"Виїзди після ракетних обстрілів сприймаються не так, як інші" ― рятувальник Артур Моркотенко про роботу ДСНС

"Виїзди після ракетних обстрілів сприймаються не так, як інші" ― рятувальник Артур Моркотенко про роботу ДСНС

Повномасштабне російське вторгнення змінило життя українців. Усі ці довгі місяці війни на максимумі можливостей виконують свою роботу працівники Державної служби з надзвичайних ситуацій. Рятувальник Артур Моркотенко пригадав, як зустрів ранок 24 лютого та як зі своїми колегами рятував людей з-під завалів після ракетних обстрілів.

0:00 0:00
10
1x
Ведучі:
    • Ірина Жданова

Про 24 лютого. "Для мене бойове чергування почалося ще за два дні до початку вторгнення. Тому що 22 числа ми виїхали на гасіння пожежі, а потім я поїхав у підрозділ. У цивільне я вже не міг переодягнутися, бо потрібно було бути на зміні караулів, тож у підрозділ я потрапив за два дні. 24 числа ми прокинулися під "легенькі" звуки з боку Нових Петрівців, і я вже зрозумів, що щось почалося. Люди телефонували і говорили, що їх обстрілюють, розповідали про якісь ракетні прильоти. Але я до останнього вірив, що такого трапитися не може. Це вже тоді, коли весь особовий склад підняли за сигналом ГО "Тривога", тоді я зрозумів ― сто відсотків щось трапилося. Під час цього сигналу ми маємо бути на роботі, є алгоритм дій, які ми повинні виконувати за призначенням. Все почалося".

А далі ― були ракетні обстріли, і рятувальники виїжджали в різні райони Києва та області гасити пожежі, рятувати вцілілих з-під завалів, евакуйовувати людей.  Виїжджали також на Чернігівщину і зовсім недавно до Полтавської області, коли російська ракета влучила у торговельний центр у Кременчуці.  У підпорядкуванні Артура Моркотенка ― 117 людей. Артур ― начальник частини спеціальних рятувальних робіт аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у місті Києві. Каже, робота завжди залишається роботою, але виїзди після ракетних обстрілів сприймаються не так, як інші.

Про ракетні обстріли. "Коли я виїжджаю зі своїм підрозділом, то в першу чергу турбуюся про свій особовий склад. Якщо я приїхав з ними, то веду їх особисто і повинен повернути на місце дислокації. Завжди хлопців навчаю, щоб вони повернулися цілі й неушкоджені. З тією ситуацією, яка трапилась зараз у нашій країні, важкувато. На жаль. Тому що раніше ми були на розборах конструкцій під час руйнування будинку, це було два роки тому на Соломії Крушельницької. До того було на Богдана Хмельницького. Ми рятували людей з-під завалів, але це відчувалося по-іншому. Є різниця між тим, як ти виїжджаєш на ліквідацію наслідків пожежі чи ДТП, і зараз, коли ти виїжджаєш на загоряння внаслідок потрапляння ворожої ракети і знаєш, що вони це зробили заздалегідь. Їдеш туди і не знаєш, що там буде. Чи там були діти…".

Підрозділ Артура Моркотенка виїжджав на рятувальні роботи після ракетного обстрілу Києва 26 червня. Ракета потрапила в житловий будинок у Шевченківському районі. Будинок горів, кілька верхніх поверхів були частково зруйновані.  Стало відомо, що під завалами є люди. Коли рятувальники піднялися, то по голосу зрозуміли, що про допомогу просить дитина ― це була семирічна дівчинка. 

Про порятунок дівчинки. "Взагалі не було нічого видно. Тобто ми бачили праву ніжку, і почали рухатися цегла за цеглою, шматочок за шматочком… Там елементи різні були ― одяг, фрагменти меблів, пил від руйнувань, дим від пожежі. Складно було. Дівчинку ми абсолютно не бачили. Потім, коли вже звільнили її, проводили якусь психологічну роботу. У дівчинки була паніка, вона постійно плакала. Потім ми з нею познайомилися, поспілкувалися, дізналися, що вона активно займається гімнастикою, що їй подобається хлопчик на ім’я Артем, про те, як вона починає свій ранок, які мультики любить. Коли ми почали працювати по деблокуванню дівчинки, ми чергувалися, бо було дуже важко. Інколи робили хвилину тиші, весь інструмент замовкав ― і вже потім ми спілкувалися з мамою через бетонну плиту. Дівчинка хапала своїми ручками мене за руки і казала: не чіпайте мене, спершу маму дістаньте. А я їй відповідав: Женічко, сонечко, котик, ми не зможемо маму звільнити, поки тебе не дістанемо. Не щодня ти рятуєш дитину… В усіх нас були сльози на очах. Бо ми боялися, що раптом щось трапиться, піде руйнування і ми не зможемо витягти дитину. Але дівчинка така молодець, вона маленька і гнучка, можливо, це її врятувало. Вона була повністю затиснута якимись металевими трубами, була там арматура, бетон. Вийшло так, що в кінці, коли ми її піднімали, ліву ніжку вдавлювала залізна арматура. Я її по ніжці гладив, а іншою рукою притримував арматуру. А потім вона сказала, що може витягнути ногу, я їй відповів: лягай, як солдатик. І ми її витягнули. А далі вже ― в карету швидкої допомоги".

Про маму дівчинки. Коли дівчинку передали лікарям, взялися за порятунок її мами. Зрозуміли, що потрібно розбирати зруйновані конструкції ― хоча була загроза подальшого обвалу. Поставили опори, домкрати, і камінчик за камінчиком розбирали завали, щоб дістати маму Жені. Рятувальник пригадує: "Ситуація була дуже складна. Коли витягнули Женю, я заліз туди, ми познайомилися, намагалися спілкуватися, дізналися, що її звати Катерина. Я бачив лише її волосся і третину голови. Ніс, гортань, все було забито, вона ледь розмовляла і сказала, що в неї дуже болить рука і великий тиск на голову. Ми поставили опори для запобігання майбутньому руйнуванню і почали її діставати". 

Чоловік Катерини, тато дівчинки, загинув під завалами. Катерина і Женя врятувалися дивом ― конструкції будинку після руйнування склалися так, що був доступ кисню.

Про конструкції. "Цей будинок залізобетонний. Йдуть перегородки, і цегла така повітряна, більш легка. Через те, що вона була великих об’ємів, то поскладалася не так, як тетріс, а впав кут на кут ― і залишився доступ кисню. Завдяки цьому була можливість дихати. Слава Богу, вони живі. Сподіваюся, все буде добре".

Артур Моркотенко каже, що за тих людей, яких ти врятував, справді переживаєш. Особливо, коли страждають діти. Звикнути до цього ― неможливо. Допомагає підтримка колег. Набагато легше, коли є з ким поговорити, з ким ти об’єднаний спільною справою, коли ти свій серед своїх.  А ще відновитися рятувальникам допомагають кіт і два песики, які живуть на території частини. Вони не лише улюбленці команди, а й своєрідні зоотерапевти.

Про тварин. "Це для особового складу така терапія. Песик бігає, хвостиком крутить, кожен хоче його погладити ― може, хтось знімає стрес. Колись у нас було два песики ― Чіп і Дейл. На жаль, один "пішов на райдугу", його спочатку збила машина, а потім хтось отруїв. І малий Дейл ходив дуже-дуже засмучений, а нещодавно ми взяли йому напарницю, її звати Лайма, вона дуже слухняна. І є у нас кіт Дімон, важний хазяїн. Ми хотіли назвати його Димком, бо він сіренький. Але на Дімона він більше відгукувався, тим паче у нас в частині немає Діми. Він терапію проводить з особовим складом, а якщо йому самому потрібна терапія, він приходить до мене в кабінет, сідає навпроти акваріуму і дивиться, як рибки плавають. Іноді Дімон думає, що начальник частини він, а не я…".

Дейл, Лайма та кіт Дімон ― справжні  друзі підрозділу, вони дарують команді свою любов. Рятувальники мають роботу, виконувати яку надзвичайно складно та водночас необхідно. Артур Моркотенко каже: розуміння, що тобі вдається зберегти чиєсь життя, завжди дає сили працювати далі.

Фото: Українське радіо