"Бойове хрещення я отримав із батьком". Історія захисників ДАП Олеся та Назарія Чепків

"Бойове хрещення я отримав із батьком". Історія захисників ДАП Олеся та Назарія Чепків

Сьогодні, 20 січня — День вшанування захисників Донецького аеропорту, запеклі бої за який тривали з вересня 2014 року і до двадцятих чисел січня 2015-го. Оборона ДАП — приклад мужності українських воїнів. Захисники летовища відбивали атаки російських окупантів 242 дні. Втрати окупантів були увосьмеро більшими, ніж українських бійців. За стійкість оборонців аеропорту назвали "кіборгами".

Про Олеся та Назарія Чепків — батька і сина, які захищали Донецький аеропорт, а після повномасштабного вторгнення знову пішли на війну, — матеріал журналістки Українського Радіо Вікторії Будан.

 

0:00 0:00
10
1x

Диспетчерська вежа зруйнованого Донецького аеропорту. Фото з відкритих джерел

За 242 дні на ДАПі загинуло 100 українських героїв. Окупанти втратили увосьмеро більше

Офіційно 242 дні українці захищали Донецький аеропорт від проросійських сил. Учасники тих подій кажуть, що оборона тривала ще довше – під постійними обстрілами, щодня відбиваючи масовані атаки ворогів. За даними українського незалежного проєкту "Книга пам'яті полеглих за Україну", захищаючи ДАП, загинуло 100 наших героїв. Проросійські сили втратили увосьмеро більше. Українських військових із Донецького летовища – ті, хто намагався його захопити – назвали "кіборгами". Мовляв, в таких умовах тримати оборону звичайним людям не під силу. Але особливість наших військових не в електроніці, а в надзвичайно сильній мотивації й бажанні захистити свою Батьківщину.

Одним із наймолодших оборонців Донецького летовища є Назарій Чепко з містечка Городок, що на Хмельниччині. Йому було тоді трохи більше 20. Історія хлопця особлива ще й тим, що на території ДАП він зустрівся з батьком, який теж пішов добровольцем захищати Україну. Говорить Назарій Чепко: "В шкільні роки хотів працювати у відділі з незаконним обігом наркотиків. Але в класі 10 я зрозумів, що картинка така: хто бореться, той і очолює цю структуру. І бажання в мене зникло. А потім, як тільки більше дізнавався про державні силові структури, коли хотів вступати до внз, то розумів, що це система, яку ще нескоро можна буде побороти. Зараз не так – війна багато чого змінила. Далі вступив на факультет практичної психології, надаю перевагу гуманітарним наукам. Була мета просто здобути вищу освіту. В сучасному світі я не бачу, що освіта конкретно може щось вирішувати. Люди без освіти можуть зробити більше, ніж з двома, трьома освітами".

"Це велике відчуття, коли бачиш рушійну силу своєї нації"

Коли почався Євромайдан, Назарій Чепко став одним із його активних учасників. Він неодноразово брав участь у сутичках із силовиками, а також особисто закріпив стяг на найвищому місці імпровізованої ялинки: "Після мене їх багато ще чіпляли, потім вітер їх зривав. Але найперший стяг саме в перші дні чіпляв я. Чому поїхав? Для мене це був один із варіантів скинути режим Януковича. Я усвідомлював, що така можливість випадає, її потім може не бути і Україну будуть просто зливати. Вона тоді стане частиною Російської Федерації. 

"Черепаха" – це коли люди зі щитами закриваються, стукають дубинками і йдуть до натовпу, щоб його розігнати. Коли цю "черепаху" розбиваєш – і це роблять хлопці по 20 років і розбивають міцних силовиків – у силовиків по 2 метри зросту, відбір був фізичний доволі жорсткий до "Беркуту" на той час. Коли "беркутівці" розбігаються як мурахи – це яскраві враження. Коли ти на своїй Богом даній землі можеш відчувати, що ти господар. Коли я виліз тоді на ялинку найвище – це велике відчуття, коли ти бачиш рушійну силу своєї нації. Приємне враження, ще коли Леніна ми кидали на Бесарабці (пам'ятник у Києві вождю комуністів, творцю держави-терориста СРСР Ульянову (Леніну) – ред.). Там було 4 людей, які лебідками, привʼязаними до дерев, крутили корби. Четвертим був я. Того сатану я давно хотів, щоб його не було. Коли він впав – відбилася рука. Руку я підібрав і приніс у КМДА".

Назарій Чепко. Фото із архіву Назарія Чепка

"Коли пішли в добровольчі, то був оточений однодумцями"

У Назарія Чепка були надії, що після Майдану всіх, хто сподівався на Росію і волав "Путін, прийди!" і тих, хто прийшов з Росії розпалити вогонь війни, знешкодять наші спецслужби та армія. Планував тільки волонтерити, допомагати їм речами і харчами. Але коли побачив, що кадрове військо тоді не могло впоратися, вирішив сам взяти до рук зброю. 

Про те ж саме думав і його батько – Олесь Чепко. Він учитель історії за фахом, але у школі не працював. Потрібно було утримувати родину, тому чоловік їздив на заробітки до Європи. Там пан Олесь виконував різні роботи: і копав, і шпаклював, і плитку клав. В перші дні Євромайдану також із сином був у Києві. Щиро бажав змінити ситуацію в Україні на краще. Спостерігаючи за тим, що відбувається на Донбасі і в Криму, Олесь Чепко зрозумів, що йому також доведеться воювати: "Спочатку займалися волонтерською роботою, потім була можливість заробити кошти, щоб їх вкласти в захист України. Я із сином тоді поїхав. Всі ті гроші, що заробили, потратили на те, щоб своїм друзям, які були мобілізовані, купити одяг. Тоді вони були неодягнені, але вмотивовані. І собі купив уніформу, рюкзак, берці, все таке. І мені теж ті гроші були потрібні саме на це. 

А потім я почав шукати можливості поїхати саме в добровольчі (формування – ред.) – не мобілізовуватися через військкомат. Тоді досить відчутна була серед офіцерів радянська школа. Не видно було такої мотивації серед офіцерів. А коли пішли в добровольчі, то ти навколо себе був оточений друзями, однодумцями. А у "Правого сектора" всі позиції були навколо Донецька. Я по-тихому з дому – дружина знала, що я займаюся волонтерською діяльністю. Але я тоді вже знав, куди їду. Вона тільки не знала. В мене були черевики, подібні на берці, джинси і куртка. От я так і поїхав. Думав тільки, що я буду далі їй розказувати. Ми вже тоді приїхали у Водяне під Донецьком. Щоразу, як дзвонив, то я трубку прикривав, бо прильоти були. І щоб вона їх не почула. А потім приїхали кореспонденти. Й інтерв'ю моє показали по телевізору. І дружині дзвонять, кажуть, включай телевізор, ти побачиш своїх. 

Я приїхав, а Назар буквально за якісь 5 днів. Мені телефонують, кажуть, що тобі подарунок везуть. Але я здогадувався. Я бачив, як він збирався – він краще мене зібрався. І тут приїжджають волонтери, я так чекаю з автобуса. Всі повиходили, а він останній. І так приємно і водночас страшнувато. Бо я знаю, що тут за ситуація і приїхав син".

"Після підриву терміналів найбільше витягували ми"

Так у складі Добровольчого українського корпусу обоє Чепків опинилися на Донбасі. Це було абсолютно на волонтерських засадах. Жодної зарплатні військові там не отримували. До бійців ДУК у росіян було особливе ставлення. Їх не брали в полон і намагалися знищити на місці. Як розповідає Назарій, він не дуже хотів воювати пліч-о-пліч з батьком. Адже хвилювання за рідну людину відволікає. Тож чоловіки служили поряд, але не в одному підрозділі. Потрапити в Донецький аеропорт Назарій хотів відразу, як тільки приїхав на Схід.

Назарій Чепко: "У нас у батальйоні була група, можна сказати, швидкого реагування – на підсилення реагувала чи допомогти провести ротацію десь на позиціях. Дрон десь впав – знайти його поїхати. Я попросився в командира, він почав кричати: "Ти малий, ти не розумієш, куди ти лізеш. Там артилерія перемелює все". Кілька разів я попросився туди, а потім ми заїжджали підсилити хлопців, провести ротацію. Це була метеостанція – єдина позиція, де був ДУК. Вона поруч зі злітною смугою розташована. І перший раз я заїхав туди, ми провели ротацію. Це мало бути десь пів години. Але попали трішки на роздачу і вже до ночі там сиділи. Потім вночі ми виїхали звідти. Хороше бойове хрещення у мене сталося тоді. Перше бойове хрещення я з батьком отримав. Батько закривав, коли йшов обстріл: і артилерійський, і АГС, і "чорти" стріляли. Батько закривав собою мене. Максимально "погане" місце, "поганий" напрямок – то він так сів, що собою закривав ймовірність попадання уламка чи міни. 

Ми з ним потім і в батальйоні "Карпатська Січ" разом були. Але я постарався, щоб ми максимально не пересікалися. На складі сидіти десь з батьком – це нормально, але не на бойових. Потім проходить кілька днів, напевно, і питають, хто поїде. Зі всього строю вийшло 4 людей зі мною включно. Я розумів, що це останні дні аеропорт доживає під українським контролем, потім можливості туди потрапити не буде. Вибивали кожного дня. Коли я попав – то чи перший, чи другий підрив стався. Хлопці до нас переповзали через злітну смугу поранені. Там пожежна станція, метеостанція, моя позиція, диспетчерська вежа. Інших багато будівель, ангари знаходилися. Це 7 квадратних кілометрів. Це не тільки термінали. Є такий фільм "Останній форпост Донецького аеропорту" – це та позиція, де я перебував. Така собі перевалочна база, звідки поранених забирали – це була наша позиція. Після підриву терміналів найбільше витягували ми".

Метеорологічна станція Донецького аеропорту. Фото із архіву Назарія Чепка

"За одну годину міг відпрацювати "Град", танк, САУ, 120, 80 міномет, АГС, з "Утьоса" "чорти" могли постріляти

В атаках на Донецький аеропорт росіяни уже не приховували своєї присутності. Не казали "нас там нєт", а не криючись, посилали помирати своїх кадрових військових із російськими документами, шевронами і навіть стягами. Згадує Назарій Чепко: "Безпосередньо "Вимпел" їхній – це спецпідрозділ. У хлам хлопці розмолотили їх. Ті розраховували, що на 100% візьмуть аеропорт. І вони взяли з собою знамено цього спецпідрозділу "Вимпел". І мали його встановити над аеропортом. Але так сталося, що наші їх намолотили і потім потопталися по їхньому знамену. Після такого існує правило: підрозділ розформовується, бо це вважається, як приниження. Але москалі промовчали і вдали, що такого не було. Хоча це плювок в обличчя підрозділу. За один день можна було кілька разів повертати поверх собі й віддавати назад ворогу. Такого на війні багато. За одну годину міг відпрацювати "Град", танк, САУ, 120, 80 міномет, АГС, і ще з "Утьоса" "чорти" могли постріляти. Це могло бути за годину, за 40 хвилин – просто мінялися по черзі, що буде по нас працювати. Ти просто ховаєшся і сидиш. Максимально десь в куток забиваєшся, де захищене місце може бути, і сидиш. А останні дні, коли ми попали туди, вони працювали так цілодобово фактично. Вони розуміли, що поранені із термінала будуть виходити, вони будуть йти через нашу позицію. Забирати їх будуть з нашої позиції. Зараз вже можна говорити: там був корегувальник наш, який корегував вогонь нашої артилерії практично по всій території аеропорту, і він сидів у нас. І я думаю, що вони знали про це дуже добре. Там неможливо було заснути. Я заснув, може, на хвилин 10-15 від того, що тобі сниться, що в тебе ноги в льоду, що вони відморожені. Там неможливо було обігрітися. А холодно було добре. Там і харчі уже були на підході, печиво почали їсти, "мівіну", "згущенку" пробувати. Хотілося артилерії, міномети, гармати".

"Молися, Ромко, щоб ми вийшли звідси живими"

За кілька днів до виходу українських військових із летовища Олесь Чепко, батько Назарія, потрапив на ротацію додому. Він неодноразово був у ДАПі, тому розумів ситуацію, в якій зараз перебуває його син. І від хвилювання не знаходив собі місця. Боровся з бажанням поїхати назад. Олесь Чепко згадує ті події зі сльозами на очах: "З тривогою відстежував новини, що там робиться. Знав ці позиції, вони тоді щільно обстрілювалися артилерією. Тому, коли почався масований артобстріл всього ДАПу, я знав, що в мене Назар там. Він подзвонив – коли син просить в тебе вибачення – і казав: "Тату, пробач, якщо я тебе чимось образив". Серцебиття в голову гупає. Дружина бачить, що зі мною щось не так. Я старався не подати вигляду, що я хвилююся. Потім 3 дні ніякого звʼязку немає. А я тільки приїхав, ще руки не відмив, воно все свіже в памʼяті. Я пізніше взнав, що він подзвонив до свого товариша. А цей товариш такий набожний, молиться. І він сказав: "Молися, Ромко, щоб ми вийшли звідси живими". Його мама розказала. Вона каже, що ніколи не бачила, щоб її Ромка на колінах стояв: заходить в кімнату, а він стоїть на колінах і молиться. Каже, що Назар попросив про молитву".

Олесь Чепко. Фото із архіву Назарія Чепка

"Якби вони говорили російською, я би стріляв"

Молитви не пройшли дарма. Назарій зміг витримати останні дні оборони Донецького аеропорту, коли там було дуже гаряче, з честю. Вийшов Назарій Чепко звідти серед останніх, коли старого, нового і ВІП-терміналів уже, фактично, не існувало. Ризикованих моментів було чимало: то його на позиціях засипало після прильоту, то через плутанину хлопець мало не вступив у бій зі своїми. "Коли хлопці через злітну смугу переповзли до нас поранені – їх приїхали забрати – вони вийшли на ефірку. Ефір тоді дуже гасився. Я чую, мені в тил заїжджає бронетехніка. Там тоді не було чіткої лінії оборони, як зараз. Тоді в аеропорту їздила їхня, наша бронетехніка, блукали. Один одному могли в руки потрапити. Не зрозуміло було, хто це їде. Я чую – їде бронетехніка, і не одна одиниця. І гуслянка їде, і колісна. Я виходжу на старшого на свої позиції – чую, що ніякої відповіді нема. І тільки шум в ефірі. Десь вибігати було пізно, бо я бачив, що і БМП, і БТРи заїхали. Колона десь до 10 одиниць. Тоді ще й ніч була і дуже погано видно. Але силует видно. Там був такий отвір бетонний, через який ми заходили. Все решта заміновано було. А через той отвір можна було пересуватися. Я розвернув кулемет. Я розумію, що мене БТР розкладе за 10-15 пострілів, але тікати не було куди. Одну гранату відклав для себе, розвернув БК і в ту дірку: думаю, чоловік 5-6 залізе, їх можна буде покришити. Але почув українську мову. І прям такий холодний піт. Якби вони говорили російською, я би стріляв. Шевронів вночі не побачиш, а запустити на 15-20 метрів до себе ворога  – якось було нерозумно. Я розумів, що вони зараз просунуться в будівлю, там, де перебувають ще наші хлопці. Єдиний маркер – це мова тоді була. Стрічок розпізнавальних не видно вночі на одязі й шоломах. Якби вони тоді говорили російською – пів стрічки я би зарядив. Це такий стан, що заїжджає броня, я на тій позиції сам. У мене стажу нема – трусяться руки, готуєш одну гранату для себе в разі чого. А потім я дізнаюся, що той, хто заходив в ту дірку – це з 90 батальйону. Людина з мого міста, з Городка. Через кілька років ми обговорюємо цю ситуацію, він каже: "У нас підрозділ повністю перейшов на українську мову принципово. Ми домовилися, що всі спілкуємося українською, ламаною, суржиком, як у кого виходить. Не було би мене зараз, якби не їхній вибір".

"Я зустрічав "вагнерів", яких брали – у них досвід 8-9 військових конфліктів у світі"

Після виходу з Донецького аеропорту Назарій Чепко намагався жити цивільним життям, але й не забував про війну. Заснував власну справу з виготовлення патріотичного одягу, здавав нерухомість. Паралельно час від часу їздив на бойові завдання. У складі різних підрозділів пройшов і АТО, і ООС. Після початку повномасштабного вторгнення зібрав 15 однодумців, трішки їх підучив і вони разом вступили до батальйону "Карпатська Січ". 

"Зараз уже покійний дуже хороший комбат Олег Куцин – на його честь названий батальйон – людина, яку я поважаю. Я його знав із зими 2015 року. Він також був в аеропорту. На Донеччині я побував дуже багато. Я навіть полюбив Донецьку область дуже. Русака питаєш: "Чого прийшов?" "За вєру, за православіє". Але він не знає навіть "Отче наш". Це навіть не абсурдно. Ти йдеш захищати те, чого не знаєш. Бюстгальтери на позиціях у них знаходив. Наскільки має бути аморальною його дружина, яка прийме крадену річ та ще й Б/У. Я навіть відео знімав – це ж яким треба бути дурнем, щоб красти ліфчики, ще й різних розмірів. Це особисто я знаходив. Я люблю на відбитих позиціях десь поритись, мені цікаво. Чайники електричні на плитки газові ставлять. Це правда. В одне село ми зайшли звільнене, я дивлюся, там дерева обмотані мотузками. Зазвичай так сапери привертають увагу українських військових, якщо щось не розмінували, що тут є якась вибухівка. Питаю місцевого діда: "А що, у вас садок замінований?" Він каже: "Нє, це буряти були, вони не розрізняють фруктові дерева і нефруктові. Я з ними сварився, командиру їхньому говорив. То командир сказав завʼязувати на ті дерева, які не можна зрізати, стрічки". Ворог тупий з деревом, але він нормально буде подавати снаряди, навідником буде не тупий, носити чи подавати буде такий. Це вони на бліндажі їх брали. Як вишню можна брати на бліндаж – воно ж тоненьке, мʼяке, криве? Тупі їхні вчинки мені запам'яталися, безумовно. Але вони не тупі – це сильний ворог. Росія кругом воює, на різних континентах. Я зустрічав "вагнерів", яких брали – у них досвід 8-9 військових конфліктів. Ви уявляєте, який це досвід? 8-9 різних війн пройти! "Вагнера" не дозволяли зекам навіть шеврони носити. Вони їм казали: "Ви – фарш, а ми – "Вагнер". Я дуже радий, що "Вагнера" вже немає. Там є фахівці своєї справи".

Назарій Чепко. Фото із архіву Назарія Чепка

"Росія – втілення диявола на планеті Земля і вона просто не має права на існування"

Під час повномасштабного вторгнення Назарій Чепко був поранений, але швидко відновився і знову захищає Україну. Батько Олесь Чепко також став до лав батальйону "Карпатська Січ". Брав участь у звільненні Київщини від росіян. Потім перейшов на харківський напрямок. Наразі пан Олесь відновлюється після операції – активна участь у бойових діях загострила старі хвороби. Чоловіки кажуть, що Росія – це втілення диявола на планеті Земля і вона просто не має права на існування. Московія повинна розпастися на багато нікчемних шматків. А Чепки докладуть усіх зусиль, щоб це швидше стало реальністю.