Право на пам’ять. Що ми пам'ятаємо про Євромайдан?

Право на пам’ять. Що ми пам'ятаємо про Євромайдан?

У період з 18 лютого по 20 лютого 2014 року у центральній частині Києва неопізнаними силовиками було вбито сотню учасників Євромайдану, які стали "Небесною сотнею". Директор Національного музею Революції Гідності Ігор Пошивайло та голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович розповіли, як українці наразі ставляться до Євромайдану та наскільки важливо сформувати культурну пам’ять про ці події на державному рівні.

Якими є останні новини щодо музею Революції Гідності? 

Антон Дробович: У нас зараз на фінальній стадії переговори з німецькою фірмою архітекторів, які виграли архітектурний конкурс. Якщо все буде добре, то буде укладено ліцензійний договір на передачу прав. Далі буде вибір генпроектувальника, що стане наступним етапом у будівництві музею. 

Коли ми говоримо про право на пам’ять і про те, що ми пам'ятаємо, невже дійсно важливо мати стіни, у яких розташовано музей?

Ігор Пошивайло: Дуже важливо мати стіни, але щонайважливіше не ув’язнювати у них себе та своїх відвідувачів. Саме тому музей за ці останні п'ять років набув дуже багато досвіду, яким чином працювати без стін, і вже пора йому весь цей досвід, напрацювання сотень тисяч людей сублімувати в одному місці, якого так бракує у сучасному Києві. Насправді мова йде про важливу і постійну локацію. Багато однодумців, соратників, майданівців говорять, що після того, як було зачищено Майдан в серпні 2014-го року, сама локація залишилася, але зникли ті атрибути особливого середовища. Зникли намети, важливі артефакти, і втратилася та атмосфера. І люди, котрі звикли в тих умовах 94 дні спілкуватися на будь-які теми, сприймали цей простір в Києві, в інших містах, обласних центрах як місце зустрічі, місце довіри, солідарності, єднання, спільної дії. І коли сьогодні ми це місце втратили, оскільки Майдан Незалежності змінює свою річну ідентичність, то музею Революції Гідності як приміщення дуже бракує. Саме для того, щоб об'єднувати людей, вирішувати кризові і складні запитання, спускати пар для того, аби люди не буди злі і не виходили на протести. Потрібне місце, де люди могли б почути один одного і домовитися заради спільної мети. 

Фото: Юрій Харитончук 

Як і що ми пам’ятаємо, коли йдеться про події Євромайдану та Революції Гідності?

Антон Дробович: У даному випадку дуже показовими є соціологічні дослідження. Нещодавно музей Революції Гідності представив дослідження про те, що і як пам'ятають школярі про Революцію Гідності. Його фантастично цікаво читати. 84% школярів щось чули у загальних рисах, але відчувають, що їм не достатньо інформації. І лише 8% дуже проінформовані, хоча і це непогано. Мене також вразило те, що надзвичайно сильну роль в тому, як саме відзначати, відіграє родина. Тобто інтерпретація подій насамперед здійснюється родиною, а не школою і не ЗМІ. І тому неможливо нормально пам'ятати події, якщо немає сімейної пам'яті.

Ігор Пошивайло: Щодо людей старшого віку, які можуть пам’ятати ці події, теж було соціологічне дослідження, яке ми проводили три роки тому, а також минулого року. 22 лютого ми будемо презентувати результати. Але загалом є тенденція, що все ж таки все більше людей забувають про найосновніші складові: про контекст, наслідки, уроки. Це зокрема спричинено тим, що дуже багато людей розчаровані в подальших процесах в державі. Вони травмовані війною, яка перекрила дуже багато важливих подій та досягнень Майдану, якщо ми не говоримо лише про травму. І у цьому контексті дуже важливо консолідувати людей, бо кожен має свою індивідуальну пам’ять. Деякі історики та політологи на політичних ток-шоу зараз почали говорити про соціальні передумови Революції Гідності, а також про економічну складову. Насправді навіть опитування школярів, говорить, що це одна з найостанніших причин. Майдан був настільки багаторівневим і багатофункціональним явищем, це не однорідна річ, тому кожен запам'ятав те, з чим він прийшов, чого він хотів і що він виніс як особистий досвід. 

Крім того, соціологічні дослідження підтверджують, що кількість людей, які були на Майдані і підтримували його, зараз трішки зменшується саме через процес розчарування. Все менше людей кажуть, що пішли б на Майдан другий раз. Натомість ті люди, які не підтримували Майдан і в яких є на це свої пояснення, залишаються на своїх позиціях. Це число, на жаль, не зменшується. І це дуже загрозливий показник. Тому у цьому контексті важливо, що люди важливо пам’ятають індивідуально і що держава хотіла би зафіксувати в історичній пам'яті ці події для майбутніх поколінь. Ця пам’ять формується. Вона є комунікативна і культурна, адже її несе кожен з нас. Вона емоційна, жива і передається від батьків до дітей. І тримається на рівні трьох-чотирьох поколінь. 

Навіщо існуючу пам’ять формувати на державному рівні, включати її в роботу якихось інституцій і робити менш приватною?

Ігор Пошивайло: Бо комунікативна пам’ять має тенденцію розсіюватися за 3-4 покоління, а це по суті 50-70 років. Коли історики намагаються дати назву якійсь події, я вже не кажу про її меморалізацію, вони говорять про необхідність історичної дистанції як мінімум 50 років. Інакше пам’ять та родинний досвід можуть зникнути або трансформуватися під дією інших подій. Тому й існує пам'ять культурна, яку формує держава і органи державної влади, інституції та інфраструктура пам’яті, зокрема музеї. Ця пам’ять дуже важлива, і головне, щоб вона була гармонійна і резонувала з індивідуальною комунікативною пам’яттю.

Я б хотів наголосити, що Майдан — це не лише недоброчесні політики, олігархи, корумповані чиновники або проросійські ЗМІ і їхні посіпаки. Це передусім багатомільйонна солідарність українців, від студентів до пенсіонерів, які не побоялися і вийшли на вулиці майданів в різних містах. Це абсолютно різний зріз людей, котрі зробили власний вибір, аби змінити свою країну. Вони виходили не за політиків і не за економіку, а за майбутнє України, за реформи у всіх ділянках, за чесні правила гри, за власну гідність і свободу, за справедливе правосуддя. Так, його сьогодні немає, але все одно ці питання були порушені. Час розставить все на свої місця. Я б сконцентрурався зараз на тому, чи можемо ми знову об'єднатися і що ми можемо зробити для своєї країни. Бо Майдан змінив усіх нас у той чи інший бік. І все ж настала пора об'єднуватись, бо зараз важливо, що конкретно кожен зробив, аби ті завдання Майдану, які ставилися й раніше, були реалізовані.  

Наскільки важливим є право на правду?

Антон Дробович: Коли Радянський Союз придушив спротив українців, які хотіли незалежної держави на початку ХХ століття, перше, що вони зробили вичистили цю пам'ять і вбивали людей, які особисто боролися за Україну і могли про це розповідати, а також тих, хто розповідав про повстання проти більшовиків. І це дуже важлива історія, тому що тоталітарні режими знають, що спротив і свобода зріють там, де є пам'ять про гідність і опір. Таким чином, право на правду якоюсь мірою запорука нормальної цивілізованої держави, і тому її треба берегти. Тому важливі стіни для музею, місце в Києві, куди можуть приходити родини, аби реалізовувати живу пам'ять, куди можуть приходити дізнаватися і діти, і дорослі. Інформацію про це можна поширювати і в роликах, і писати книги, але головне — робити це не з примусом. Тому що якщо це роблять тільки держава і чиновники, то з цього не буде великого діла. Держава має лише сприяти цьому. А люди, які це живо переживають, зокрема митці, мають розповідати про це і віднаходити тих, для кого це не байдуже. І тоді це гармонійно доповнить і посилить суспільство.

Фото: Валерій Шмаков