Вона пише колонки, веде блоги і навіть видає власні п’єси. Учора в одному з київських театрів відбулася прем’єра спектаклю "Бери од жизні всьо" за творами Татусі Бо та Руслана Горового. В ефірі "РанокПРО" філологиня, режисерка, письменниця і блогерка Татуся Бо розповіла, чому іноді потребує "інформаційної тиші" і чому її не завжди впізнають на вулиці.
Ведучі:
Ольга Бабчук, Павло Туптинський
Павло Туптинський: – Як кваліфікована режисерка та філологиня врешті-решт стала сценаристкою?
– Насправді п’єсу ми з Русланом не писали. Її написала Таня Губрій. Вона взяла наших персонажів, помістила в єдиний простір і змусила їх взаємодіяти між собою, творити якусь нову реальність. Для нас з Русланом це теж свого роду сюрприз. Ми через це дуже хвилюємося.
Ольга Бабчук: – Ким ви себе вважаєте у першу чергу: блогеркою, журналісткою, режисеркою, письменницею чи, може, кимось ще?
– Я не знаю. Усі ці іпостасі – це все я, і вони якось у гармонії взаємодіють між собою. Мабуть, у першу чергу я – мама для своєї Надєжди, бо якщо я потрібна Надії, усе інше відходить на другий, третій, десятий план, і для мене головне – ось ця моя людиночка, яка мене надихає і яка мені постійно відкриває очі на щось нове.
Далі – мабуть, блогерка. Тому що усе, що я бачу постійно, усе, що я чую, мені одразу хочеться записати. Але це ще можна списати на віковий розлад пам’яті, коли людині уже все потрібно записувати, занотовувати. Мабуть, тому я й стала блогеркою, щоб нічого не забути. Скоро мої підписники будуть читати списки для походу в АТБ, справи на день…
ОБ: – Ти можеш уявити своє життя поза соцмережами і зосередитися тільки на журналістиці, письменництві чи якійсь іншій роботі?
– Я час від часу таке практикую, беру тайм-аути. Особливо влітку, коли ми їдемо на Полтавщину до мами, я можу кілька тижнів взагалі не заходити в соцмережі. Хочеться вловити цей момент спілкування, насолодитися інформаційною тишею. Я не читаю новин, коли туди приїжджаю, не дивлюся телевізор. Це такий момент "перезавантаження", коли я можу отримати багато інформації, яка в подальшому стане новими історіями.
ОБ: – У нас в Україні дуже мало гумористичної, сатиричної літератури. Як тобі вдалося пробитися в цю галузь?
– Розумієте, у нас роками створювався образ стражденного українського літератора і стражденної української літератури. Оля Дубчак писала, що вивчаючи українську мову, обов’язково страждай, іначє нє зачтьотся.
Разом з тим, якщо подивитися більшість творів української літератури, спрямованих на страждання, якусь екзистенціальщину, самозаглиблення, вивчення себе, вони піднімають серйозну історичну проблематику. А з іншого боку – повернемося, глянемо на цей народ, народ, який вміє ржати з усього на світі, народ, який вміє обіржати найстрашніші проблеми, які трапляються в його житті. Не існує таких речей, з яких не може і не вміє сміятися наш народ. Тому я думаю, що з часом буде з’являтися все більше й більше гумористичних письменників.
Я не письменниця у цьому жанрі, я усе-таки дитяча письменниця. А блогерство – це така моя віддушина, і не треба його перехрещувати на письменництво.
Можливо, колись я й виросту до того, щоб написати роман про "Мать моя…", але поки що це тільки такі короткі заміточки про те, як вона мені дзвонить, що вона мені каже, чим вона живе і що її турбує.
ОБ: – А що вам кажуть герої ваших дописів?
– Повертаючись до моїх проблем з пам’яттю: через те, що в мене погана пам'ять, я брехати не вмію. Я записую ці історії досить правдиво, щоправда, дещо змінюю обставини, імена. Часто герої впізнають себе. Дехто підходить і каже: "А от чого ти там не написала, там же ще таке було!" Або підходять і кажуть: "А ти ще напиши про те, те, те і те!"
Що стосується негативних реакцій героїв – не зустрічалося. Хоча імена змінюю, бо іноді думаю: от приїду на свою малу батьківщину, виходжу з машини, а тут уже мітинг з плакатами, хтось виривається вперед – і на мені з лівої!
ПТ: – Вас впізнають на вулиці?
– У мене є хвилююча історія про це. Я почну здалеку.
Мій товариш, Вася Кучернюк, колись з Америки мені привіз бейсболку з написом CIA (Central Intelligence Agency – Центральне розвідувальне управління, ЦРУ – ред.). Це був 2014 чи 2015 рік, нас тоді звинувачували у тому, що ми пишемо за рошенки чи за печеньки Госдепу. А я для гумору вирішила ще й носити кепку CIA. Спереду було написано "СІА", а ззаду – "Татуся Бо".
І я стою в черзі в АТБ – куди ж ближче до народу? – а за мною стоїть чоловік і питає: "А це ви Татуся Бо?" Я думаю: "О боже, нарешті, нарешті настала ця хвилина слави!", повертаюся і кажу: "Так". А він: "У вас на кепці ззаду написано".
Насправді іноді підходять, впізнають. Але частіше впізнають уже після того, як до мене хтось звернеться на ім’я. Чомусь за образом на Фейсбуці вони уявляють височезну дебелу тітку, і я зі своїми 152 см в їхню парадигму не вписуюся.
