Війна. 10 років

Війна. 10 років

24 лютого 2022 року о п’ятій ранку розпочалися масовані бомбардування Росією українських міст, російські війська здійснили повномасштабне вторгнення з півночі, півдня та сходу. Втім, завжди слід наголошувати, що той ранок був не початком війни, а тільки її новою фазою. Фазою повномасштабного вторгнення. Адже початок новітня російсько-українська війна бере 10 років тому — 20 лютого 2014 року. Коли, скориставшись ослабленістю України, котра боролась із внутрішнім ворогом — режимом Януковича, ворог зовнішній вдарив у спину. Підступно загарбав Крим і розпочав війну на сході. Сьогодні ми пригадаємо усі ці 10 років. Поговоримо про помилки. Але також про перемоги й звитяги. Які дали змогу ось уже ціле десятиріччя відбиватися від агресора і стримувати його удар.

0:00 0:00
10
1x

"Зелені чоловічки" — російські окупаційні війська, які висадилися взимку 2014 року в Криму без розпізнавальних знаків для захоплення і блокування українських об'єктів, зокрема, військових, під час російського вторгнення в Україну. Фото: commons.wikimedia.org

Революція Гідності стала приводом, який Росія використала для вторгнення

Найперше слід розуміти, що російсько-українська війна розпочалася 20 лютого 2014 року невипадково. Це не була відрухова реакція Кремля на події Революції Гідності. Революція Гідності стала приводом, який Росія використала для вторгнення. Понад те, імовірно, російські спецслужби цілеспрямовано працювали на радикалізацію протестів й загострення протистояння мітингувальників із силовиками — з тим, аби спричинити збройний конфлікт і мати привід для введення контингенту з метою "захисту росіян і російськомовного населення України".

Справжньою причиною російсько-української війни була й залишається імперська сутність Російської держави. Розпад Радянського Союзу не поклав край цій імперськості. Недарма Володимир Путін називав розпад СРСР найбільшою геополітичною катастрофою для Росії. Справді, якщо для України та інших колишніх радянських республік 1991 рік став роком відновлення незалежності й відкриттям нових горизонтів, то з точки зору імперської свідомості це був крах. Й можна із впевненістю говорити, що поновлення панування Росії на пострадянському просторі планувалося у Кремлі від тих давніх часів. Політичний експерт Олег Саакян нагадує, що до загарбання України в Росії готувалися заздалегідь.

Олег Саакян: "Дуже заздалегідь, оскільки ми можемо побачити окремі моменти агресії і прощупування здатності цієї агресії ще навіть на початку оголошення  або відновлення української незалежності. Це було і під час переділу Чорноморського флоту, що відбувалося на тлі здійснення Росією комплексу заходів по фактично встановленню контролю і окупації Придністров'я. І паралельно з цим Північний Кавказ ще з пізнього Радянського Союзу кінця 80-х і початку отримання незалежностей та розвалу Радянського Союзу. Тобто там Росія діяла багато в чому суголосно тому, як ми потім побачили в Криму. Перша спроба відторгнення Криму від України і встановлення власного контролю над ним — це проголошення президента Криму Мєшкова, Конституції Криму і вся ця історія, яка увійшла під назвою "мєшковщина" в український політичний лексикон, коли українським службам, зокрема і спецслужбам, і українським військовим, політичному військовому керівництву вдалося запобігти цій операції по дестабілізації Криму і фактично захопленню його Росією. Потім це була Тузла, коли Україна і Росія опинилися на межі воєнної сутички через територіальний спір в Азовському морі навколо острову Тузла і побудови Росією самочинно дамби. Поруч з тим після ми побачили вже Мєшкова №2, коли знову з допомогою нього намагались розхитати Крим. І зрештою ми бачили втрачання Росії під час Революції Гідності і взагалі в цілій низці аспектів за часів Януковича, коли в нас і міністр оборони виявився громадянином Російської Федерації, агентом, який потім туди тікав. При чому не один міністр оборони".


Олег Саакян. Фото: ФБ-сторінка Олега Саакяна

"Ще з часів Майдану було зрозуміло, що Україна має сама захистити свій суверенітет"

Врешті-решт, Кремль знайшов слушну мить, щоб реалізувати злочинний замисел. 20 лютого 2014 року, в розпал трагічних подій Революції Гідності в Києві, коли режим Януковича тріснув й захитався, а нова демократична влада ще не сформувалася. Коли країна була розділена політичним протистоянням. Коли ключові силові структури були деморалізовані або прямо працювали на ворога, Росія здійснила спецоперацію в найвразливішому українському регіоні — в Автономній Республіці Крим. Хоча згодом Володимир Путін роздав учасникам спецоперації так звані "медалі за повернення Криму" й хизувався його анексією, наприкінці лютого 2014 року все було обставлено цілком у згоді з доктриною Герасимова, яка полягала у маскуванні агресії під внутрішні заворушення в країні-жертві, під повстання місцевого населення проти центру. Так у Криму об’явились так звані "зелені людці" без розпізнавальних знаків. Так Схід і Південь заполонили приїжджі провокатори із Росії, які заходились захоплювати органи влади й проголошувати так звані "республіки".

На жаль, ні Україна, ні світове співтовариство виявилося не готовим до реагування на блискавичні події в Криму, що вже в середині березня 2014 року призвели до анексії півострова. Архівні фонди Українського Радіо зберігають думки експертів, які в перші дні березня аналізували перебіг подій. Буквально кожен із них сподівався, що США та Євросоюз не обмежаться висловленням занепокоєння й зможуть вжити системних заходів, щоб зупинити Росію. Ось, до прикладу, колишній міністр закордонних справ Володимир Огризко в етері від 1 березня.

Володимир Огризко: "Заявами російській агресії протистояти неможливо. Тут мають бути дуже чіткі та жорсткі дії. Насамперед жорстке попередження Російській Федерації про те, що в разі продовження цієї агресії будуть вжити всі засоби, які передбачені Інститутом ООН, а це і означає застосування всіх можливих засобів, включаючи і збройні. І друге, направлення в Україну щонайменше обмежених контингентів військ для того, щоб під егідою Організації Об’єднаних Націй, для того, щоб ситуація була щонайменше відведена від тієї, яка означатиме широкомасштабну війну. У нас є достатньо двосторонніх документів між Україною і НАТО, між Україною і окремими країнами-членами НАТО, які дозволяють це вирішувати на двосторонній основі в доволі швидкій перспективі". 


Володимир Огризко, міністр закордонних справ України у 2007-2009 роках. Фото: УНІАН

Втім, громадський діяч Геннадій Друзенко вже 1 березня 2014 року доволі чітко спрогнозував, що розраховувати на ефективну реакцію Заходу годі.

Геннадій Друзенко: "Російська Федерація фактично оголосила війну Україні. Дії російських Збройних сил в Криму та рішення Ради Федерації прямо підпадають під означення агресії, яке затверджене резолюцією Генеральної асамблеї ООН 14 грудня 1974 року. Очевидно, що в цій ситуації, як колись у Грузії, очікувати допомоги від наших західних гарантів, зокрема, безпеки України, марно. Бо навіть на Майдані, замість того, щоб відстоювати декларовані Заходом цінності, права людини, свободи, західні посередники, до останнього намагалися замирити повстанців з режимом Януковича. Отже, Україна має терміново визнати факт збройної агресії, проголосити стан війни з Росією. Відповідно до статті 17 Конституції України, закликати всіх громадян виступити на захист суверенітету і територіальної цілісності України. А також, відповідно до статті 65 Конституції України, згадати, що захист вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов'язком громадян України. Як і на Майдані, сподіватися на захист марно. Україна має сама захистити свою цілісність, суверенітет і державну незалежність".

Як показала подальша історія, заклик Геннадія Друзенка до організації оборони не був перебільшенням. 1 березня 2014 року Рада Федерації Росії підтримала звернення президента Росії Володимира Путіна про дозвіл на застосування Збройних сил Російської Федерації на території України. Двома днями раніше, в ніч проти 27 лютого 2014 року, озброєні "зелені люди" захопили органи влади в Криму. Зрадники з числа керівництва півострова — Сергій Аксьонов та Володимир Константинов — організували проведення так званого референдуму про статус Криму, після чого 18 березня Рада Федерації Росії ухвалила закон про утворення нових суб’єктів — Республіки Крим та міста федерального значення Севастополь.

Геннадій Друзенко. Фото: ФБ-сторінка Геннадія Друзенка

"АТО, а не відбиття зовнішньої агресії"

Втім, анексією українського півострова Росія аж ніяк не обмежилася. На тлі заворушень в містах півдня і сходу Росія розпочала другу фазу агресії — інфільтрацію озброєних банд, котрі, мімікруючи під місцевих, захопили адміністративні будівлі в низці міст Донецької, а незабаром й Луганської областей: у Слов'янську, в Артемівську (тепер — Бахмуті), у Краматорську, Луганську, у Маріуполі тощо. Треба констатувати, що досить сильною стороною російського вторгнення стала масована інформаційна кампанія, дезінформація та поширення фейків, завдяки чому Росії вдалось напустити туману й подавати події у викривленому відображенні. 

Справді, позаяк Росія воліла діяти в гібридний спосіб, себто загарбувати регіон за регіоном без прямого оголошення війни, Україна також не наважилась підняти градус та офіційно назвати війну війною, небезпідставно побоюючись, що це могло б вже тоді спричинити повномасштабне російське вторгнення. 17 березня 2014 року виконувач обов’язків Президента України Олександр Турчинов вперше оголосив мобілізацію, а у квітні розпочалася АТО — Антитерористична операція. Саме так впродовж кількох років іменувалися дії на сході Сил оборони. Подібна термінологія, ясна річ, не сприяла консолідованій та рішучій реакції країн колективного Заходу, котрі воліли уникнути ескалації й м’якими діями щодо Росії по суті заохотили її до продовження агресії. Навіть збиття терористами з Буку цивільного літака Малазійських авіаліній 17 липня біля Торезу Донецької області не призвело до радикальної зміни позиції. Говорить політична аналітикиня Марія Золкіна.

Марія Золкіна: "Реакція світу на анексію Криму була, очевидно, недостатньою і алогічною. І це дозволило Росії вдало використати роз'єднання кейсів окупації Криму і гібридної війни на Донбасі. І ці треки розійшлися на цілих вісім років — розійшлися і дипломатично, тому що по Криму взагалі не було навіть намагань переговорів до появи Кримської платформи, а по Донбасу переговори йшли, але Росія намагалася грати роль медіатора. І це було пов'язано з тим, що ні жорсткої санкційної відповіді, ні дипломатичної ізоляції, ні збройної допомоги України з боку Заходу не було на той момент. І навіть називати речі правильно юридичними дефініціями на Заході не наважувалися. Та і в Україні аж до 2018 року теж йшлося в законодавстві про Антитерористичну операцію, а не про відбиття зовнішньої агресії".

Золкіна: "Я ставлюся до підписання обох Мінських угод як до вимушеного кроку"

Впродовж квітня — липня 2014 року Збройні сили, посилені добровольчими формуваннями, спромоглися звільнити значну територію, що контролювалась російськими терористами, зокрема, Маріуполь, Слов’янськ, Краматорськ тощо. Втім, задля того, аби уникнути розгрому так званих "Донецької та Луганської народних республік", наприкінці серпня Росія ввела на територію України обмежений контингент регулярних військ й завдала під Іловайськом відчутних втрат українським загонам. Не маючи на той момент змоги повноцінно протистояти російській армії, новообраний президент України Петро Порошенко пішов на укладення 5 вересня 2014 року Мінського протоколу, згідно з яким була визначена лінія розмежування між Україною й територіями, що контролювались Росією. Вони дістали найменування Окремих районів Донецької та Луганської областей. За 5 місяців, в лютому 2015 року, було ухвалено Мінські угоди-2. Так званий комплекс заходів з реалізації Мінських угод. Він передбачав певний план дій, що мав забезпечити припинення гарячої фази війни й привести до організації місцевих виборів в так званих ОРДЛО — із одночасним внесенням змін до Конституції України та визнанням особливого статусу цих територій. Сьогодні експерти здебільшого оцінюють цей документ як такий, що був мертво народженим. Невигідний Україні, він не міг бути виконаний. Утім, дозволив виграти час і зміцнити Збройні Сили України. 

Марія Золкіна: "Я ставлюся до підписання обох Мінських документів як до вимушеного кроку в умовах неготовності наших партнерів допомагати Україні ні фінансами, ні санкціями, ні зброєю, що було критично важливо, і, відповідно, непривабливої ситуації і невигідних умов на фронті, зокрема, після осади Донецького аеропорту і битви під Дебальцево. Тому я до цього ставлюся як до вимушеного кроку і спроби з боку України зупинити активні бойові дії і попередити подальшу активну участь саме регулярних російських військ, бо навіть Міжнародний кримінальний суд визнає участь саме регулярних російських підрозділів у війні на Донбасі, починаючи з серпня 2014 року. Тоді, коли вони без опізнавальних знаків з'явилися на полі бою в Іловайській битві. І їхня активна участь була вкрай несприятливою для України, і відповіддю на це й були Мінські угоди. Я думаю, до них треба ставитися, особливо з висоти часу, саме так".  

Варто зазначити, що для реалізації Мінських угод було сформовано спеціальний майданчик, що дістав назву Нормандський формат, адже саме в цьому французькому регіоні — Нормандії — ще в червні 2014 року відбулась перша зустріч Петра Порошенка, Володимира Путіна, а також лідерів Франції та Німеччини — Франсуа Олланда й Ангели Меркель. Згаданий раніше Комплекс заходів з реалізації Мінських угод був узгоджений в лютому 2015 року саме за участі названої четвірки. Згодом лідери зустрічалися кілька разів задля спроби просунутися в реалізації документа. Втім, Росія впродовж років досить вдало маніпулювала окремими пунктами, звинувачуючи Україну в порушенні Мінських угод.

​​Марія Золкіна: "Франція і Німеччина між 2014 і 2022 роками сповідували позицію спроб домовитися з Російською Федерацією і, дійсно, намагались часом невиправдано, асиметрично, якщо не тиснути, то точно впливати на Україну, тому що Україна в цій дуелі виглядала більш договороздатним учасником. Якщо Росія взагалі не реагувала на жодні пункти Мінських домовленостей, то в цьому плані і Берліну, і Парижу здавалося, що легше буде впливати і вмовляти Україну".


Марія Золкіна. Фото: ФБ-сторінка Maria Zolkina

Саакян: "Ані Зеленський, ані Порошенко не готували країну до повномасштабного вторгнення"

Визначальним в подальшій історії України, поза сумнівом, став 2019 рік. Петро Порошенко, чия ідеологія наприкінці каденції структурувалася в досить чітку консервативну тріаду "Армія. Мова. Віра", несподівано поступився не багаторічній лідерці опозиції — Юлії Тимошенко, а несистемному кандидату, популярному коміку та актору Володимиру Зеленському, підтриманому медіамагнатом Валерієм Коломойським. У той час як ключовим меседжем Петра Олексійовича була теза "Голосуй за Порошенка, а то Путін нападе", Володимир Олександрович прийшов із цілком протилежним порядком денним, який знайшов широку підтримку населення України. Запит суспільства на прості рішення й швидке завершення війни втілився в знаменитих висловах раннього Володимира Зеленського "зазирнути у вічі Путіну" й "домовимося десь посередині". Втім, активна меншість різко відреагувала на спроби новообраного президента знайти компроміс з президентом Росії.

Сьогодні серед експертів немає єдиної думки стосовно того, чи є зв’язок між примирливою політикою президента Зеленського й рішенням Путіна розпочати повномасштабну й неприховану агресію проти України. Подеколи можна натрапити на міркування, що президентові Порошенку вдалося би запобігти такому сценарію. Втім, політолог Олег Саакян відкидає подібні інсинуації й нагадує, що ліквідація української державності завжди була ключовою метою Кремля. 

Олег Саакян: "У нас є маніяк-агресор, який намагався зґвалтувати Україну. Ми можемо довго шукати, чи в правильній ми спідниці були, чи ні, чи не занадто красиво ми виглядали, але це жодним чином не вплинуло б на маніяка".  

Політолог додає, що, попри полярну розбіжність риторики, ані Зеленський, ані Порошенко не готували країну до повномасштабного вторгнення.

Олег Саакян: "Якщо говорити про зміни влади в Україні, то загальною проблемою і при Порошенку, і при Зеленському, як на мене, залишалося те, що питання оборони України не було одним із топових пріоритетів державної політики". 

"Кримська платформа — вдале рішення"

Вочевидь зустріч в Нормандському форматі, що відбулася у грудні 2019 року за участі президентів Володимира Зеленського, Володимира Путіна, Емануеля Макрона й канцлерки Ангели Меркель, треба вважати останньою спробою президента Росії в дипломатичний спосіб добитися від України політичної капітуляції й виконання вимог Кремля. Відмова від запровадження всіляких формул Штайнмайєра, ба більше — заснування в 2020 році Кримської платформи, яка була покликана повернути на порядок денний питання Криму, — переконало агресора в неспроможності домогтися свого на дипломатичних майданчиках. Кримська платформа стала саме тією ініціативою, яка зламала Кремлю його гру. 

Марія Золкіна: "На відміну від намагань домовитися з Росією по Донбасу у 2019 році, ідею Кримської платформи вважають дуже вдалою. І для України велику зараз саме цінність в умовах повномасштабної війни має те, що питання Криму було порушено ще до 2022 року. І була створена платформа, яку потім, після 2022 року, почали розширювати. І це точно було вдалим рішенням. На жаль, дійсно, великі держави довгий час вагалися, тому що вдалася інформаційна кампанія Росії і трюк, який Росія використала, — відволікти гібридною війною на Донбасі увагу від Криму. Цей трюк вдався".

"Було агресивне заперечення ідеї, що Путін нападе"

На жаль, потрібно констатувати, що час, який Україна могла би виграти завдяки Мінським угодам, був використаний не дуже вдало. Президенту Зеленському й його оточенню аж до самого російського вторгнення 24 лютого 2022 року не вдалося змінити ментальні налаштування та усвідомити, що загроза реальна. Попри дані американської та британської розвідок, котрі на тлі скупчення біля українських кордонів російських військ заявляли про неминучу інвазію, влада не готувалася до війни належним чином. Більше того — запевнювала українців, що тривоги марні. Розповідає військовослужбовець Збройних Сил України, колишній народний депутат Ігор Луценко.

Ігор Луценко: "Як таку підготовку не здійснювали. Було агресивне заперечення ідеї, що Путін нападе. Я пам'ятаю це від пана Рєзнікова напередодні інвазії росіян. Ми це все прекрасно бачили по хронології заяв перших осіб, що недостатньо сил, що їх не вистачить, щоб окупувати те, що вони хочуть окупувати. Хоча було очевидно, що треба будувати мінні загородження, окопи, бліндажі, довготривалі бетонні укріплення".   

24 лютого 2022 року, порушивши геть усі норми міжнародного права й усі власні закони з документи, Росія розпочала повномасштабну агресію. Сьогодні усі події двох останніх років є надто свіжими в нашій пам’яті й не потребують нагадувань. Ми пам’ятаємо щоденні обстріли абсолютно всієї території України — від Сум на півночі до Одеси на півдні та Львова на заході. Ми пам’ятаємо спроби захоплення Києва. Ми пам’ятаємо геноцид у Маріуполі й Бучі. Ми пам’ятаємо знищені вщент Бахмут, Мар’їнку та Авдіївку. Ми пам’ятаємо депортовані десятки тисяч дітей. Ми пам’ятаємо всіх цивільних, вбитих Росією.

Ми пам’ятаємо й про звитяги. Потоплені кораблі — "Москву" й "Цезаря Кунікова". Підбитий Керченський міст. Бавовну в Росії. Звільнення Харківщини та Херсона. Ми пам’ятаємо перемоги на міжнародному треку. Серйозні санкції проти Росії. Шлях до ЄС. Втім, наразі, на жаль, цього мало для перемоги. Політичний експерт Олег Саакян наголошує, що війна переходить у затяжну фазу, в якій доведеться змагатись військовими потенціалами.

Боєць Збройних Сил України Ігор Луценко вважає, що перемога — в руках України, проте для досягнення переваги над ворогом слід досягнути технологічної та організаційної переваги над ворогом, що є неможливим без політичних та юридичних змін.

Ігор Луценко: "Потрібно мультиплікувати хороший досвід, хороші практики. Це перше. І друге, потрібно карати винних. Це мусить бути швидке правосуддя, для цього треба змінювати КПК (Кримінально-процесуальний кодекс України — ред.). Якщо хтось вважає, що це неможливо робити під час війни, то це велика помилка. Це потрібно робити негайно. Для того, щоб все-таки не було затягування, була очевидна відповідальність, зв'язок між діянням і покаранням. Звісно, є проблема для корупціонерів, що їх тягають по СІЗО, потім по судових процесах деякий час. Але фактично посадок ми ні раніше, ні зараз особливо не спостерігали". 

ЄС має взяти на себе роль лідера

Марія Золкіна у свою чергу говорить про роль партнерів в подальшому протистоянні. На її думку, на тлі невизначеності в Сполучених Штатах роль лідера має взяти на себе Європа, адже саме для неї загроза Росії є екзистенційною та близькою.

Марія Золкіна: "В умовах, коли США зараз не відіграватимуть ролі однозначного політичного лідера проукраїнської антиросійської коаліції, цю роль лідера на себе вимушено перебиратиме, як мінімум, в 2024 році Європейський Союз і ключові європейські держави. Не тому, що вони хочуть цієї ролі, їм було комфортно знаходитись в тіні Сполучених Штатів як безумовного лідера цієї коаліції, але тому, що наслідки для східного флангу НАТО і Європейського Союзу будуть відчутні саме для європейських країн, не для Сполучених Штатів. Це балтійські країни, це Польща, це Німеччина, зокрема, це Фінляндія, це ті, хто постраждають в першу чергу, якщо Україна програватиме серйозно і втрачатиме контроль над ситуацією на полі бою".

Аналітикиня вважає, що риторику Дональда Трампа про припинення допомоги Україні слід сприймати серйозно.

Ігор Луценко щодо можливого президентства Трампа: "Я готовий зіграти в цю рулетку" 

Разом з тим, Ігор Луценко не має аж такого песимістичного погляду щодо ймовірної президентської каденції Дональда Трампа і, навпаки, вбачає у цьому шанс для України.

Ігор Луценко: "Що стосується Трампа, зрозуміло, що це дуже непередбачувано. Але в будь-якому разі треба вже визначитися — США нам друг чи ні? Натомість оця гра, яка зараз відбувається, виглядає дуже огидно і деструктивно. Що стосується Трампа, це рулетка. Я, наприклад, особисто готовий зіграти в цю рулетку. Ми пам'ятаємо і "Джавеліни", ми пам'ятаємо його жорсткі поводження з "Вагнером" ("приватна" російська військова компанія на чолі з покійним нині Євгеном Пригожиним – ред.) у Сирії. Тобто, можливо, все-таки з ним є певний шанс, що реалізується його політичне гасло "Зробімо Америку великою знову".


Ігор Луценко. ФБ-сторінка Ihor Lutsenko

Поза сумнівом, міжнародна підтримка з боку наших партнерів є для України сьогодні фундаментом, що дозволяє нам протистояти Росії. Втім, основою нашої сили є не зовнішні чинники. Безперечно, основою нашої сили — й майбутньої перемоги — є наша внутрішня єдність і консолідація. Є міць і стійкість нашої ідентичності. Є усвідомлення, що в цій війні маємо лише дві опції — перемогти й захистити себе або бути вбитими.

Наша новітня війна за свободу й незалежність триває вже 10 років. Скільки триватиме — зараз не знає ніхто. Проте точно можна сказати, що ми повинні стояти і вистояти. Ми повинні боротися — й перемогти. Заради наших близьких. Заради вітчизни. Заради України.

Останні новини
Закон США про допомогу Україні передбачає фінансування і наступного року ― Гарань
Закон США про допомогу Україні передбачає фінансування і наступного року ― Гарань
Збитки довкілля від війни значно більше 2-х трильйонів грн — Василюк
Збитки довкілля від війни значно більше 2-х трильйонів грн — Василюк
Нова допомога від США може надійти в Україну вже наступного тижня — Моцик
Нова допомога від США може надійти в Україну вже наступного тижня — Моцик
Росіяни штурмують на мотоциклах і замангалених вантажівках — Киричевський
Росіяни штурмують на мотоциклах і замангалених вантажівках — Киричевський
Наказ убити Вакуленка віддали представники армії або спецслужб Росії — OSINT-аналітик
Наказ убити Вакуленка віддали представники армії або спецслужб Росії — OSINT-аналітик
Новини по темі
Нова допомога від США може надійти в Україну вже наступного тижня — Моцик
Росіяни штурмують на мотоциклах і замангалених вантажівках — Киричевський
Наказ убити Вакуленка віддали представники армії або спецслужб Росії — OSINT-аналітик
Військове кладовище почнуть будувати у середині червня – в.о. Міністра у справах ветеранів
"Єдині вікна" у ЦНАПах, єКабінет, реабілітація та інструменти для розвитку – Порхун про нову ветеранську політику