Маргеріт Дюрас "Хіросіма, любов моя"
Це сценарій до фільму, який був написаний в 1959 році. Мені здається, що у цьому сценарії закладена дуже важлива ідея ― ідея неможливості проговорити катастрофу, неможливості її осмислити словами. Двоє закоханих, японський архітектор і французька акторка, зустрічаються раз в Нагасакі і обговорюють цю ніч. У них дуже короткий роман, попри те, що у кожного є своя родина. І їхній основний меседж: "Ти нічого не знаєш про Нагасакі". І через це "ти нічого не знаєш про…" вони доходять до того, що говорити про трагедію неможливо. Можна тільки створити щось натомість. І їхній акт кохання ― це не просто розвага, а спроба космогонії, коли неможливо осмислити словами те, що відбулось. І через цю ідею, що слів ніколи не буває достатньо, аби говорити про ядерну катастрофу, ми приходимо і до всіх наступних книжок. Це настільки величезна і страшна річ, що ми можемо або мовчати, або творити щось натомість. І ця ідея проходить через велику частину і японської літератури, і крос-культурних текстів, пов’язаних з Японією ХХ-ХХІ століть. Окрім того, це дуже тонкий і пронизливий роман.
.jpg)
Ішіґуро Кадзуо "Художник хиткого світу"
Я дуже раджу цю книгу. Це також роман про війну і осмислення цієї травми крізь призму історії однієї людини. У нас є художник Оно, який колись малював плакати на догоду профашистській владі в Японії. Тепер він має видати заміж свою доньку. І навколо цієї підготовки до весілля доньки і розгортається історія його спогадів про минуле. Він дуже боїться, що його минуле, яке, вочевидь, є ідеологічно не дуже правильним, стане завадою для шлюбу його улюбленої доньки.
Він ходить у місця, де колись був молодим, де все було добре і красиво до початку війни, і думає, чи можливо, ті критерії, які ми застосовуємо до себе сьогодні, застосовувати до себе минулого. Тим паче, коли йдеться про воєнний стан. Він думає про систему координат, яка діє в момент якогось неймовірного випробування людини, зокрема, ядерної катастрофи. Оно думає, чи можна судити людину строго, якщо вона повелася не дуже правильно і не дуже добре у момент величезного стресу, наприклад, у момент війни чи ядерного вибуху. Він знає за собою цю провину. І вся книжка ― це його спроба собі ж пробачити і пояснити.
Ішіґуро Кадзуо грає не на боці переможців, а тих, хто помилявся і хто був інструментом зла. І цей художник, який був інструментом зла зараз намагається зрозуміти, як так сталося, що він став частиною усього цього воєнного дискурсу. Це також тонка історія про стосунки батька і доньки, яка змушена нести батьківську провину. Це світ, який був зіпсований.
Світлана Алексієвич "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього"
Це документальна книжка, опублікована у 1997 році. Сама Алексієвич визначає цю книжку як поліфонічний документальний текст. Тобто це голоси, які мають перекриватися голосом автора. І цей момент, що кожен має права сказати і розказати свою історію ― це і є основа демократичного письма і демократичної поліфонії, якої просто не могло бути у Радянському Союзі, де основний дискурс підкоряв собі особисте мовлення.
Це книжка історій, і багато з них увійшли до серіалу "Чорнобиль". Зокрема, історія пожежника, у якого вагітна дружина, і який їде ліквідувати, думаючи, що це звичайна пожежа, а потім помирає у лікарні від променевої хвороби. у Москві, куди його везуть просто з Прип’яті. І хтось може подумати, що це просто красивий художній хід, однак це майже дослівно відтворена велика частина тексту Алексієвич про цю родину.
Певною мірою це художні тексти, бо це художні історії. Ці історії настільки нереальні, що ми їх осмислюємо, радше, у контексті фікшину. Бо нам важко повірити, що такі речі могли відбутись насправді. Ми не готові їх сприймати як абсолютно документальні свідчення. Ми хочемо огорнути їх в якусь художню умовність, би нам було комфортніше з ними працювати. Алексієвич опитала близько 500 респондентів, і її авторський голос звучить у тому, які історії вона обрала як їх скомпоновала і в якому порядку їх виклала. І завдяки тонкому підбору історія постає як суцільний наратив, а не як просто мозаїка зі свідчень.
Фото: yakaboo.ua
Ірина Жиленко "Дівчинка на кулі" (1987), "Чайна церемонія" (1990) та "Вечірка у старій вінарні" (1994)
Це три поетичні книжки. Мені здається ― це спроба Жиленко показати, як люди звичайними, побутовими практиками намагаються замістити лакуну, яку утворює велика трагедія. І це найкраще видно у дітях, які адаптують будь-що, що відбувається навколо, і роблять це якоюсь ігровою практикою, як-то, закопують реактор. І це якась безпосередня реакція на світ, яка, можливо, є єдиним способом зрозуміти цю трагедію. Можливо, усі ми якось мірою маємо поводитися як діти у цій ситуації, стати більш чистими і відкритими до сприйняття. Ось ця побутова практика, що люди ходять вулицями, збираються, п’ють червоне вино, говорять про все це, мені видається спробою простими речами замістити цю велику трагедію.
Оксана Забужко "Планета Полин"
Перше речення ― це кадр з фільму "Чорнобиль", і Оксана Забужко пише: "26 квітня 1986 року у Києві, у районі Шулявки, пішов сніг". І ми бачимо, коли у фільмі героїня Світлана, чоловік якої поїхав рятувати Чорнобильську АЕС, разом з іншими мешканцями Прип’яті виходить на вулицю, і цей сніг падає їй на волосся, як і всім іншим. Як і Забужко на Шулявці, яка пише, що почувалася неймовірно красивою, бо минулої весни її поцілував чоловік, намагаючись не струсити з неї сніг. Ось це відчуття, як молодість ще не знає, що кінець вже настав ― це найстрашніше. Не коли людина бачить вибух і думає, що ми зараз всі помремо, а коли людина бачить вибух і думає, наскільки ж це красиво, що це найгарніше, що вона бачила у житті. І це останнє, що вона бачитиме.
Для мене ― це есе це якоюсь мірою кадр на обличчі в людей. Забужко не описує якісь фактичні дані, не подає великої історичної довідки або офіційних документів. Вона описує побутову реакцію людей. І мені здається, що їй потрібен був час, щоб ця реакція трохи гармонізувалася і виструнчилася. Бо безпосередньо реакція на будь-яку трагедію ― це крик і плач. Тут немає ані крику, ані плачу. Тут є спроба ретроспективно показати цей внутрішній стан, спроба його реконструювати. Без істерики і без надмірності. Без великої кількості пафосних фраз.
Маркіян Камиш "Оформляндія або прогулянка в Зону"
Для автора ця тема не чужа. Його батько був ліквідатором, і, я думаю, тому ця тема для нього є важливою. Для нього ця можливість осмислити Чорнобиль, насамперед, корелює з власним досвідом. Він не хоче писати про чужий досвід і про саму трагедію. У його книжках немає дискурсу 1986 року. У нього є його персональний досвід, як він ходить цією зоною, яких людей він там бачить. Він багато пише про самопоселенців, про тих, хто там залишився, про туристів, яких привозять туди різні туристичні компанії. І для нього можливість осмислити Чорнобиль ― це можливість, насамперед, пройти його. Це спроба зрозуміти момент освоєння території.
Фото: books.nora-druk.com
Сергій Плохій "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи"
У Плохія запитували, чому він чекав і чому книжка вийшла саме зараз. Він відповів, що Революція Гідності і Майдан якоюсь мірою змусили його цю книжку писати. Тоді відкривали архіви КДБ і стало простіше отримати доступ до цих документів, які розповідали, що відбулось насправді. На відміну від Алексієвич, йому не довелося ходити і опитувати людей, тому що все це вже було у доступі. І у нього як в історика відчутно більше уваги до документів, до свідчень і до спроби зрозуміти, що відбулося на рівні буквально похвилинних подій у 1986 році. Він не тільки говорить про тих людей, які пережили це як трагедію, стали жертвами, але й про тих людей, які мимоволі стали гвинтиками у цій машині. Про Дятлова з його неймовірною впертістю і з тим, що він до кінця не визнавав своєї провини, що він був насправді винний у тому, що був людиною радянського лекала. Він говорить про ліквідаторів і про їхні історії, про Щербину і про його поведінку у цій ситуації. І у його тексті, на відміну від серіалу "Чорнобиль", всі образи повнокровні, виписані повноцінно, і нам на кожному етапі показують, що рухало людиною. Це дуже ґрунтований аналіз, аби насправді зрозуміти, що там відбулося.
Фото: Кадр з серіалу "Чорнобиль"
