Війна за реальність". Навіщо дипломатові писати книги?
– Ми всі живемо у цьому інформаційному просторі, який я називаю "Вселенський інформаційний потоп". Нас з усіх боків заливають інформацією, ми втрачаємо почуття реальності, що є правдивим, що є фейковим, що є напівправдивим, інтонації та інтерпретації. Людині потрібно дати якісь прості правила, на які вона могла би спертися у своєму житті, щоб просто не потонути у цьому інформаційному потоці.
На межі двох своїх професій – дипломата і комунікатора – я опанував певні знання, і я переконаний, що ми зобов’язані ділитися своїми знаннями з людьми. Тому що якщо ми не будемо ділитися досвідом і писати такі книжки, хтось напише їх за нас, зі своєю версією реальності, і нав’яже її людям, які будуть ці книжки читати.
Я у книжці насамперед показую, як працюють технології впливу на наші переконання, емоції і на наш вибір, і що кожна непідготовлена людина може зробити, щоб не піддатися цьому впливу і зберегти здоровий глузд.
ПТ: – Наприклад?
– От я учора їхав з таксистом, дуже прикольним хлопцем, і він каже: "Мені дуже подобаються соцмережі, тому що я там обрав те, що я хочу читати, і людей, за якими я хочу стежити, і таким чином захистив себе від будь-яких непотрібних мені джерел інформації". А він насправді таким чином помістив себе в "бульбашку" однорідних думок, ізолював себе від альтернативної думки.
Я пояснив йому, що буде далі. Далі він переконається, що лише його версія світу є "правильною".
Після цього він потрапить в ілюзію більшості, бо всі його друзі і ті, кого він читає, очевидно, поділяють його точку зору. І він буде думати, що так думає більшість.
А цей стан – про це є наукові дослідження, я не теоретизую – це передумова для радикалізації. Людина перестає сприймати альтернативну думку, і тоді починається вже зіткнення людей з різними думками, тому що вони не сприймають один одного. І звідси починається конфлікт і перетікання конфлікту з комунікативного простору в реальний. І війна Росії проти України спочатку розпочалася саме в комунікативному просторі, коли почали розкручувати людей, а потім відбулося перетікання.
Тому одна з порад, які я даю у книжці, дуже проста: обов’язково стежте в соцмережах за тими людьми і за тими медіа, думку яких ви не поділяєте. Ви не зобов’язані лайкати це, коментувати, але ви маєте бачити, що ця думка існує, і що є люди, які цієї думки дотримуються. Навіть цей простий крок дозволить вам розірвати ту бульбашку, в якій ви існуєте.
ОБ: – Але ж для цього треба вміти зберігати такий буддистський спокій. Адже іноді такі думки дуже складно читати.
– Зараз існують дослідження нашого мозку, які показують, що ми піддаємося впливу навіть тоді, коли ми переконані, що насправді ми самі ухвалюємо рішення і ніхто на нас не впливає. Це відбувається непомітно для нас. Тому ще одна з порад, які я даю – якраз контролювати свої емоції. Якщо ви бачите щось у новинах або соцмережах – розрахунок завжди на те, що ви лайкнете, поширите або прокоментуєте. Ті, хто запускають комунікацію, провокують вас це зробити.
Це відбувається рефлекторно, але нам треба опанувати ці рефлексії. Ви ж не б’єте людину на вулиці рефлекторно через те, що вона до вас грубо звернулася. Ви себе опановуєте і контролюєте. Віртуальний простір так само потребує від нас витримки. Це не те місце, де ми маємо розпускати руки, тому що агресія, випущена онлайн, потім неминуче виллється в офлайн у реальному житті.
У Новій Зеландії чоловік розстріляв людей. Що він робив до цього? Сидів в інтернеті, лазив по соціальних мережах, форумах, шукав інформацію, якою себе емоційно накручував і переконував себе у тому, що його картина світу є єдино правильною. А потім взяв автомат і пішов вбивати мусульман.
ОБ: – Як би ви оцінили здатність українців протистояти інформаційним впливам?
– Важко робити якісь масштабні узагальнення для всього суспільства. Але я можу сказати дві речі.
Ми з вами у 2014 році перебували у стані надзвичайної емоційної розхитаності: Майдан, початок війни. Росія кинула суперресурси на те, щоб зруйнувати наше почуття реальності, підмінити нам реальність, схилити нас до поразки і по суті, зруйнувати нас. А ми встояли. Попри все, попри те, що держава була значною мірою дисфункціональна, люди встояли, змогли відрізнити правду від неправди і зосередитися на критично важливій цілі зберегти державу. А ресурси були кинуті шалені. Ми ще не усвідомлюємо, наскільки шалені ресурси були кинуті на те, щоб у 2014 році Україна перестала існувати. Це була реальна мета.
А зараз навпаки, у нас передвиборча лихоманка і розхитаність.
Я дуже переживаю за емоційний стан українців як виборців, тому що людина не здатна ухвалювати адекватні рішення у двох станах: у стані гніву і у стані веселощів. І зараз нас навмисно перед виборами вганяють у стан гніву, щоб схилити у той чи інший бік. Я ні за кого не агітую, але я закликаю усіх не голосувати у стані гніву. Гнів – це ідеальний стан для маніпулювання людиною.
