Мільйонер, який став волонтером. Історія В'ячеслава Запорожця

Мільйонер, який став волонтером. Історія В'ячеслава Запорожця

У киянина, інженера та власника будівельного бізнесу В'ячеслава Запорожця було 2 гелікоптери, 30-метрова яхта, кілька десятків дорогих автівок, нерухомість, дороге будівельне обладнання. Однак метою життя В'ячеслава є не безкінечна гонитва за подальшими прибутками чи розтринькування статків, а волонтерство. Він не прогулюється вуличками Монако, не приймає сонячні ванни на сейшельських пляжах чи на Балі. Він вивозить в Україні людей під обстрілами, надає допомогу пораненим, організовує медпункти, а нині бере участь у протезуванні воїнів ЗСУ. Про історію мільйонера, який став волонтером, — у матеріалі журналістки Українського Радіо Вікторії Будан. 

 

0:00 0:00
10
1x

Фото з особистого архіву Вʼячеслава Запорожця

"Мені залишилось побудувати лише великий міст і хмарочос — все інше я вже збудував"

"Мої батьки родом з Черкащини, місто Золотоноша, там я провів дитинство, а народився в Києві. Закінчив школу в Києві. Потім вступив до інженерно-будівельного університету. В 1998 році закінчив з відзнакою. Маму я дуже рано втратив, її звали Валентина. Вона хворіла — рак головного мозку. І останні 3 роки, з 1990-го по 1993-й рік, я провів в Інституті нейрохірургії. Це дуже сильно мене вразило. Хоч я отримав освіту інженера-будівельника, потім став доктором технічних наук, але все життя досвід дитинства, коли з 13 років я провів в лікарні. У мене ще був брат старший, і хвороба мами його психічно зламала. Мама пішла у 1993-му, а брат не хотів жити і в 2014 році він пішов. У мене залишився батько, він 1944 року, теж інженер-будівельник, спортсмен, майстер спорту по класичній боротьбі. Коли я втратив маму, на другий день у мене були іспити в інститут. Вона похована в Золотоноші. Мені потрібно було поїхати на наступний день після поховання і здати іспити. Треба було налаштуватися. Я памʼятаю її останні слова, вона казала: "Стань людиною". Я здав математику і фізику на 5 та автоматично вже був зарахований до університету. Коли я взяв студентський квиток, приїхав, де вона похована (перші 5-6 років я спілкувався постійно з нею) і сказав: "Мамо, я вступив, як ти і казала". Бо в дитинстві я був розбишакою, виріс на вулиці, бо мама хворіла, батько працював. Коли мама захворіла, про виховання вже не йшлося. Вулиця, "чоловічі вчинки", як кажуть, треба тримати слово, мати кулаки", — розповідає Вʼячеслав Запорожець.

Вʼячеслав Запорожець вчився на відмінно. Протягом трьох років він єдиний зі своїх однокурсників отримував оцінки за всі заліки і екзамени автоматично. Уже на 4-му курсі студент почав працювати. Один з його викладачів, який мав свій бізнес, запропонував Вʼячеславу роботу. Посада була недотична до будівництва, але потребувала організаторських здібностей, юридичних і маркетологічних знань. 

Спочатку було дуже складно. Але коли Вʼячеслав Запорожець почав працювати "на себе", це дуже знадобилося.

"Я навчився все робити – створювати проєкти "з нуля". Це менеджмент бізнесу. Я можу створювати будь-який проєкт. Будівельний, девелоперський, медичний. Так сталося, що я один із авторів проєктів будівельних супермаркетів "Епіцентр". У 2004 році ми познайомилися з Олександром Герегою, побудували перші 7 "Епіцентрів". Тоді не було таких концепцій. Тобто "Епіцентр" — це вигадана нами концепція. Ми поїхали в Польщу, він показав, "Леруа", "Обі", "Метро". Він каже: "Запроєктуй​ мені таку будівлю, щоб вона була дешева, її швидко можна було побудувати". Це мені вдалося зробити. Наприклад, третій "Епіцентр" — це був рекорд. 25 тисяч квадратів на Позняках ми побудували за 4,5 місяці. При тому, що нам треба було насипати 5 метрів піску — це десь 600 тисяч метрів кубічних. Бо там був луг. У нас 100 машин возили цілодобово пісок. Зараз це найкрутіший проєкт в Україні, він коштує понад мільярд доларів. Краще сказати, що я не побудував. Я автор реставрації дзвіниці Києво-Печерської Лаври. Наша команда її врятувала. Ми підсилювали фундамент, реставрація була, і це ми зробили за короткий термін взимку. Мені залишилося побудувати великий міст — понад 100 метрів, хмарочос — понад 100 поверхів і тунель. Все інше в житті я будував. Логістика, торгові центри, житло, бізнес-центри", — каже інженер. 

"Я їздив по світу і завжди, коли повертався в Україну, розумів, що це найкраще місце для життя"

У 2013 році до Вʼячеслава Запорожця прибув один з казахських мільярдерів, який хотів створити мережу будівельних супермаркетів у себе в країні. Пан Вʼячеслав погодився. Наступного дня він уже був в Астані на зустрічі з мером. 

"Це дуже крутий досвід, бо клімат. У Казахстані дуже холодно, там дуже велике вітер. Коли ти будуєш якусь високу будівлю і підіймається буран, то якщо ти не закріпиш будівельні матеріали, крани, то це все знесе. Ми будували в степах містечка для нафтовиків, де немає нічого. 100 км немає звʼязку, ходять вовки, дикі тварини, мінус 30, вітер. Таке випробування було. Потім я повернувся, бо, працюючи в Казахстані, я їздив по світу, вивчав будівельний досвід. Я завжди, коли повертався в Україну, розумів, що це найкраще місце для життя, будівництва, будь-якого бізнесу, створення сімʼї. У Казахстані немає спеціальності будівельників. Будівельники-казахи — це молоді люди з аулів (сіл — ред.). Вони не знають російської мови, лише кілька слів. Вони просто вміють тримати молоток, ножівку, ти їх вчиш, і це дуже складно працювати з таким особовим складом. Я знайшов сили повернутися. Це було дуже складно. Я зробив велику компанію, почалися прибутки в Казахстані. Нас було четверо партнерів — казах, вірменин, чеченець і я. Коли кожен заробив по мільйону і треба ділити, вони сказали: "А давайте йому не будемо платити". Я зрозумів, що немає в цьому майбутнього. Залишив їм все і повернувся, тут ще в мене батько захворів. І в листопаді 2019 року я повертаюся. А в Казахстан я перевіз усе: будівельну техніку — 100 одиниць, завод металоконструкцій, я все це там залишив. Я десь 3 місяці з ними бодався, а потім зрозумів, що витрачав гроші на адвокатів", — зазначає Запорожець.  

"Справжнє задоволення ти отримуєш, коли робиш щось благодійне"

В Україні Вʼячеславу Запорожцю довелося знову все починати з нуля. Каже, це теж дуже цінний досвід. Адже спочатку він себе звинувачував, навіщо взагалі прийняв пропозицію поїхати до Казахстану, потім – чому просто поїхав звідти без боротьби. Але залишатися в Казахстані було уже небезпечно. 

Вʼячеслав каже, що такий поворот долі допоміг йому усвідомити, що гроші, статус — не найголовніше в житті. Є речі, які дійсно надихають: 

"Я читаю лекції своїм друзям-бізнесменам. Я кажу: "Скажи, будь ласка, коли ти купував перший джип чи першу нову машину, які у тебе були відчуття?" Він каже: "Та коли з салону купуєш машину – кайф". "А скажи, коли ти другий чи третій раз купував нову автівку?" Дійсно, коли ти другий чи третій раз купуєш, то не отримуєш такого кайфу, як перший. То якщо ти один раз купив гарну машину, то навіщо постійно це робити? Моя улюблена марка Range Rover, у мене їх 10 було. Зараз я не користуюся. Я прийшов до того, щоб оцінити на своєму досвіді, щоб зрозуміти, що Україна — найкрутіша точка на планеті, це найкрутіша точка для життя. Нас через це і хочуть захопити — природа, екологія, гори, море, річки, ліси, дівчата. Для того, щоб зрозуміти це, мені треба було бути 6 років, як я кажу, в засланні. Коли ти втрачаєш близьких, ти розумієш, що треба цінити близьких, стосунки, дружбу. Коли ти втрачаєш статки – по-іншому. Ти вже не витрачаєш гроші на дуже дороге. Це вже не надихає. Справжнє задоволення ти отримуєш, коли робиш щось благодійне: комусь допомагаєш, допомагаєш чужому чоловікові, який не чекає від тебе допомоги. Я повертаюся, у мене 3000 євро в кишені. Рахунки мої партнери заблокували. А у мене великий будинок, батько, дві сімʼї, дві доньки, усі звикли, що тато допомагає. Це було круте випробування — почати з нуля. Наче там є машина, є будинок, а треба заробляти. А за 6 років все змінилося в Україні. Це випробування стосунків, дружби. Я звертався до своїх друзів, яким будував, народним депутатам, я думав, вони скажуть: "Так, давай, все, ми допоможемо". Ні, все змінилося. Тому я пішов у творчу відпустку, мені вже було нецікаво щось велике будувати", — розповідає чоловік. 

Початок повномасштабного вторгнення і організація стабілізаційного пункту в Києві 

"Творчою відпусткою" Вʼячеслав Запорожець називає проєкування і будівництво обʼєктів з енергозберігаючими технологіями. Старий знайомий, якому ще в студентські роки Вʼячеслав робив покрівлю, а починав бізнесмен саме з цього, запропонував новий проєкт. 

Тож інженер почав створювати надсучасне котеджне містечко з пасивним опаленням, енергозбереженням. За два роки роботи над ним Вʼячеслав Запорожець гарно розібрався в енергозберігаючих технологіях та надихнувся на ще один проєк – будинки на воді. Каже, наш Дніпро — найпридатніша річка в Європі для таких конструкцій. Це ідеальний майданчик для створення котеджних містечок.  Як зазначає інженер-будівельник, це була справжня робота для душі, яка відновила його після попередніх життєвих перипетій. Вʼячеслав Запорожець встиг зробити 3 таких будиночки на воді і почалося повномасштабне вторгнення. 

"У мене мій кум працював в Офісі президента. Я знав, що за тиждень більшість сімей з Офісу президента вивезли у Львів. Я це бачив. Я не вірив. Я кажу: "Це не може бути". У мене з минулого життя, коли я багато заробляв, я важив 178 кг. У мене були проблеми зі здоровʼям і треба було рятуватися. У мене десь 10 операцій, щоб привести тіло в порядок. Зменшити шлунок, забрати шкіру, вирішити питання з варикозом, пластика. На 23 лютого на 6 вечора мій друг хірург ставить операцію. У мене була пахова грижа. Це вже був 10-й загальний наркоз. 4 години мене оперували. Я десь близько 4-ої прокидаюся в реанімації. У мене завжди або телефон,або айпад біля ліжка. Я приходжу в себе, айпад відкриваю, Ютуб, а там … Я не розумію, думаю, це фейк якийсь. А потім дзвінок з дому, мій охоронець каже: "Васильович, ракети на Бориспіль полетіли". І я вже о 6-й ранку викликав таксі. Я бачив, як всі панічно покидають місто. Я почав дзвонити всім друзям-знайомим, я як будівельник знаю, як побудовані транспортні мережі, почав казати: "Не треба їхати, бо ви добу-дві будете сидіти в машині. Краще знайти безпечне місце, подивитися 2-3 доби, що буде відбуватися. Приїжджайте до мене додому. У мене великий будинок, підвал". На вечір у мене було десь 30 чоловік, в Бориспільському районі в Процеві. Я оцей один день після операції побув вдома, а тоді я розумію: треба щось робити. В наше ОТГ телефоную, кажу: "Давайте створювати блокпости, ТРО". Вже 25-го лютого ми будуємо у нас в містечку блокпост. 26-го лютого я "вибив" у свого друга 5 автоматів. Буча потім показала, що вони не допоможуть, якщо буде йти колона з технікою. У мене є друг, пластичний хірург Ростислав Валіхновський, у нього клініка на Протасовому Яру. Я відразу включився: "Будуть бої за Київ, вуличні бої". Дякую захисникам, якби ми втратили Гостомель, був би жах, місто Київ було б зруйноване. Я розумів, що будуть бої, а це залізничний район, це ХАБ. І я йому кажу: "У тебе 3 операційні, давай відкривати". Він каже: "Я в Івано-Франківську". Я його добу умовляв, він дає мені ключі, і ми відкриваємо там стабпункт. Добре, що він не знадобився", — каже Запорожець. 


Фото з особистого архіву Вʼячеслава Запорожця

Історична зустріч з 18-річним хлопцем, який вивозив дітей та жінок з Бучі

Вʼячеслав Запорожець особисто шукав медиків для стабілізаційного пункту. Зміг знайти лише лікарів-інтернів, бо більшість маститих хірургів та анестезіологів виїхала з Києва. Бізнесмен особисто розвозив їх після чергування, адже мав перепустку. І одного разу на заправці сталася, як він каже, історична зустріч: 

"Молодий хлопчина, бусік, і він стоїть розгублений. А 6-та година вечора, заправка працювала тільки для спецтранспорту. Він каже: "Треба заправитися, бо треба їхати в Бучу". Це було 7 березня. Я кажу: "Стоп, там же таке відбувається. Що ти там робиш?". А він каже: "Я вивожу жінок і дітей". Я питаю: "А скільки тобі років?". Він каже: "18". Мене так це тронуло. 18 років, і він це робить, а чому я здоровий бугай на джипі їжджу по місту? Я їду додому і якраз по радіо розказують, що Чернігів закидають авіаударами. Там жах, що творилося. І я думаю: з Бучі вже вивозять, поїду я в Чернігів. У мене 2 джипи, я беру свого заступника, головного інженера Вадима. У мене було 5 броніків, які потім нам врятували життя. Виїжджаємо на чернігівську трасу. Машин немає. А 8 березня орки обійшли Чернігів, вийшли на трасу і пішли на Київ. Ми якраз були свідками танкового бою за трасу Київ-Чернігів, ми обʼїжджали це місце. Ми тоді побачили перших поранених. 8 березня ми вʼїжджаємо в Чернігів. На блокпосту кажуть: "Ви куди? Тут таке робиться". А я домовився, що заберу 15 чоловік біля драмтеатру. 5 сімей нас чекали. Я не міг не приїхати. Нам повезло, ми виїхали з Чернігова. Ми бачили, як розстріляли "Деу Ланос" попереду нас, там сім’я їхала. А нас врятував наш військовий, який почав стріляти в небо, і я зупинився. І потім кожен день як наркотик. На кінець березня у нас було 12 машин. До нас підʼєналися інші люди на джипах, мікроавтобусах. Ми вивезли більше тисячі чоловік з Чернігова", — розповідає Запорожець. 

"33 врятованих життя з Чернігова та обстріл вокзалу в Краматорську"

Тоді ж, допомагаючи виїхати мешканцям Чернігова, Вʼячеслав Запорожець вперше побачив важко поранених людей, зокрема тих, хто втратив кінцівки. В лікарнях майже оточеного міста їм не могли надати якісну допомогу. А швидка не проїхала б по весняному бездоріжжю. Тому він разом з однодумцями і вивозив таких поранених. 

"Джипом, розклали сидіння. Тут "Лексус" і "Нісан Патрол" знадобилися. Розкладаєш сидіння і по 3, у нас навіть було 4 пацієнти. Я потім порахував – 33 врятованих життя тільки з Чернігова. Це люди з ампутаціями, складними пораненнями, які, якщо б залишилися в Чернігові, загинули. Бо навантаження було дуже високе на Чернігів. Тисячі цивільних загинули. Так ми в Чернігові працювали до 5 квітня, поки був він розблокований. Відкрилася траса, вже почала працювати медицина катастроф. І ми поїхали на Схід в Краматорськ. Коли ми працювали в Чернігові, нас помітив Антон Геращенко, він допоміг, нам дали перепустки. Він теж каже: "На Сході буде жарко, давайте я вас підтримаю". Він познайомив з мером Краматорська. Ми там зробили базу, штаб. У нас вже був досвід. Чернігівський досвід евакуації дуже допоміг. У місці, яке прострілюється, не можна лікувати, там можна лише стабілізувати. Так трапилося в Краматорську. Перший день, ми заїхали в 9:45, а в в 9:30 прилітає ракета на вокзал. І ми там починаємо відразу працювати. 150 поранених одночасно привозять в лікарню, вони лежать в коридорах. Тоді я зорієнтувався, що треба відправляти терміново швидкі з Дніпра, бо тут люди загинуть, немає такої кількості хірургів. Відправили 25 швидких машин з Дніпра. Перші 5 легких поранених ми відвезли джипом. Наші швидкі приїхали уже на наступний день. І так з квітня ми в Краматорську постійно. Зараз у нас 21 машина швидка, 2 евакуаційних автобуси", — зауважує волонтер. 

"Протезування – це інженерія"

За 2 роки існування "Центру спасіння життя", а саме так Вʼячеслав Запорожець назвав свою благодійну організацію, було врятовано понад 21 тисячу поранених. Перші машини було куплено за рахунок самих волонтерів, потім почали донатити інші люди. Фонд розрісся. Нині Вʼячеслав Запорожець опікується людьми з ампутаціями. 

"Це надихнув Антон Геращенко. В кінці березня я йому розповідаю: "Дивися, які ампутанти, Чернігів, багато поранених". Він мені каже: "А ти розумієш, скільки буде ампутантів?" Я кажу, що "їх буде тисячі". Він каже: "Вивчи тему протезування, що у нас в Україні". Мене це вразило, я ж інженер-будівельник, а протезування – це інженерія. Потім ми почали займатися евакуацією поранених військових, кожен день у тебе ампутант. І так з квітня 2022 року ми почали займатися ампутаціями. Катю ми відправили в Німеччину на протезування, яка втратила батьків, Сашко Горохівський і Толік поїхали у Відень. Це зібрані гроші, іноземна допомога. Ми зрозуміли, що треба розвивати українське протезування. Треба вчитися. Що таке сучасний будівельник? Ти на кожному обʼєкті чомусь навчаєшся постійно. Це було мені дуже цікаво. Тепер у мене є вже військові професії – парамедик, евакуація поранених, протезист і медичний менеджер. Я навчися цим професіям за 2 роки. Я особисто вже навчився підбирати протез, знаю, що треба, щоб запротезувати, який тип, які мають бути кукси, як закріпити. І так ми створили у 2023 році "Центр складного ендопротезування, остеоінтеграції та біоніки". І у нас уже власна приватна медична клініка , яка займається складним протезуванням, складним травматичним лікуванням. Коли мені роблять зауваження: "Запорожець немає медичної освіти". А вона не є потрібна, я ж не йду в операційну. Я медичний менеджер. Моя задача організувати: підібрати фахівців, знайти фінансування, організувати майданчик. У нас є й потрійні ампутації, і квадроампутації. Дві руки, дві ноги", — пояснює інженер. 

"У ресторанах люди не хочуть дивитися на хлопців з ампутаціями, суспільство повинне змінитися" 

У центрі Вʼячеслава Запорожця ампутант зможе не просто безкоштовно отримати протез і навчитися ним користуватися. Йому чи їй влаштують культурну програму, поведуть в кіно, театр чи ресторан. А в людних місцях, каже підприємець, на жаль, ще не всі знають, як себе поводити з такими захисниками. 

"Минулого року, щоб зрозуміти, я подумав: поїду в Запоріжжя, там керівник госпіталя мій товариш, буду там місяць. Буду сам рахувати. Серпень 2023 року Запорізький госпіталь — 365 ампутацій за місяць. Не треба мати багато освіти, щоб грубо помножити на 3 на весь фронт, а може, й на 5. І це ампутації первинні. Ще є ампутації в процесі лікування. Всі ампутації травматичні, складні. У нас є кейси, коли військові втрачають зір і дві руки, це настільки страшно… Людина потім втрачає відчуття простору. Ми повинні розуміти, що після війни…кожну хвилину на вулиці ми бачимо ампутанта. Коли їх бачимо, ми повинні привітатися, подякувати, я завжди це роблю. Я кажу: "Дякую, друже, за захист". Пригостити кавою, спитати, чи потрібна допомога. У ресторані люди не хочуть дивитися на хлопців. В театрах більш освічені — підійдуть, там є інтелігенція. У мене є дуже крутий проєкт "Зіпсувати апетит мажору". Там в обід і ввечері збираються дівчата мажорні, хлопці такі ж, дівчата полюють на цих хлопців, там бізнес-зустрічі. Мій один знайомий комерсант каже: "Навіщо ти їх сюди привів?" Свідомо, людина, яка мене знає. "Що ти піаришся?". Я говорю: "Вони захисники, вони будуть їсти суші, пити дорогий коктейль, їсти тістечко". Суспільство повинно змінитися. Чому це необхідно? Коли буде повага до наших поранених ветеранів, буде підйом бойового духу. Молоді хлопці повинні розуміти, що вони не будуть покинуті, вони будуть йти захищати. НАТІвська армія на це спирається", — зауважує волонтер. 

"Якби не досвід, я б, може, не став таким свідомим волонтером, який розуміє, що тачки, яхти, гелікоптери можна не купувати, а взяти в оренду" 

Кожного дня Вʼячеслав Запорожець прокидається о 5 ранку і починає в прямому сенсі шукати кошти для своїх фондів. Зрозуміло, що покривати усі потреби 2 роки за власний рахунок навіть мільйонеру не під силу. Тому він намагається знайти людей і організації, які допоможуть наповнити бюджет.  Особисто активіст поки відмовився від покупки речей для себе. Каже, кілька штанів і футболок абсолютно вистачає на рік. 

Пан Вʼячеслав навчився вимикати в собі комерційну складову. Тобто, уже не рахує щовечора в умі, скільки він заробив, скільки витратив і який термін окупності вкладеного. Він щиро не розуміє деяких можновладців, які під час війни примудряються купувати надзвичайно дорогі автівки. При цьому вони все одно не відчувають задоволення. 

"Заробив перший свій мільйон чи купив перший свій гелікоптер — це була насолода. 2006 рік, я купую у Відні гелікоптер за 400 тисяч доларів. І на ньому разом з пілотом лечу в Івано-Франківськ. Мені 30 років. Це один раз може бути така насолода. Коли я другий гелікоптер купив, я вже плакав, бо коли мені принесли рахунки на його утримання, я плакав. Я багато будував, 9 обʼєктів по Україні, а Україна велика. Ще один замовник каже: "Я не хочу літати на однодвигуновому". А у мене був спочатку однодвигуновий, а два двигуни – більш безпечний. Це треба пройти. У мене такий досвід. Я б, може, не став таким свідомим волонтером, який розуміє, що тачки, яхти, гелікоптери можна взяти в оренду. Якщо треба пил в очі", — підсумовує волонтер.

Вʼячеслав Запорожець нині проводить своєрідні тренінги для знайомих багатіїв, котрі скаржаться, що у них щось не так. Розповідає, як можна швидко покращити свій психологічний стан: допомогти комусь, кого ти навіть не знаєш. 

А якщо  вже дуже сильно хочеться "Ролс Ройс" за 700 тисяч євро, то що ж поробиш? Купуй! Але щоб отримати повну насолоду від купівлі, варто приїхати в центр до пана Вʼячеслава, узяти поранених хлопців, які бачили таку машину лише на світлині, і просто повезти їх цією автівкою, наприклад в ресторан. Тоді і карма в бізнесмена очиститься, і захисники матимуть приємні враження.

Останні новини
Україна пройшла до початку переговорів з ЄС швидко. Але далі буде важче — Нагорняк
Україна пройшла до початку переговорів з ЄС швидко. Але далі буде важче — Нагорняк
Різнобарвність, різність і рівність. Катерина Кормілець про прапор спільноти ЛГБТКІА+
Різнобарвність, різність і рівність. Катерина Кормілець про прапор спільноти ЛГБТКІА+
Макрон йде ва-банк. На що сподівається президент Франції у протидії ультраправим?
Макрон йде ва-банк. На що сподівається президент Франції у протидії ультраправим?
Покер на мільйон гривень. Психіатр про підступність віртуальних азартних ігор
Покер на мільйон гривень. Психіатр про підступність віртуальних азартних ігор
Ціни на ягоди в Україні помірні завдяки імпорту — аналітик
Ціни на ягоди в Україні помірні завдяки імпорту — аналітик
Новини по темі
ROXOLANA та Пилип Коляденко: Між нами були моменти максимальної напруги, якої дуже хотілося позбутися
"Переобладнується будь-яка автівка": як проєкт "Драйвери" полегшує ветеранам водійський досвід
Зовсім скоро рій із 20 FPV-дронів автоматично знищуватиме цілі окупантів — Храпчинський
Атака російськими КАБами Харкова — троє загиблих, понад пів сотні поранених
Якщо Південна Корея поставлятиме зброю Україні, то робитиме це поступово — Киричевський