"Заліз осколок у плече мені". Історія захисника ДАП Миколи Лаврика

"Заліз осколок у плече мені". Історія захисника ДАП Миколи Лаврика

Микола Лаврик із Могилева-Подільського, що на Вінниччині, щиро не розуміє, чому його називають "кіборгом". Він захищав Донецький аеропорт упродовж двох ротацій, бачив чимало і страшного, і героїчного. Але бійці на інших ділянках фронту, на його думку, відзначилися не менше. Хоча Микола Лаврик погоджується, що мотивація в українських військових, які захищали ДАП, була дуже високою.  Про нього розповідає журналістка Українського Радіо Вікторія Будан.

 

0:00 0:00
10
1x

Фото з особистого архіву Миколи Лаврика 

 "Неправильно хлопцеві не бути в армії, я розумів те у 18 років"

Миколі Лаврику, коли він зайшов на позицію ДАПу, було вже 40 років. Він чітко знав, чого хоче. Микола Лаврик з Могилева-Подільського, що на Вінниччині щиро не розуміє, чому його називають "кіборгом". Він захищав Донецький аеропорт впродовж двох ротацій, бачив чимало і страшного, і героїчного. Але бійці на інших ділянках фронту, на його думку, відзначилися не менше. Хоча пан Микола погоджується, що мотивація в українських військових, які захищали ДАП, була дуже високою. 

В його підрозділі можна було відмовитися від цього завдання. Лаврик знає кількох людей, які злякалися і не поїхали. Відповідно ті, хто погодилися обороняти летовище, мали сильну мотивацію і сталевий дух. Миколі Лаврику, коли він зайшов на позицію ДАПу, було уже 40 років. Він чітко знав, чого хоче. До своєї участі в АТО уже перебрав чимало різних професій:

"Родом я з Вінницької області, місто Могилів-Подільський. Техніка, мотоцикли, картинги, мотокрос дуже любив. А вже після строкової служби — мисливство, до зброї більше потягнуло. Я хотів бути багато ким, але куди взяли, туди пішов. Механік, механізатор. Таке. Бурса. Неправильно хлопцеві не бути в армії. У 18 років я те розумів. Прийшов у військкомат, моєї справи особистої не було. Десь вони її шукали. Радіотелеграфіст. Азбука Морзе — як музика. У мене трудова книжка закінчується. Інструктором був зі спорту, інструктором з плавання, експедитором, охоронником. Охоронником по полях, по садах 11 років, 13 сезонів, бо я ще й зимою підробляв. Є тут у нас село Григорівка, 7 км від міста. А я підробляв на базі інструктором з спорту. У нас були діти-чорнобильці, і у нас були всілякі заходи, конкурси, а тут начальник каже, що є робота, апаратура є. Збиралося село, треба було підготовлювати. В основному дискотека. Я собі знайшов диск-жокея, а там поряд школа зі спортзалою. Ми там займалися. Я наче й завклубом був, на дискотеку прийшов, гроші зібрав. Що хто хотів — розказав і в спортзал пішли займатися. Це турбаза для дітей, і волейболом займалися, і футболом, і баскетбольна площадка там була. На всі руки був спеціаліст", — каже Микола Лаврик. 

Фото з особистого архіву Миколи Лаврика 

Оператор-навідник

Коли Росія захопила Крим і почалося захоплення частини Донбасу Микола Лаврик подумував піти захищати Батьківщину. Остаточно чоловік вирішив стати військовим після Іловайської трагедії. Коли офіційно 366 наших оборонців загинули, зрозумів, що не зможе залишитися осторонь. Наприкінці серпня 2014 року Микола Лаврик написав рапорт і на кілька тижнів поїхав на навчання. Опанував нову для себе військову професію:

"Заступник командира бойової машини БМП-2, оператор-навідник" — так називається моя спеціальність. Там кожен день ми займалися. Хотілося вже туди їхати, а вони тебе муштрують, щось розказують, так думав. Але пригодилося. 93 омбр. Вистроїли бригаду, я був в 2 роті, мали йти на ДАП. Комбриг сказав: "3 рота має йти на ДАП. Пацани після Іловайська, треба доукомплектація. Хто бажає?". Хлопці пішли, і я між ними теж. Я такий: "Оператор-навідник на БМП 2 треба?" — "Треба!". І так я туди попав. В кінці жовтня ми виїхали в зону АТО, трошки на фермі пожили. І 9 листопада ми пішли на Піски, а тоді зранку на новий термінал. Там були сильні бої, ми мали зразу йти на старий, але там були бої, не могли перейти. Там трохи наші полупили тих сєпарів, поки вони збирали свої недобитки, ми перебігли з нового на старий термінал. Поміняли "Правий сектор". Заступили і довгенько були. По ідеї всі заходили туди на 10 днів, 2 тижні — найбільше. А ми 10-го прийшли, 28-го був перший конкретний бій, 29-го нас звідти випалювали. По паперах ротація пройшла, а нам добавили 4 чоловіка. А ті, що виїхати – забули. Таке буває, нічого страшного. Там тебе з 3 сторін обстрілюють. І як казали розумні психологи, більше 2 тижнів — людина втрачає інстинкт самозбереження. Але все нормально було, нічого ми не втрачали. Обстріли то були і до цього, на Тоненькому і в Пісках лупили по нас. А от коли ти бачиш ворога і стріляєш, спочатку ти в ступорі пару хвилин, не розумієш, звідки луплять. А коли ти вже зрозумів: звідти лізуть, звідти лізуть. Вони стріляють, ми стріляємо. Бажано влучити. Це ми й непогано зробили. Це ми вже потім дізналися, що "Вимпел" до нас ліз, спецура. За даними, ми їх там за 2 дні 140 штук положили. Я їх не рахував", — каже військовий.

Старий термінал Донецького аеропорту тримало шестеро бійців

За словами Миколи Лаврика, в кінці на активному захисті старого терміналу стояло всього шестеро бійців, які час від часу мінялися. Будівлю уже майже зайняли проросійські сили. На другий день активного бою українські військові контролювали лише половину першого і половину другого поверхів, частину, яка прилягала до злітної смуги. Це приблизно чверть будівлі.

"Другий-третій поверх тримали: я, "Упир", "Солдат", "Дон Кіхот" — риженький прикольний пацан із 79. Нас там чоловік 6 в основному лупилося. І Жека внизу. Одненький тримав коридор. Все. Вони не лізли прямо, вони акуратно. Ми їх гранатками, ми їм "Мухи". Там кулеметник засів, з третього поверху упала плита, а знизу брустер бетонний. І він звідти лупить, а ти ніяк до нього. Ні гранаткою, нічим. "Упир" покійний приніс гранатомет і влупив. Все, тихо стало, хорошо. Ми прощолкали, коли вони залізли. Вони влупили відразу першу стіну, завалили стіну, пацанів поглушило, а потім і на другому поверсі. "Кеню" і "Спеца" убило відразу. Проморгали трохи, коли вони залазили. Частину зі сторони "злітки" і нового терміналу ми контролювали. Кудою ми заходили, по воду бігали на новий термінал. Там і їсти не було що. І води не було. Ми з "Солдатом" покійним на смітнику галети збирали, щоб щось зʼїсти. Там кімната була, вона обстрілювалася, там колись склад був. Туди я перебігав, за колонами ховався, баночки з тушонкою знаходили, переморожені. Потім коли їх заносиш, вони з дірочкою, пробиті, з осколками, то їх викидали, а хороші їли. Води не було, то Андрюха з 79 ходив з каналізації зливав воду. А вона така коричнева, як туди вже кави хтось добавив, і вонюча! Господи! Я не міг пити. Таблеточки були, вітаміни, жовті кругленькі. Три вітамінки поцямкав — нормально, наче води і не хочеться. Потім вони договорилися, Васька на "Камазі" привіз нам води, сухпаї. "Бабай" остався в них в заручниках, а сєпар сів з Ваською, приїхали. Соляри нам привезли для генератора. "Бабай" — наш старшина — грузин. Я так розумію, комбат договорився, щоб нам їжу закинути, бо у нас нічого не було. Зв’язок був між ними. Кулева стрільба часто. Танчик робив по нас, арта робила їхня. Наші інколи попадали. Забігає "Маршал": "Пацани, наші "кабанчики" будуть кидати". Всі в підвал. Нема-нема. Гууууп. Будівля здригнулася. Наші! Красавчики, попали", — розповідає "кіборг".

Фото з особистого архіву Миколи Лаврика 

"Вороги усе шукали прихованих мотивів"

Потім український "Бабай" розповідав, що проросійські бойовики з росіянами, коли той був у їхньому штабі заручником, не могли зрозуміти, чому грузин воює за Україну. Відповідь, що він живе уже 15 років і має тут родину, не приймалася. Вороги усе шукали прихованих мотивів. Після того, як українцям доставили провізію, обороняти ДАП стало трохи легше. Але все одно окупанти лізли буквально з усіх щілин. І зрештою зі старого терміналу таки довелося вийти: 

"Трьохсотих повели вперед. "Тополь", старший наш, теж був контужений. Очі бігали, не знав, що з ним робиться. Приглушило мужика добре, то "Еверест" його повів. А я і ще 2 пацана, один з пробитою ногою, несли "Спеца" покійного. Я за ноги, вони ззаду за руки. А вийшли, а там сніжок якраз пішов. І в берцях слизько, падаємо, той автомат в шию давить. Там автобус був роздовбаний посередині, якраз ми за ним сховалися відпочити. Потім наші прибігли на допомогу. Помогли "Спеца" винести, а "Кеню" так і не винесли — Олежку Нетребку. Так його лишили двохсотого. То вони його підвішували, обливали чимось, щоб він світився, щоб наші стріляли по ньому. З батьком його переписувався, то його поховали аж 12 квітня. Від 29 листопада до 12 квітня вони не могли забрати сина. Вони не віддавали. Не стріляли, бо вони думали, що ми ще там. І на наступний день ранком пацани заходили, а ті звідти так і не спускалися, другий-третій поверх боялися підійти. Там генератор стояв робив наш. Вони тільки гранати кидали туди, а самі боялися лізти, думали, що ми їм засаду влаштували. Евакуація тільки через новий термінал. Перейшли. Приїхали дві роздовбаних МТЛБ нас забирати. А наша посеред дороги почала глохнути, та, що ми їхали. Перша поїхала, а ми посеред поля щось прогазовував. Ті почали нас обстрілювати. А наші держали висоту, то "Джміль" із висоти їм насипав. Якось той трактор поїхав. Пацани вже думали, що нас задвохсотили", — зазначає він.

Під час оборони старого терміналу ДАП Микола Лаврик зазнав поранення — йому під час танкових обстрілів скривило ніс і вгнуло брову. Але після нетривалого відпочинку військовий знову поїхав обороняти летовище. Уже новий термінал. Думки не піти не було, адже на другу ротацію в Донецький аеропорт збиралися його побратими, з якими чоловік уже був в бою. Єдине, що досі бентежить пана Миколу, це те, що заходили вони на новий термінал ДАПу через уже окуповану територію.

"Другий раз заходили через ці домовленості, построїлися колоною, "Камази", "Моторола" – ходило з перебитою рукою, дивилося, скільки ми рожків з собою взяли. Мені скоромно сказати, що ми заходили через сепарську територію без бою. Просто домовилися. Перший раз зайшли на БТРах по-бойовому, з музикою, стрільбою, як положено, швидко загрузилися, ті поїхали. А це заходиш — а сєпари стоять дивляться на тебе, а ти на них. Там БТР стоїть, гармата направлена на нас, там кулеметний розрахунок, автоматчики, і ми стоїмо, по одному ріжку дозволили. А той недомірок ходить кого нас з ухмилкою. "Моторола". Назад ми виходили уже по-людськи. На новому терміналі бойових зіткнень у нас не було. Ми там 2 неділі відбули, якраз перед новим роком нас поміняли, ми вийшли. Пару раз перестрілки були. Так навіть автомати змащені були. На старому терміналі я не міг розібрати автомат. Ти стріляв, перезаряджаєш, в тебе клинить, пʼяткою добив загнати патрон у патронник. А в новому я його навіть не змащував після того як приїхав. Там був "курорт". Обстрілювали нас, і "Мухи" залітали, і бомбили нас. Але не було прямих зіткнень око в око, що ти бачиш, по кому стріляєш. У Жеки був планшет, він нам включив кіно "4 весілля". Ми там ржали. Сепари поряд, а ви ржете як коні. Та як воно має дістати, то воно в тому самому Тоненькому на фермі достане. У старому терміналі там хоча б стіни були конкретні, по пів метра. Танчик розносив, але "Муха" не пробивала його, гранатомет теж. "Кабанчики" то кришу пробивали. Стіни були цілі в основному. Там хоч було де сховатися. А в новому — там бляха одна. Гіпсокартонні стіни, в півцеглини стіна. Там зовсім протяги були. Там інколи і кулі залітали через дірки", — каже Лаврик.

"Заліз осколок у плече мені"

Після двотижневої оборони нового терміналу Микола Лаврик потрапив на так званий 15 блокпост біля Пісок на Донеччині. Там вони знешкоджували бойовиків, які їздили по нашій території з  мінометом і намагалися обстрілювати українські позиції. Там також були постійні обстріли. І одного разу Микола Лаврик не вберігся:

"1 лютого заліз осколок у плече мені. І потрапив я в госпіталь. Там витягнули осколок. Док, який його витягував, він був в Пісках. Лікував пацанів, операції прям там робив. Каже, якби не ребро, вже би співали тобі "Пливе кача". Побув неділю, воно затягнулося, шви вже вдома мені зняли. Побув трохи тут і поїхав назад. У нас якраз ротація. Вивели наших в Новочеркаське, тоді в Новожеланне. Там ми жили в клубі, був як завклубом. На сцені спали. А потім попали на "Зеніт". Це радіолокаційна станція, та, що навпроти Донецького аеропорту. Спочатку жив навпроти нового, тоді жив навпроти старого. Потім жив навпроти них двох. І там мене у червні місяці конкретно мені руку-ногу перебило, друга контузія прийшла мені в гості. І мене в реанімацію в Дніпро, там почали складати. Я відвоювався. Постійно тиск, болі головні, рука перебита мерзне зимою. У мене ж там кісточок нема, там дірка була сквозна. "Хотабич" розказував, я цього не памʼятаю, дивлюся через руку і кажу: "Сань, я небо бачу". Витягнули мені осколок, подарувати хотіли. Я кажу: "Ні, мені зі спини повитягували, я їх тримав в кишені, заберіть і їх". Це недобре діло мати їх на пам’ять". Мені в госпіталі "подарували" гепатит С. Я коловся півроку. А потім Вовчик Чумак, є така організація "Катарсис", вони ремонтували машини, продовольство, возили на війну. Каже, поїхали з нами". Мені робити не було що, поїхав. Раз, другий, мені сподобалося. До своїх хлопців заїжджав в гості. І так до сих пір я їжджу", — додає військовий.

Пізніше Микола Лаврик разом із земляком Олександром Сарабуном заснували свою громадську організацію "Патріот України", яка досі діє. Збирають різноманітну допомогу, возять її в гарячі точки. Нині, зазначає пан Микола, люди втомилися, дуже важко щось зібрати. Але вони налагодили звʼязки з українцями в Америці. Ті регулярно допомагають. Тож час від часу Микола Лаврик сідає у старенький "бусик" і знову їде знайомими фронтовими дорогами.

У тексті збережено пряму мову Миколи Лаврика.