День артилериста: про тонкощі роботи розповідає артилерист бригади "Буревій"

День артилериста: про тонкощі роботи розповідає артилерист бригади "Буревій"

Перша літописна згадка про застосування артилерії на території сучасної України з’явилася наприкінці 14 століття. Кілька гармат і 6 бочок пороху привіз до Львова ще у 1394 році великий литовський князь і польський король Владислав ІІ, відомий ще і за литовським ім’ям Ягайло.

Системно і успішно застосовував гармати гетьман Іван Мазепа наприкінці 17-го – початку 18-го століття. За його правління український гарматний арсенал став одним із найбільших у Європі. Гетьман особисто налагодив виробництво цієї зброї, зокрема у Глухові. Чимало одиниць виготовилося суто на кошти Івана Мазепи. Після його повстання і переходу на бік шведського короля Карла 12-го російський цар Петро І перевіз усі гармати до Росії.

0:00 0:00
10
1x

Микола Пащина. Фото: Українське Радіо

Нині роль артилерії важко переоцінити. За різними оцінками близько 85% втрат у російсько-українській війні завдають саме артилерія і ракетні війська. Це різноманітні гармати, міномети, пускові установки. Чимало видів з існуючої нині такої зброї опанував командир батареї управління і артилерійської розвідки бригади "Буревій" Микола Пащина. Хоча до повномасштабного вторгнення він мав справу лише зі  стрілецькою зброєю. Чоловік до захоплення Криму і частини Донбасу росією служив в тодішній міліції. Коли ж наші північно-східні сусіди напали, у 2015 році пішов добровольцем в АТО. Воював на Світлодарській Дузі:

"Я із Черкаської обл, народився в Чорнобаївському районі, селі Васютинці. Потім вступив до Національної академії МВС. І далі працював по спеціальності експертом криміналістом. Поки служив, пішов добровольцем в АТО, поки я був в АТО відбулися штатні зміни, тоді Аваков проводив реформу. Поки я був на Сході, мої посади скоротилися. Попрацював ще трохи в експертизі цивільним працівником. На місцевому рівні це був виїзд на огляди місця подій, збір доказової інформації, проведення експертних досліджень в лабораторії, чергування добові, потім в центральній лабораторії НДКЦ займався зброєю. У криміналістиці сама проста і розповсюджена експертиза – це дактилоскопічна експертиза, сліди пальців рук. В близьких родичів сліди можуть дуже сильно співпадати. В мене було таке, що ми приїхали, там така побутова крадіжка, приватний будинок, винесли із приміщення телевізор, намагалися зняти зі стіни телевізор, але він був на кронштейні закріплений і не могли фізично. Потім прийшла дружина і цей злочинець зник. Там брат непутьовий чоловіка, який там жив, він у них підкрадав. Я допустив, що це вірогідно він. Для виключення слідової інформації, ми взяли відбитки пальців у чоловіка і в жінки. Там було видно явний хват на телевізорі, що людина хапалася руками, тягла, беру ці сліди, дивлюся, а вони сходяться з цим чоловіком. Потім заходжу в колекцію дактилоскопічну, знаходжу картку цього брата, який непутьовий, дивлюся, один признак збігається, другий збігається, 11 розходиться, 12 розходиться. На скільки були подібні сліди, що просто нереально. Потім я закінчую зміну, в цифровому вигляді передаю на автоматизовану дактилоскопічну систему ці сліди відправляю на обласне управління. І там проводить НДКЦ автоматичний пошук, мені дзвонять і кажуть, ти дурний, що ти там понавилучав, то ж сліди господарів квартири, а я кажу – уважніше подивіться. Потім на одному з занять, які показували у нас по області, це показували, як приклад, як може бути. Лазив на 5 поверх по пожежній драбині, бо топив сусід жильців нижче. Він наркоман, відкрив гарячу воду, вколов себе. Ми приїхали, пізня осінь, тече водопад, пар стоїть. Люди – ви ж приїхали, робіть щось. Приїхали пожежники, пробуєм якось залізти, розтягли драбину, поліз пожежник, каже, я туди не полізу, бо він стоїть з отакенним ножом і махає мені, типу, залазь всередину. На мене всі дивляться, прийшлось лізти, побороли, забрали ножа".

Словом, робота у Миколи Пащини була цікава, потрібна, але небезпечна. Крім того, заробітна плата залишала бажати кращого. На той момент, чоловік отримував близько 300 доларів за понаднормову, ризиковану, з матеріальною і кримінальною відповідальністю працю. У 2017 році Микола Пащина прийняв рішення виїхати до Польщі. Там спочатку зайнявся найпростішою роботою, адже мови не знав, цивільної спеціальності не мав. Працював вантажником, слюсарем, монтером, майстром, токарем, зварювальником, фрезерувальником. Всього навчився, почав отримувати достойні гроші за свою роботу. Але гарні перспективи перекреслилися 24 лютого 2022 року.

Після початку повномасштабного вторгнення Микола Пащина залишив Польщу і повернувся до України захищати її:

"25-го я виїхав з горем пополам 26 я переїхав кордон. Дуже тяжко ми перетинали кордон в Україну. Ми заїхали пройшли польський кордон і наші митники нас не пустили. Ми мусили вертатися їхати на інший пункт пропуску. Я давно там жив, мій автомобіль на польській реєстрації, наш митник на пункті пропуску "Ягодин" сказав, що я намагаюся під шумок загнати євробляху. Я зібрав таких хлопців, як я, нас було 5 чоловік в машині. Ми їхали з формою, з деякою екіпіровкою, тоді транспорт уже не ходив, всі їхали з України. Ми переїхали з "Ягодин" на "Краківець". 18:30 на Канівській ГЕС ми проходили першу серйозну перевірку. У мене один з колег в Донецькій області народжений, прописка – Єнакієво. Він показує паспорт, стоїть "Альфа", спецпідрозділ. Вони: — "У вас інші документи є? — Так, у мене закордонний паспорт". І в цей момент він випадково, ми ж 2 суток в дорозі, він впускає цей паспорт і він різко за ним нагинається. Я думав, що з нього решето зроблять. Спасло те, що  працював в області і стояв з ними участковий з Канева. Я кажу, мене можна легко перевірити, я працював там, там, от колеги їдуть. А як прізвище, а кого знаєш? Кажу, от у вас працює криміналістом той і той, а його начальник той, той. Він подзвонив — да, правильно.

Перші дні всі дуже заведені були. Приїхав в Черкаси, в воєнкоматі мої документи ішли по спеціальному обліку. Немає документів. Подав документи на новий військовий квиток. Написали, що я діловод, що ніколи не служив, я їм кажу, я учасник бойових дій, у мене посвідчення є. я стояв в черзі у військомат 28 лютого кілометр-півтора кілометра черги я пам’ятаю. Купа народу. Працівники комісаріату виходили: "Офіцери є?" - тишина. Були хто хочеш: колишні міліціонери, прикордонники, пожежники, навіть пару прокурорів пам’ятаю, які прийшли добровольцями. Я прийшов, мене записали у військкоматі в чергу, я шукав, куди податися, кругом усіх хватало. Блокпости будувати – хватало, йожики протитанкові варить хватало. Я ж зварювальником працював, вони кажуть: "Ні, у нас всього багато". Так я на машині їздив туди-сюди, шукав по знайомих, ті, хто вже пішов служити, до кого можна приткнутися".

Випадково Микола Пащина потрапив до військової частини в Черкасах. Там проводив заняття по стрілецькій зброї, допомагав у паперовій роботі. Але коли виявилося, що частина займатиметься охороною тилу, Микола зрозумів, що хоче змінити підрозділ на той, який безпосередньо нищитиме ворогів.  Зробити це було складно, ніхто не хотів займатися його переводом. Коли військовому запропонували піти на медичні курси, він відразу погодився. Це і був шанс стати частиною саме бойового підрозділу.

"На курсах познайомився з земляками, а вони кажуть: створюється підрозділ в Києві новий. Там зовсім нема людей, треба хоть когось. Так я опинився в цій частині, де зараз служу, це бригада "Буревій". Артилерії як такої на той момент там не було. Там була одна нещасна мінометна батарея. Типу артилерійська, але вона не навчена була. Там стояло декілька старих гармат протитанкових і людей, які ними вміли користуватися, пояснити, що, куди, як, не було. це все сформувалося з нуля. Потім приїжджали інструктора, вони нам проводили заняття, багато, що розказували незрозумілого, в тому плані, що їхній курс був розрахований на людей, які мають базові знання в артилерії. А базу ніхто не дав. Вони там сидять, рахують, якісь формули вводять, функції, таблиці. Людина прийшла з вулиці, відкриває – а там формули. Учню 2 класу підручник з фізики за 10 клас даєш. Відбули ми тренувальні збори, постріляли прямою наводкою, як ходили балбеси, так і залишилися. Хапалися за все, що могли. Я там скачав декілька посібників по артилерії, сів розібрався сам. Уже зрозумів, що до чого по книжках. Потім скачав програмне забезпечення для артилеристів "Кропива". Просто на кожну кнопку понажимав, порозбирався, що до чого. Розібрався. Не було кому, почав учити наших хлопців. Паралельно була цікава тема БПЛА, тоді ще не було так масово, як зараз. Але проблема з кадрами по артилерії була солідна. На осінь минулого року у нас людей, які більш-менш нормально розбиралися в артилерії на всю бригаду було чоловіка 3. А треба було виїжджати, нам дали гармати людські, батарея закомплектована. І ними треба управляти я тоді був молодшим сержантом. Один із керівників по Нацгвардії підійшов до мене і запропонував офіцерську посаду. Людей не хватає, ти розбираєшся, давай. Тим більше я капітан МВС у відставці. Я відмовився. Знав, що це буде бумажна біда, відповідальність матеріальна і за людей. не хотів цим займатися. Запропонували мені раз, другий, третій – це було швидше в наказовому порядку. Ну, і хлопці підійшли, давай, нам зараз якогось дурака пришлють".

Так з середини грудня минулого року Микола Пащина почав управляти артилерією, яка була в його бригаді. Перші бої на новій посаді відбулися поблизу Білогорівки. Там військовий з колегами прикривав штурмові підрозділи, що намагалися прорвати ворожу лінію оборони і зайняти вигідніші позиції. Артилерія тоді забезпечувала вогневе прикриття наших воїнів, готувала плацдарм до штурмів, відсікала резервні групи росіян.

"Були прикольні моменти. 1 січня цього року. Літає безпілотник, бліндаж, від позицій міномета десь метрів 650 -700. Вийшло троє стоять курять. А я вже з хлопцями тижнів 2 стріляв, я знав, що є там розрахунок такий-такий і на чергуванні хлопець, який молодий, гарячий, він трохи несерйозний, але удачливий. Я йому даю команду. Я знаю, що він зараз нормально не наведеться, нормально не виведе приціл. Давай швидким дві міни по цілі. Я йому дав координати, він провів розрахунок, він провів свій зробили середнє. Він кидає, і перша ж міна залітає між цих трьох. Вони лягли, друга впала. Я побачив цю штуку, давай добавляй. Все пораховано хорошо. І починають ті міни літати чорті куди, в ціль не може долетіти ні одна. Цікавих стрільб було багато: і підпалені БК, і снаряди, які залітали прям в нору сантиметрів 80 в землі. Момент удачі, часта стрільба по планових цілях. В тебе ціль одна й та сама. Ти обстріляв, хтось вийшов, хтось поранений, хтось загинув, прийшли нові.  Вони на одному місці труться місяць-два. Ти вже знаєш. Які установки треба дать, що вони влучили зразу ж. але фактор удачі, бо і в гармати, і в міномета, і в автомата є нормальне розсіювання. Це пляма, на яку розлітаються снаряди. Вони лягають в умовно овальну пляму. Багато залежить від людей, наскільки толкові навідники стоять на гарматах, наскільки гарно вони  роблять свою роботу по підготовці снарядів для стрільби, сортуванню, зберіганню правильному. Там факторів уйма. Часом, щоб гармата не стріляла, достатньо, щоб така маленька пластинка товщиною 5 мм, розміром 10х12 просто зламалася. Ми працювали по цілях, там де явно видно ворожу силу. Є моменти, коли вказівки дають вищестоящі керівники, бувають моменти, коли так званий "турбуючий вогонь", коли по планових цілях стріляєш по декілька снарядів. Є поняття методичне відпрацювання, наприклад, вночі, кожні 10-15 хвилин по кожній цілі треба зробити постріл. Прочісування вогневе: є посадка густа, не видно нікого, а ми знаємо, що там противник є, а роздивитися не можем. Берем вогнем гармат по черзі переносимо вогонь по фронту і в глибину і прочісуємо таким чином".

Тактика артилерійських обстрілів прямо залежить від кількості і калібрів боєкомплектів. Микола Пащина часто вираховує, як правильно використати запаси снарядів, щоб вони принесли нам найбільшу користь. Взагалі бути командиром артилеристів означає постійно щось рахувати, вміти користуватися різноманітними коефіцієнтами і формулами. Якщо ж людина безпосередньо працює при гарматі, то їй уже дають усі обрахунки. Треба тільки вміти додавати і віднімати. Навіднику вказують збільшити чи зменшити приціл і повернути ліворуч чи праворуч. Попри усталену думку, що артилеристи часто міняють місце положення, пан Микола каже, що переїжджають вони нечасто. Якщо зайнята хороша точка, з якої вигідно працювати і яку важко виявити, то нема сенсу її полишати.

"У нас  артилерія причіпна. Це не самохідні гармати, які можуть самі переміщатися, треба тягачі до них , то тактика – це закопалися, замаскувалися, контролюємо повітряний простір і стріляємо. У них є, так само, як і в нас, системи контрбатарейної боротьби, радіолокаційні станції, безпілотники, вони роблять засічки, вони виявляють. Справа в тому, що та сама контрбатарейна рлс не є точним прибором, там все одно є похибка якихсь метрів 150-200. Відповідно треба робити дорозвідку, летіти шукати, зачасту ці моменти ігноруються, зачасту це неможливо, бо це далеко. Ми ж так само бачимо засічки по їхніх пострілах. Наприклад, якщо відпрацював міномет, навіть 120 крупний, ми туди летимо шукати його, дуже важко знати його, якщо він добре замаскований. І гармата чим крупніший калібр, тим далі від лінії вона стоїть. Відповідно шукати на дистанції 3 км від лінії фронту це одне , а шукати 10 км від лінії фронту – зовсім інше. Там треба інші авіаційні комплекси розвідувальні. Якщо ми намагаємося розвивати наступ, штурмувати, я буду стояти трохи ближче до фронту, на відстані км 3, якщо ми обороняємося, то я візьму з запасом км 2-3 від лінії розмежування по дальності стрільби, як мені дозволяє артсистема і одійду назад. Бо коли наша піхота відступає, артилерія не повинна відступати разом з піхотою, вона повинна прикривати відступ, блокувати сили, які наступають, відрізати знищувати. А якщо на момент наступу противника ми стоїмо близько до лінії, то артилерія починає відступ разом із основною силою і вогневого прикриття не відбувається. Ну, і відповідно місцевість, якщо перед зіткненням поля, поля, я ж не стану посеред поля з гарматою, я буду шукати якесь укриття. Вони можуть бути далі, вони будуть гірше доставати, але я буду краще замаскований. Якщо вибирати між тим, щоб влучніше стріляти і безпекою людей, вибирається друге".

Артилерійський підрозділ Миколи Пащини найчастіше вражає піхоту, земляні укріплення, які окупанти досить гарно будують. Техніка у тій місцевості практично не їздить через щільну роботу артилерії. Якщо якась машина з’являється, то дуже швидко її знищують. Ворог аналізує, до якої межі можна наближатися, і далі намагається не потикатися. Якщо йде штурм, вірогідність того, що техніка назад не повернеться, більше 80%. Це стосується обох сторін. Якщо раніше росіяни частіше стріляли, але рідше потрапляли в ціль, то нині, як зазначає Микола Пащина, вони підучилися і їхні результати значно покращилися.

"Вони теж зробили свою цифрову систему управління вогнем, теж артилеристи вчаться. Я пам’ятаю кінець зими цього року вони не вміли виставляти підривники на шрапнелях. В снарядах там повітряні підривники, тобто, відбувається вибух снаряда в повітрі. Якщо ти його неправильно виставляєш, то він б’ється об землю і не спрацьовує, а просто розбивається. Ми зразу думали, що вони нас мінують, а потім хлопці пішли і сфотографували мені – валяється снаряд, вражаючі елементи висипалися, обшивка репнула, вони не вміли їх виставити. Це було тоді, зараз вони уже набагато краще працюють. І б’ють точково, і краще працює в них розвідка. Вони вчаться, вони скоро будуть на такому рівні стрільби, що і ми. По точності нас рятує те, що ми використовуємо натівську зброю, яка дійсно точніша від радянської. Хоча ми отримували одну артсистему із складів зберігання, вона була з новими стволами радянськими, вона досить точно стріляє, вона просто не зношена. А основна маса – це старі зразки, які дуже поношені, і там дуже старі снаряди, з них влучати дуже важко. Кругом боєприпаси різні, у натівській зброї більша уніфікація. Умовний 155 снаряд від гаубиці 777 і самоходки польської "Краб" будуть однакові. А якщо ми візьмемо 152 снаряд од гармати "Гіацинт" і візьмемо гаубицю Д20, тоже радянську 152 мм, то ми снарядом з "Гіацинта" не стрельнемо. Це 2 різні снаряди, вони не міняються. Даже, якби в мене було , як положено, по одному боєкомплекту в день, мені все одно було б мало. Снарядів багато не буває. Їх завжди мало .якщо у нас є мінімум, ми відпрацьовуємо точково по відкритій піхоті, по якісь техніці, яка біль-менш стаціонарна. Якщо у нас є більше, ми робимо якісь прочісування, ураження постійних позицій вогневих, укріплень. цілей же ж повно. По снарядах це хвора тема в нас, у москалів, у НАТО, в Ізраїлю, в усіх. Їх мало по всьому світі. Можливо, вони є в Китаї, Північній Кореї чи Індії, але тут їх зараз треба більше. Причому всіх типів".

В усіх артилеристів погіршений слух. Навіть якщо військовий працює в навушниках, часто він знімає одне вухо, щоб краще чути команди. Потім перед пострілом не встигає назад одягнути. От і глухне. У багатьох "богів війни" проблеми зі спинами, бо треба носити важкі снаряди і перетягувати артилерійську техніку. Часто це доводиться робити в багнюці в компанії з гризунами і комахами. Попри ці нюанси Миколу Пащину влаштовує його робота. Адже результати праці відразу видно, вони суттєві, а це дійсно надихає.

В статті збережена мова автора.