Фото: Чернігівщина, 1933 р. Архів фотодокументів Музею Голодомору
"А оцих людей бродячих, які просили кусочок хліба, було так багато. Оце одно стука в ото вікно, а друге загляда в інше. А такі вони страшні: зарощі, грязні, у лахміттях. І всі щось белькотять. Ми їх дуже боялися. А мама, не дивлячись, що вони такі страшні, їх пускала в хату. Отака вона була. Вона їх садовила і хоч шо-небудь, що в неї було, сипала їсти. А ми, діти, наблюдали, як вони оте все їли і даже мисочку вилизували. Оце один пальці облизує, тоді хоче подякувать матері, хватає її за руки, цілує…"
Це Варвара Медведєва з села Олександрівка, що на Кропивниччині, розповідає про свою матір, яка ділилися з голодними тим, чого бракувало й на свою родину. Проста жінка, маючи своїх дітей, допомагала людям, які йшли через їхнє село в пошуках їжі. Кандидатка історичних наук, завідувачка відділу усної історії Голодомору Національного музею Голодомору-геноциду Юлія Коцур розповідає:
"Не маючи харчів, люди йшли у пошуках їжі до інших населених пунктів. Проходячи через села, зверталися до тих, кого бачили, заходили у двори, стукали у вікна. Мати пані Варвари допомагала цим людям. Давала те, що у них було, хоча вони самі теж потребували харчів".
Варвара Медведєва згадує, що її мама навіть у найстрашніший час залишалася людяною.
"Чим могла рятувала. Вона була така людина. І до посліднього вона така була, вона всіх любила, і її всі любили".
Саме винахідливість матері допомогла триматися й родині Варвари, й тим, хто заходили до їхньої хати в пошуках їжі.
"Не все забрали, а ми умудрилися сховать дещо. У нас був на печі комин, і за комином іще була ніша. І мама там сховала квасолю і сою. І оце благодаря цій сої ми вижили; вона її витягала, і батько вже ходив у колгосп на роботу. Вона кожен день жарила стакан сої і нам давала тільки попробувать. А батькові висипала в карман, і оце він цим стаканом сої жив цілий день. І тільки він один був у нас пухлий із голоду, а ми були дуже худі".
Ми не знаємо, чи вижили люди, які проходили Олександрівкою й заходили поїсти до хати мами Варвари, яка облаштувала всередині лавку з мисками для подорожніх. Але точно знаємо, що ми — нащадки тих, хто вижили. І вижили завдяки одне одному та традиційній українській солідарності. Ось що розповідає співробітниця Дніпропетровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького, авторка книги "По той бік себе: соціально-психологічні та культурні наслідки Голодомору та сталінських репресій" Ірина Рева:
"Серед тих, хто вижили, хоч і постраждали від наслідків Голодомору, були люди, які могли об’єднатися. Сусіди повідомляли одне одного, коли чули, що йдуть забирати продукти. Безумовно, ми також можемо спостерігати приклади людяності. Дуже часто просити хліба приходили діти. Багато знаємо таких історій, коли батьки, маючи своїх дітей, котрі також потерпають від голоду, намагалися розділити останні крихти і з чужими. Це приклади самоорганізації та людяності".
Не розповідати про порятунок — умова, якої мали дотримуватися ті, хто хотіли вижити в Голодомор. Адже якщо совєцька влада дізнавалася про порятунок — то перед дверима рятівників одразу з’являлися енкаведисти й перевертали в хаті все догори дриґом. Саме тому люди, яким вдавалося рятувати не лише сусідів чи тих, хто забрели до їхньої хати, а й організовувати громадське харчування — свідомо йшли на шалені ризики.
Історикиня Юлія Коцур переповідає історію Тараса Пожарського — голови колгоспу з села Требухівка на Хмельниччині. Він теж організував у своєму селі громадське харчування під час Голодомору. Поплатившись за це своїм життям.
"Він розорював нерозорені угіддя, засівав їх — і роздавав зерно односельцям. Організував дитячий будинок, влаштував патронат. І коли вище керівництво дізналося, що частину зерна, яке мало дістатися державі, він роздає людям, його звинуватили в розтраті державного майна, почали його тероризувати. Він розумів, що все йде до того, що його арештують і засудять як ворога народу. А це дуже великі наслідки для його родини. І він був змушений вчинити самогубство, таким чином рятуючи свою родину. Про нього в цьому населеному пункті люди, які пережили Голодомор, пам’ятають і знають. Він їх врятував ціною свого життя. Він розумів, що якщо його засудять, відправлять до таборів, то він може й виживе, але для його родини, родини ворога народу, майбутнього не буде".
А Никифор Романенко з хутора Шевченко (нині село Травневе) на Кропивниччині щодня виділяв пшеницю односельчанам на кожного члена родини, аби хоч потрошку, та вистачило всім. Згадує Тетяна Кротова:
"У нашому селі от голоду не єдина людина не померла. Був головою колгоспу Романенко Никифор Несторович, і негласно (як по закону, то він злочин чинив) добро зробив, шо ніхто не помер. Розкуркулювали, хліб звезли в одну хату. І він кожний вечір комірнику він давав список: залежно від того, скільки членів сім’ї, оце скільки ти тому, тому й тому видаси пшениці. І на другий день, другому, другому. З села це не вийшло. Якби дойшло до влади, то його б розстріляли, звичайно. Дякуючи цьому у селі Шевченкове, він називався тоді хутір Шевченко, зараз — село Травневе, ні одна людина з голоду не померла".
Історії порятунку цілого села часто підтверджують кілька жителів. Свідки, які в Голодомор були дітьми, згадують та передають ці історії своїм дітям. Бережуть пам’ять про своїх рятівників та рятівниць.
"Так з історією Олексія Воблого. Він у селі Піскошине на Запоріжчині організував школу, був директором цієї школи, організував громадське харчування при школі. Всі діти шкільного віку зранку пили чай, далі він обід готував. Допомагала його дружина Марія. Пан Олексій разом зі своїми учнями ходив на уроки природи, збираючи біля поля хоча б щось, якісь колосочки. Приносили до школи, його дружина Марія це перемелювала й готувала дітям. Якщо хтось з дітей не приходив до школи, директор передавав їм харчі та просив приходити наступного дня. Люди, яких він порятував, виросли, пам’ятаючи свого рятівника. Його онук у 2008 році приїхав до села. Він — повний тезка свого діда. Коли називався місцевим, то старенькі бабусі, яких дітьми врятував старший Олексій Воблий, казали, що готові на нього молитися".
Завдяки вдячності врятованих з нами залишається пам’ять про людяність, яка виринала і в найтемнішу ніч. Людяність, ціною якої ставали репресії та часто — життя. Олексія Воблого, наприклад, у 1937-1938 роках кілька разів викликали на допит в Мелітополь. І після останнього допиту в село Піскошине він так і не повернувся.
За свою доброту постраждав і Василь Івчук — директор школи в селі Дударків.
"Голод — то страшне, не дай Боже кому таке пережити, як нам. Люди непритомніли... Їсти не було чого. І нікуди не випускали нас із села, щоб залишалися працювати в колгоспі. Всі були голодні. Нас, дітей, школа спасала. Бо мали хорошого директора Василя Яковича. Всю школу врятував. А його розстріляли в Биківні…"
Згаданий тут директор школи Василь Івчук організував громадське харчування у школі. Школа мала двох корів, своє господарство. Історикиня Юлія Коцур розповідає:
"Всі діти, і менших, і старших класів, мали гаряче харчування. Після закінчення уроків вони могли йти на прополку буряків. Директор школи домовився з Дарницьким м’ясокомбінатом, який орендував у селі землю. Жодна дитина шкільного віку не померла. Його у 1938 році арештували. Ми знайшли його кримінальну справу. Його звинувачували у контрреволюційній діяльності і причетності до польської організації, яка займається підривом радянського режиму. В цих документах є його допити. Можна побачити, що він кілька разів відмовлявся від того, що йому інкримінували. Але все ж таки він був засуджений і розстріляний в Биківні. Певний час ні місцеві, ні навіть родина не знали, яка його доля. У 2000-х роках учні, які пам’ятали його подвиг, почали досліджувати його історію. Переповідали своїм рідним, що Василь Івчук був рятівником. Ми мали експедицію в це село. На вулиці запитували перехожих, чи знають, хто такий Василь Івчук. Всі знали. Частина уроку історії присвячена порятунку та подвигу Василя Івчука. А на фасаді школи є пам’ятна табличка".
Завдяки дослідженням постаті Василя Івчука учнями дударківської школи у 2007 році він отримав почесне звання героя України.
"Цьогоріч нам вдалося знайти контакти онука. І він розказав, що батько його писав звернення, питаючи про долю Василя Івчука. Вони знали про арешт, але не знали, що майже відразу його розстріляли: у травні він був засуджений, а у жовтні його розстріляли. Родині відповідали, що він був засуджений до 10 років ув’язнення без права листування. Певний час навіть казали, що він десь засланий. І лише згодом дізналися про розстріл у Биківні".
Такі рятівники, як Василь Івчук чи Олексій Воблий, знали, що їх чекають репресії або й навіть смерть. Але все одно йшли на цей крок, наголошує історикиня Юлія Коцур.
"Допомагаючи, рятівники ризикували не тільки своєю роботою, а й життям та майбутнім родин. В українців та українок і зараз проявляється ця риса взаємодопомоги. Люди допомагають одне одному, навіть не знаючи одне одного. Згадаймо перші місяці повномасштабного вторгнення Росії. Коли люди приймали у себе незнайомих, ділилися харчами. Ця взаємодопомога була тоді й вона є зараз. Нам дуже важливо її зберегти, пам’ятати про те, які ми, яка наша ідентичність. Росіяни нашу ідентичність намагаються викорінити. Але, як на мене, нам треба зберігати те хороше, що в нас є, те, що нас об’єднує і те, що визначає нас, як сильну націю".
Психологиня та історикиня Ірина Рева наголошує на ще одному важливому аспекті: як і тоді, зараз Росія використовує дітей як інструмент для винищення української ідентичності.
"Історія багато в чому повторюється. Станом на 1920 рік червона армія з 1 млн 200 тисяч людей складалася на 85% з росіян з нечорноземних територій Росії. Як тоді це було захоплення нашої землі, так і зараз. Так само вони зараз намагаються маніпулювати темою голоду, міняють вивіски та назви. Є ще один важливий момент, про який не дуже говорять в контексті Голодомору. Зараз росіяни, як і в 1930-х роках, використовують дітей. Ми знаємо багато історій про те, як діти розкуркулених, діти батьків, які померли з голоду, потім виховувалися в дитячих будинках. Зараз ми в музеї робимо виставку до Дня вшанування жертв Голодомору. Представляємо історію Тетяни Скубій з села Горобці на Полтавщині. Її родина вся вимерла в Голодомор, жінка виховувалася в дитячому будинку. І вона все життя прожила з переконанням, що всім в житті завдячує Сталіну та Леніну. Тобто відбулася підміна пам’яті. Це відбувається й зараз. Ми знаємо багато прикладів, як дітей вивозять в Росію і виховують в ключі інших цінностей на абсолютно неправдивих речах".
Соломія Бартко з села Мала Мочулка на Вінниччині розповідає, як вона — сирота — змогла вижити завдяки допомозі абсолютно незнайомих людей.
"Була голодна, три дні нічого в губах не мала, та й пішла в Теплик, та й стала під церквою — боса, без юбки, без кофти, лише в рубашці, та й стала плачу. Плачу і думаю: "Якби хто убив уже, бо що". А повз іде жінка та й каже: ʺЧого ти, дєвочка, плачеш?ʺ, а я кажу: ʺБо їсти хочуʺ, а вона каже: ʺТо йди зі мноюʺ, а я думаю: "О, заріже", бо різали дуже дітей — їли. Не було на село нічого, ні кота ніякого ніде не побачите, ні собаки, страшний голод був. Та й вона мене забрала додому.
Пішли ми до хати, вона сіла коло стола і дає мені молоко, пряжене молоко, і дві скибки хліба. Одна скибка помащена варенням з малини, а друга — маслом. Да. Ну хліб такий, знаєте, не такий хліб, як зараз печуть, але який був. І я не те що їла, а я глотнула все… Аж тут і її діти прийшли і кажуть: "Це у нас гості?". А вона: "От бачте, дєтки, привела дєвочку — бідна сирота, без нікого — плакала під церквою, то я забралаʺ. Сіли вони пообідати, баба насипала борщу здорову мені миску, з фасолєю … Тоді каже баба, шо є каша гречана — хто хоче з шкварками, хто хоче з молоком. А я думаю: "Якби мені дали з шкварками і з молоком, то я буду їсти". Та баба дала мені вперед з шкварками, а тоді ше дала із молоком, і я виїла і відчула, шо наче наїлась. І тоді каже вона до них: ʺДіти, знаєте шо: нехай ця дєвочка у нас будеʺ. Як я почула, що вона це сказала, так мені весело стало…"
Дуже довгий час навіть всередині родин історії про Голодомор не розповідали. І зараз, в часи, коли Росія, нащадок Радянського Союзу, знову намагається знищити нас із вами, особливо важливо берегти пам’ять про минуле. Адже Росія ні тоді не змогла знищити зв’язок українців та українок зі своїм коріням, ні зараз не має на це жодного шансу, наголошує історикиня Юлія Коцур:
"Комуністичним тоталітарним режимом роками нав’язувалося те, що українці якісь не такі. Але ми маємо запам’ятати єдине: ми маємо дуже глибоке коріння, яке якраз під час Голодомору й хотіли обрубати. Хотіли прибрати зв’язок з нашими пращурами. Під час розкуркулення заставляли відмовитися від своїх батьків, забути, якого ми роду люди. Штампи на зразок "ворог народу" нібито відсікали зв’язок з попередніми поколіннями. Ми це все маємо знати. Пам’ять про Голодомор живе три покоління. Увесь час радянської окупації люди не могли про це говорити. Ми маємо зберігати цю пам’ять та передавати нащадкам".
А психологиня та історикиня Ірина Рева додає:
"Кетрін Бейкер та Юлія Гіппенрейтер вивчили, як складалася доля онуків репресованих. Вони звернули увагу, що життя тих нащадків, в родинах яких цей досвід проговорювався, склалися краще. Люди розуміли механізми, які впливали на їхніх родичів. У тих родинах, де це не проговорювали, вважалося, що є якась непереборна сила, а від них нічого не залежить. Тобто віра в ефективність своїх дій, усвідомлення насильства та боротьби допомагали. Осмислення трагедії Голодомору дає нам можливість до особистісного зростання: як в індивідуальному порядку, так і в колективному".
Пам’ять про Голодомор, проговорення та рефлексія — це шлях до зцілення наслідків, які з нами залишила ця трагедія.
Розпитуйте про Голодомор своїх рідних, бережіть цю пам’ять. Адже ця страшна сторінка української історії — це історія спроби знищення українців та українок. Спроби, яка принісши мільйони жертв, все ж не стала успішною. Бо доки ми є одне в одного — ми здатні до боротьби.
Проєкт створено у партнерстві з Національним музеєм Голодомору-геноциду.
У програмі використано аудіофрагменти записів свідчень очевидців Голодомору 1932-1933 років з архіву Національного музею Голодомору-геноциду.
