Експерт розповіла, як українці сприймають інформаційну кампанію проти домашнього насильства

Експерт розповіла, як українці сприймають інформаційну кампанію проти домашнього насильства

1 листопада в Україні стартувала інформаційна кампанія під назвою «Говори проти насильства», що проводиться Міністерством соціальної політики України, Дитячим фондом ООН (UNICEF) та Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA). В ефірі Українського радіо у програмі В мережі психологиня, експертка проекту Оксана Королович розповіла як українці сприймають таку ініціативу.
 
Коли дивитися реакцію користувачів, читати різні коментарі, зустрічаються дуже різні реакції, починаючи від того, що з психологічним насильством нічого не можна зробити, чим ви займаєтесь і для чого витрачаєте свій час, але є й оптимістичніші коментарі про те, що це ледь не найбільша проблема українського суспільства. 
 
— Ми очікували навіть більше опору, оскільки ця тема потрапляє в те слово, яке називається “біль”. Коли людина відчуває біль, вона захищається. Той захист, який є у нашого суспільства, є природними і звичайно ми дуже толерантно відносимось до того, що відбувається на цій хвилі. 
 
В будь-якому випадку реакція є і це прекрасно, якщо вона є, то значить зачепило. Необов'язково, що всі одразу почали підніматись і казати: давайте щось робити, дивитися, що відбувається у кожного в домі в комунікації з чоловіком, з дитиною. 
 
Були і коментарі такого характеру: невже ви не можете вирішити ці проблеми у власних сім'ях, для чого про це говорити і виносити на загал?
 
— Ці коментарі показують ту стіну, проти якої наш меседж і був. Хоча слово “проти” теж тут не зовсім доречний, бо воно стосується агресії. Завдання полягало в тому, щоб показати, що потрібно говорити. Це ключове слово. Говорити, тому що ми завжди мовчимо і таким чином підтримуємо норму. Це норма, в якій ростуть наші діти. Вони не знають як можна по-іншому, тому що живуть в сім'ї, ідуть  в суспільство, спілкуються в садках, школах і комунікують з одним і тим же меседжем. Ми перестали дивитись на це, як на щось страшне. 
 
Якщо на фізичне насильство хоч якось реагують, то щодо психологічного — було питання. Більшість людей не підозрювали, що вдома вони є психологічними агресорами. Коли ми готувались до цього проекту, більш ніж пів року, у нас в команді було досить багато людей. Кожен з них говорив, я приходжу додому і починаю думати: стоп, а що я зараз роблю з чоловіком чи дитиною?  Я була рада вже від того, що навіть така кількість людей зупинилась, поглянула на свою комунікацію з критикою і піддали сумніву те, що вони говорять.
 
Тобто агресія може бути ненавмисною?
 
— Так, в тому то й справа. Ми говоримо “проти насильства”, тому що коли це в нас в нормі, ми приходячи в комунікацію один з одним маємо свій власний досвід. От ми з вами спілкуємось. У вас є власна історія переживань, ситуацій, які вас травмували, у мене — своя. Якщо ми з вами будемо надалі спілкуватися, то нам буде потрібно зробити інструкцію: ось це може мені спричинити біль, на цю тему я точно не хочу говорити, це моя зона безпеки, так я б хотіла комунікувати... Тоді, ніби інструктуючи, ми вже даємо можливість кожній людині дізнатися трохи про нас. Тепер уявіть сім'ю: кожен приходить із цілою валізою переконань і патернів поведінки, які він приніс зі своєї власної сім'ї, де точно не завжди була радість в комунікації. 
Ми всі — діти Радянського союзу, а там багато болю, деструкції, рамковості. Все це призводило до агресії. 
 
Слухати програму повністю.