war

"Зумів провести Україну між крапельками": спогади про першого президента України Леоніда Кравчука

13.05.2022 р., 16:32

10 травня 2022 року на 89 році життя помер Леонід Кравчук. Команда Українського радіо підготувала спогади "Між крапельками" пам'яті першого Президента Незалежної України Леоніда Кравчука.

Президент "між крапельками"

Про першого президента України Леоніда Кравчука в далекі 1990-ті роки ХХ століття розповідали анекдот: почався дощ. Кравчуку пропонують парасольку. А Леонід Макарович каже у відповідь: "Не треба. Я вже якось між крапельками... ".

У цьому "між крапельками" — особлива риса та життєвий принцип української політики. При чому, як внутрішньої, так і зовнішньої. У цьому сенсі Леонід Макарович Кравчук встановив певний стандарт. І він це усвідомлював. В одному з інтерв’ю років 10 тому Леонід Кравчук сам розповів цей анекдот про себе і підтвердив, що він в політиці намагався саме так і діяти, пояснивши це відмінностями між різними частинами України.

Тут варто лише додати, що усі інші українські політики з більшою чи меншою завзятістю десятиліттями намагалися опанувати це мистецтво політичного виживання.

Леонід Кравчук помер 10 травня 2022 року на 89-му році життя і на 76-й день гарячої російсько-української війни, війни, яка поставила велику крапку на всій пострадянській українській політиці і остаточно позбавила сенсу її головний принцип: намагання всюди і завжди пройти "між крапельками".

Народний депутат України багатьох скликань Тарас Стецьків, який в 1990 році був одним із наймолодших депутатів, підтверджує: Леонід Кравчук був людиною компромісу.

"Коли його обрали, мені було 25 років, а йому вдвічі більше — десь 50. Я помітив його здатність говорити завуальовано, хитрувати, що пізніше виразилося у пробігти "між крапельками". Згодом за ним укорінилося прізвисько "хитрий лис". Я тоді зрозумів, що політика — це не завжди в лоб і не треба відкрито заявляти про свої цілі і демонструвати свої наміри, що у політиці деколи треба й дещо приховувати, що ти насправді хочеш. У нього, окрім хитрості, (бо всі відмічають лише хитрість) була ще й виваженість і певна толерантність. Траплялося, що він іноді зривався на крик. Але я можу на пальцях однієї руки порахувати, коли він у політичній суперечці міг зірватися на крик і на образи. Це була природня схильність до компромісних рішень", — Тарас Стецьків.

Єдиний, хто на рівних вів публічні дискусії

Як політик Леонід Кравчук народився у 1989 році. Серед верхівки радянської України не дуже до того відомий 55-річний завідувач ідеологічного відділу Центрального комітету Комуністичної партії України виявився єдиним, хто на рівних мав змогу вести публічні дискусії з майстрами українського слова, які очолили національне відродження. Цікаво, що саме Кравчук перед цим наполягав на забороні Народного руху (очевидно, з ідеологічних міркувань), але перемогла більш обережна лінія першого секретаря Центрального комітету Володимира Щербицького, якого вважали партійним консерватором і який добував на посаді останні місяці.

Своїми спостереження щодо діяльності Кравчука в ті роки Українському радіо розповідає народний депутат України першого скликання, а в подальшому перший посол України в Росії, призначений президентом Леонідом Кравчуком, Володимир Крижанівський.

"Я виробив таку точку зору на Кравчука, що не може людина, яка дитиною прислужувала в церкві (десь у 7 років) раптом стати на все життя комуністом, затятим і нестямним. Колись воно мало в ньому відродитися. Я думаю, що він до певної міри разом із нами підсвідомо чекав того моменту, який наступив у 1990 і 1991 роках. Він був достатньо розумна і твереза людина. Все розумів чудово. Я пам’ятаю, якось із товаришем ми стоїмо і видимося, як він дає інтерв′ю Христі Фріланд — нині вона міністерка фінансів Канади, а тоді молода жінка, журналістка з Канади. Це було дивовижне видовище. Важко було сказати, хто з них переможе. Він був блискучий полеміст, але вона теж не відступала. У ньому відчувалося чекання цього моменту (незалежності — ред.). Хто б що не казав, що він був секретарем партії з ідеології, чи ще щось, я одне хочу сказати — Леонід Макарович зумів провести Україну між крапельками незалежності так, щоб не пролилося жодної краплі крові".

Політична кар′єра і проголошення української незалежності

Зусилля Леоніда Кравчука в будинку на вулиці Орджонікідзе у Києві (тепер Банковій), де розташовувався Центральний комітет Компартії, явно оцінили. 9 років до цього Леонід Кравчук провів у кріслі завідувача відділу Центрального комітету, а тепер його кар’єра шаленими темпами пішла вгору: жовтень 1989 року — секретар Центрального комітету і кандидат у члени Політбюро, червень 1990 року — другий секретар Центрального комітету і член Політбюро, липень 1990 року — Голова Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Саме на цій посаді перебував Леонід Кравчук 19 серпня 1991 року. Того самого дня у Москві сталися події, які увійшли в історію як "заколот ДКНС" (більш відомий за російською абревіатурою ГКЧП). Те що мало на думку учасників заколоту, врятувати Союз Радянських Соціалістичних Республік, насправді прискорило його крах. Провал заколоту у Москві, мов би відкрив шлюзи. Якщо 20 серпня планувалося підписання нового Союзного договору, яке не відбулося через московський заколот, то вже 24 серпня 1991 року Леонід Кравчук головував на історичному засіданні Верховної Ради у Києві, на якому був ухвалений Акт проголошення незалежності України.

Звуки з кінохроніки тих часів промовисто свідчать про напружено піднесену атмосферу в парламентській залі.

"Що вам потрібно радитися, я хочу вас запитати? Скільки вже можна радитися. Адже кожен депутат зараз, час такий, має мати свою власну позицію", — казав Леонід Кравчук.

Так, політична кар’єра Леоніда Кравчука зробила крутий поворот. Він раптом став першою особою однієї з найбільших держав Європи. Держави, яка, за багатьма оцінками, мала найкращі стартові можливості серед радянських республік для незалежного розвитку. Інша річ, як в Україні цим скористалися. Тепер "маємо те, що маємо". І автором цього крилатого вислову є саме він, Леонід Макарович Кравчук. Щоправда стосувалися ці слова діяльності вже його наступника на посаді президента Леоніда Кучми.

Людина двох епох: соціалізму і національно-визвольної боротьби

Леонід Кравчук народився 10 січня 1934 року. І не в Україні, навіть не в Радянському Союзі. Він народився в селі Великий Житин Волинського воєводства Польщі (нині це Рівненська область) у селянській родині, а його батько служив у польській кавалерії, а вже після приєднання Західної України до радянської був призваний до лав Червоної Армії. Він загинув в 1944 році під час Другої світової війни у Білорусі.

Леонід Кравчук із молодих років просувався, як тоді казали, по ідеологічній лінії. Закінчивши Київський державний університет імені Тараса Шевченка, він здобув фах викладача суспільних наук. А після закінчення Академії суспільних наук у Москві, у 1970 році розпочалася робота Леоніда Кравчука в Центральному комітету Комуністичної партії України. Кар’єра просувалася повільно, хоча він впевнено йшов угору. Інша річ, куди б ці кар’єрні сходи могли його привести, якби не переломні для Леоніда Кравчука 1989 і 1991 роки.

А різні варіанти мабуть були. Наприклад, перший секретар Центрального комітету Комуністичної партії України Володимир Івашко став головою Верховної Ради України на початку червня 1990 року, а вже за місяць обрав зовсім інший політичний шлях. Прийнявши посаду заступника Генерального секретаря Комуністичної партії Радянського Союзу, Володимир Івашко буквально втік із Києва до Москви. Саме ця втеча відкрила Леоніду Кравчуку шлях до керівного крісла у Верховній Раді. Московський заколот 1991 року поховав кар’єру Івашка, а Кравчук вдало скористався можливостями, які перед ним відкрилися у ті дні.

Він був обережний під час створення 19 серпня 1991 року Державного комітету з надзвичайного стану в СРСР (відомого за вже згадуваною російською абревіатурою — ГКЧП): публічно не підтримав державний переворот у Москві, але і не виступив проти нього. Вичікував.

Так поступово і став складатися образ людини, яка намагається пройти "між крапельками", а ще за Леонідом Кравчуком закріпилося в народі промовисте прізвисько: Хитрий Лис.

І Лис вдало розіграв політичні карти, які потрапили до його рук після 24 серпня 1991 року. Саме член Політбюро Центрального комітету Комуністичної партії України, голова Верховної Ради України Леонід Кравчук поставив свій підпис під постановою президії Верховної Ради про заборону діяльності Компартії. За кілька років остання відродилася і Леонід Кравчук на роки заслужив за цей крок люту ненависть червоних недобитків.

Пізніше в численних інтерв’ю Леонід Кравчук пояснював свою ідеологічну і політичну еволюцію тим, що після відкриття архівів наприкінці 1980-х — початку 1990-х років він дізнався про справжню політику Комуністичної партії, зокрема про масові репресії. Приймемо цю версію.

Ось як згадує Леоніда Кравчука один із батьків української незалежності, багаторічний народний депутат України Іван Заєць.

"Говорячи про Кравчука, можемо сказати, що це людина двох епох: епохи соціалізму, тобто періоду Радянського Союзу з його тоталітарною владою і водночас епохи останньої національно-визвольної боротьби і відновлення української державності. Він проявив себе у цей період як державник. Можна будь-кому і будь-що накопати на нього. Кому подобається комуністична система, той може там щось зробити, кому демократична — той може там зробити. Але все ж таки комуніста Кравчука переміг українець Кравчук", — Іван Заєць.

Був ідеальною перехідною фігурою

1 грудня 1991 року в Україні пройшов референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності і перші президентські вибори. Вже в першому турі Леонід Кравчук здобув понад 60% голосів. Хитрому Лису вдалося створити досить широку неформальну коаліцію на свою підтримку. Його підтримали, як активісти забороненої Компартії (їхній висуванець Олександр Ткаченко зняв свою кандидатуру на користь Кравчука), які боялися репресій з боку націонал-демократів, так і частина націонал-демократів, які рекламували голову Верховної Ради як "батька незалежності". З іншого боку, Кравчуку опонували одразу кілька кандидатів від національно-демократичного табору, серед яких були і Левко Лук’яненко, і Ігор Юхновський, і В’ячеслав Чорновіл.

Саме щодо останнього склався політичний міф як про реальну альтернативу Леоніду Кравчуку, якою нібито не скористалися. Але навряд чи це щось більше, крім міфу, адже, попри 23% голосів у Чорновола загалом по країні (проти 60% у Кравчука), насправді Чорновіл мав підтримку більшості лише у трьох західних областях, а для решти країни, яка все ще залишалася суто радянською, саме колишній партійний функціонер Леонід Кравчук був кандидатом, який влаштовував більшість.

У суспільній свідомості була живуча компартійна інерція, тобто рудименти радянської психології, коли армія пропагандистів постійно втокмачувала в голови людей стереотип, що КПРС — єдина керівна сила, яка тільки те й робить, що дбає про добробут народу. Сюди варто також додати послідовне шельмування впродовж багатьох десятиліть у усіх засобах масової інформації та усній пропаганді націоналістів як зрадників і ворогів народу, а також традиційну боязнь українського загалу тих, хто побував у тюрмі, і вже не так важливо, за що і чи справедливо вони були засуджені. Крім того, незважаючи на проголошення Незалежності при владі у керівній вертикалі залишалися компартійні кадри, які на місцях могли вплинути на результати голосування.

Нарешті, Кравчук був відомий і як компартійний функціонер у минулому, і як голова парламенту, бо завжди був на слуху, оскільки засідання Верховної Ради повністю транслювалися по радіо.

І тут не повинні вводити в оману результати референдуму на підтримку Акту проголошення незалежності. Так, на підтримку незалежності голосували у всіх регіонах, зокрема в Криму і Севастополі, але про яку незалежність насправді думали ті, хто голосував "за"?! Чи не про ту саму радянську Україну, багату і щасливу, тільки без Москви? І певні підстави сподіватися, що потенціал найбагатшої радянської республіки дозволить стати і багатою, і щасливою були.

На думку виконавчого директора Центру прикладних політичних досліджень "Пента" Володимира Фесенка, Леонід Кравчук був саме тією людиною, яка була потрібна Україні в той час.

"Він був майже ідеальною перехідною фігурою. Таким я б сказав державно-політичним містком як особистість між радянською Україною і незалежною Україною. Він — один із колишніх керівників компартії України, але людина з українською ідентичністю, яка коли треба було зробила все необхідне, щоб незалежна суверенна Україна відбулася. Він опинився у потрібний час у потрібному місці як Голова Верховної Ради України. Саме Верховна Рада відіграла вирішальну роль в отриманні Україною незалежності. Безумовно тут відіграли роль і таланти Кравчука: його гнучкість, дипломатичність, намагання уникати гострих кутів, згладжувати протиріччя, знаходити спільну мову між прокомуністичною більшістю у Верховній Раді і націонал-демократичною меншістю. Попри свій м′який політичний обережний стиль він, коли треба було, міг ухвалювати достатньо швидкі і рішучі рішення. Як це було із Актом проголошення незалежності України. Потім домовленості з Єльциним про розподіл Чорноморського флоту і про розподіл майна Радянського Союзу. Тут іноді Леоніда Макаровича критикували за те, що були певні поступки. Але знову ж таки, він ішов свідомо на компроміси, щоб зменшити ризик конфліктів", — Володимир Фесенко.

"Було головне завдання — створити незалежну українську державу"

Хай там як, перед щойно обраним першим президентом України Леонідом Кравчуком постало питання, а що далі? Що робити з Радянським Союзом, який формально продовжував існувати.

Уже 7-8 грудня 1991 року в Біловезькій Пущі відбулася зустріч лідерів Білорусі — Станіслава Шушкевича, Росії — Бориса Єльцина і України — Леоніда Кравчука. Від імені своїх держав вони підписали Біловезьку угоду про припинення існування СРСР. Жодного вже немає серед живих. Борис Єльцин помер 15 років тому, 23 квітня 2007 року. А 3 травня 2022 року, всього за тиждень до Леоніда Кравчука, на 88-му році життя помер колишній голова Верховної Ради Білорусі Станіслав Шушкевич. І в цьому сенсі — це справді кінець пострадянської епохи, кінець під артилерійську канонаду і ракетні обстріли російсько-української війни. А тоді в 1991 році усі раділи, що розпад СРСР пройшов мирно і якось аж занадто буденно, особливо на тлі кривавого розпаду Югославії.

Також перед керівництвом України вже 24 серпня постало ще одне найголовніше завдання — забезпечити міжнародне визнання нової держави. І перший президент безпосередньо причетний до визнання України світовою спільнотою — 130 країн, із якими дипломатичні відносини були встановлені в повному обсязі, 40 держав відкрили в Києві свої представництва. Під час його президентства розпочалася співпраця з Міжнародним валютним фондом та Світовим банком. 1992 року Кравчук підписав Гельсінський заключний акт, що започаткував інтеграцію України до європейських інституцій і серед іншого гарантував непорушність кордонів України.

Про свою діяльність у перші місяці і роки після проголошення незалежності України Леонід Кравчук говорив в ексклюзивному інтерв’ю журналістці Українського радіо Світлані Мялик. І це було останнє радіоінтерв’ю, яке Леонід Кравчук встиг дати перед смертю.

"У 1990-х роках у нас було головне завдання — створити незалежну українську державу в кордонах тих, які були визнані Радянським Союзом, у кордонах УРСР. Ми це зробили, зафіксували в документах. Створили власні Збройні Сили, будучи ще в Радянському Союзі — не при незалежності. Це був вибух — створили власні Збройні Сили. Друге: ми добилися, щоб кордон Радянського Союзу, який проходив українською територією, став кордоном України на заході і на сході. Знову ж таки, це було вже питання створення держави. Ми також це зробили. Ну, багато чого і не зробили, тому що не було законів, не було актів таких, на які можна було спертися — юридично-правових, враховуючи міжнародне право", — Леонід Кравчук.

Паралельно із цим формуються державні структури незалежної України — Збройні Сили, Служба безпеки, міністерства, тризуб стає гербом України.

Очевидно, Леонід Кравчук розумів, що Україні потрібні радикальні реформи, передусім економічні. Та попри економічну освіту й науковий ступінь кандидата економічних наук, Кравчук не зміг рішуче переключити планову радянську економіку на ринкові рейки, щоб вивести її із застою чи бодай надати поштовх новому її розвитку. На заваді цьому стали як об’єктивні труднощі (глибокий економічний застій, деформована структура виробництва, зорієнтована переважно на розвиток військово-промислового комплексу та важкої індустрії), так і суб’єктивні чинники — інерція компартійного мислення, стереотипні уявлення керівних кадрів про капіталістичну конкуренцію та боязнь невідомої новизни.

Як наслідок — економіка потрапила у вир гіперінфляції, падіння промислового виробництва, дефіциту державного бюджету, зростання цін на товари широкого вжитку (у 1992-му ціни зросли у 120 разів). Більша частина населення найбагатшої радянської республіки була відкинута до межі бідності.

Символом епохи став витвір конструкторської думки зубожілого населення: "кравчучка" — двоколісний візок для невеликих вантажів, що рятував українців під час економічної кризи. Сама назва візка свідчить, як швидко змінилося ставлення людей до Леоніда Кравчука і навряд чи цю зміну ставлення можна вважати позитивною. З багатою і щасливою Україною, за яку люди голосували в 1991 році, якось не виходило. І наочним свідченням цього невдоволення стали масові шахтарські страйки 1993 року.

З іншого боку саме політична криза 1993 року показала, що новостворена українська політична еліта більш схильна до мирного розв’язання внутрішніх конфліктів, що істотно відрізняло політичну практику, яка почала створюватися в Україні, від політичної практики в Росії, де осінь того ж 1993 року позначилася кривавими подіями у Москві і штурмом парламенту.

В Україні еліти пішли на компроміс і в 1994 році, на рік раніше запланованого терміну, було вирішено провести вибори: і Верховної Ради, і президента. Перший тур президентських виборів 26 червня виграв Леонід Кравчук, здобувши 38% голосів, але його головний суперник Леонід Кучма дихав йому буквально в спину із 31%. В другому турі 10 липня переміг Леонід Кучма, за якого віддали голоси 52% виборців, Кравчук отримав 45%. Уперше на пострадянському просторі чинний президент програв вибори. І тут Кравчук встановив ще один політичний стандарт: він не став чіплятися за владу, а передав її новообраному президенту.

Однак, вибори 1994 роки показали вкрай небезпечну тенденцію, яка дедалі гостріше давалася взнаки в подальші десятиліття: політичний і навіть світоглядний конфлікт всередині країни. І цей конфлікт мав відчутні географічні ознаки, чим у майбутньому скористається агресивна Росія задля спроби знищення України.

Але крім внутрішньої політики, 1994 рік став знаковим і для зовнішньої політики України. 5 грудня 1994 року Велика Британія, Росія, США і Україна підписали Будапештський меморандум, який давав, як тоді вважали, гарантії безпеки Україні в обмін на відмову від ядерної зброї, але насправді виявився нічого не вартим папірцем. Від України його підписав другий президент Леонід Кучма, але перший крок зробив його попередник — Леонід Кравчук.

"Ядерна зброя, яка була в Україні, не контролювалася Україною"

12 січня 1994 року президент США Білл Клінтон уперше відвідав Київ. Цей короткотерміновий візит дістав назву "бориспільського приземлення", адже Клінтон приземлився в Києві лише на кілька годин для переговорів з Леонідом Кравчуком, і тема була одна — ядерне роззброєння України.

Річ у тім, що ще в листопаді 1993 року Верховна Рада ратифікувала договір про Стратегічні наступальні озброєння (так званий договір СНО-1), але з односторонніми поправками на користь України — Київ висунув умови поетапного скорочення ядерних озброєнь. Але таку ратифікацію не підтримали ні Росія, ні США. І вже 14 січня 1994 року, через два дні після бориспільського приземлення, в Москві президенти Борис Єльцин, Білл Клінтон і Леонід Кравчук підписали тристоронню заяву щодо негайного вивезення всієї української ядерної зброї до Росії (яке завершилося 1 червня 1996), причому без будь-яких конкретних гарантій безпеки та документально зафіксованих фінансових компенсацій. У лютому 1994 року Верховна Рада ратифікувала СНО-1 без українських застережень. Наступним кроком став грудневий Будапештський меморандум.

В ексклюзивному інтерв’ю журналістці Українського радіо Світлані Мялик Леонід Кравчук так пояснював свої дії щодо ядерної зброї.

"Ядерна зброя, яка була в Україні, не контролювалася Україною. Ця так звана "чорна валіза", яку носять за президентом і якою користуються в екстрених військових ситуаціях, — у нас її не було. У мене її не було. Я міг спілкуватися як президент із командувачем ракетною армією в Україні тільки по телефону. А управляти ні він, ні я не міг. Могла управляти Москва. Це перше. Друге, ядерні боєголовки, які стояли на наших ракетах, мали термін дії до 1997 року. Третє, якщо б навіть це все діяло, ніхто б в Україні не зміг використати ядерну зброю у боротьбі за незалежність, за збереження українських земель. Я не знаю, що б це було, бо до цього все було проголошено. Ми — антиядерна держава, ми — демократична держава, ми — гуманна держава, ми ні з ким не воювали і не хочемо воювати. І раптом ми першими в Європі використали ядерну зброю. Це божевільна просто ситуація. Тому, я думаю, все ця ядерна зброя — це предмет спекуляції", — Леонід Кравчук.

"Я не підписав жодного документа, який зашкодив би Україні"

У 1994 році Леоніду Кравчуку минуло 60 років. У віці, який можна вважати часом розквіту для політика, він опинився у відставці з не дуже зрозумілими перспективами. Його відносини з Леонідом Кучмою і раніше були складними, у часи річного прем’єрства Кучми, а після складних виборчих перегонів стали ледь не ворожими. Лише згодом і поступово обом політикам вдалося порозумітися, чому сприяла небачена політична гнучкість Хитрого Лиса, яку він продовжував демонструвати в політиці.

В останньому інтерв’ю Українському радіо Леонід Кравчук визнав, що припускався помилок, але нічого не робив не в інтересах України.

"Я ніколи не підписав жодного документа, який зашкодив би Україні. Я підписав документ Біловезької угоди, який денонсував Радянський Союз як найстрашнішу імперію. Це перше. Друге, ніхто не може навести жодного прикладу участі Кравчука у корупції. Я не зробив жодного кроку, щоб із бюджету українського взяти хоч одну копійку. … Я 64 роки в політиці. Скажіть, за 64 роки могли бути плюси і мінуси? Є такі люди в світі, які не помилялися ніколи? Я помилявся, так. Я мав недоліки. Але в основних питаннях державності я не робив жодних кроків проти держави", — Леонід Кравчук.

Уже в 1994 році на довиборах в одному з округів Тернопільщини Леонід Кравчук повернувся до парламенту. Але політична команда, до якої він врешті приєднався, аби не бути політиком-одинаком, залишила на його політичному костюмі велику пляму, якої вже не вдалося остаточно позбутися до кінця життя.

На виборах до Верховної Ради в 1998 році, які вперше проходили за змішаною системою, Леонід Кравчук став першим номером і обличчям списку Соціал-демократичної партії України (об’єднаної) (більше відомої за абревіатурою СДПУо). Звісно, тоді ця партія ще не була настільки одіозною, якою вона стане за кілька років (другим номером списку був покійний Євген Марчук, а Віктор Медведчук — тільки четвертим), але союз із Медведчуком і так званим київським кланом розірвав зв’язки Кравчука з національно-демократичними силами і сильно вдарив по його образу "батька незалежності".

Леонід Кравчук залишався в команді і після Помаранчевої революції, яку він категорично не прийняв і послідовно зберігав критичне ставлення до Віктора Ющенка. На виборах до Верховної Ради в 2006 року він очолив створений на базі СДПУо блок "Не так! ", але часи змінилися і блок прохідний бар’єр не здолав. Змінився і напрямок політичної діяльності Леоніда Кравчука.

Хитрий Лис поступово перетворюється на політичного коментатора на численних українських ток-шоу, де старанно створює, благо вік дозволяв, образ політичного гуру. Саме в цей період на адресу Леоніда Кравчука дедалі частіше почали лунати звинувачення у, м’яко кажучи, політичній нерозбірливості, при чому з абсолютно різних політичних таборів. І за часів Віктора Януковича і після Революції Гідності і на початку в 2014 році російсько-української війни заяви і коментарі Леоніда Кравчука часто спричиняли скандали. Хоча до честі першого президента потрібно відзначити: з проросійською командою Медведчука він однозначно розмежувався.

У Криму треба було стріляти

Леонід Кравчук критично ставився до нерішучих дій української влади в перші дні і тижні російської агресії в Криму в 2014 році. Наприкінці 2020, в ексклюзивному інтерв’ю Українському радіо він прямо сказав: треба було стріляти.

"По-різному оцінюють цю ситуацію. Була можливість, чи не було. Я говорив із міністрами. Вони кажуть: так, були обмежені можливості, але війська були. Вони чекали команди діяти. А була команда мовчати. Уже сьогодні скільки було відкритих, публічних заяв, що люди там сиділи і чекали, а їм казали: не стріляти. Вони кажуть: приходять люди і забирають зброю, що робити? — Не стріляти! Можна погодитися із тим, що були обмежені можливості, але якщо команди з Києва немає, то не будуть стріляти. Я приводжу приклад, із яким я як президент зустрівся. Телефонують мені із Одеси: Леоніде Макаровичу, тут прийшли військові російські на склад і забирають військове майно. Що нам робити? Я кажу: не віддавати. — А вони будуть стріляти. — І ви стріляйте. — Стріляти? Кажу, так. І вони десь знаходять командувача військами і він каже: Леоніду Макаровичу, ви що сказали стріляти? Відповідаю, так, сказав. І вам кажу. А для чого тоді нам армія? Щоб ви дивилися, як грабують Україну? Нам таке військо не потрібне. Через годину дзвонять. Ми, кажуть, підняли всіх, викинули їх, звідти вони пішли, ніхто і слова не сказав. Не можна ні за яких умов казати військовим "не стріляйте". Це ж не те, що ви стріляєте навздогін. До тебе приходять, військова частина приходить, відкривають силоміць ворота і плюють прямо на цих людей, а вони стоять і мовчать. Якби з Києва йшла точна і ясна вказівка, достатньо було сил, кажуть, військових, щоб зупинити цей безлад", — Леонід Кравчук.

Участь у ТКГ із мирного врегулювання на Донбасі

Однак зірка політика Леоніда Кравчука ще не згасла, вона ще засяє останнім виблиском. 30 липня 2020 року 86-річного першого президента України чинний президент Володимир Зеленський призначив головою Української делегації в Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання. На чолі делегації Леонід Кравчук розгорнув неабияку активність, особливо в медійному полі.

Чому він прийняв запрошення очолити Українську делегацію, Леонід Кравчук пояснив у тому ж інтерв’ю журналістці Українського радіо Світлані Мялик.

"Коли я зважував усі питання, то мені сказали, Леоніде Макаровичу, нам треба досвід. Ви в житті провели сотні різних перемовин. Я їм сказав, що в цьому році виповнюється рівно 64 роки, як я у владі. Я мав найвищі посади у Радянському Союзі, був президентом України, головою Верховної Ради. За своє життя я бачив багато чого. Не тільки бачив, але і брав участь. Я не міг відмовити. Мені сказали, Леоніде Макаровичу, солдат, який іде в окопи сьогодні туди на Донбас і підставляє себе під кулі, то його питає хтось, хоче він чи не хоче? Може він чи не може? Він іде захищати свою Батьківщину, свою землю. Він може там вмерти. Я подумав, я брав на руки молоду Україну. Я підписав Біловезькі угоди, які поставили крапку над Радянським Союзом, підписав усі основні документи, які торкаються утворення української незалежної держави. А тепер я буду сидіти збоку, коли до мене звертаються і казати, що я не хочу. Я сказав: ми будемо діяти сміливо, рішуче, ми не будемо боятися зустрічатися з будь-ким, говорити те, що потрібно для України. Не боятися, але документів, які б зашкодили Україні, ми ніколи підписувати не будемо. Червоні лінії, які торкаються суверенітету, територіальної цілісності і незалежності України ніколи ні з ким, наголошую, обговорювати не будемо", — Леонід Кравчук.

Можливо Леонід Кравчук щиро вірив, що з Росією можна буде про щось домовитися, і при цьому не поступитися українськими інтересами. Принаймні про це свідчили його численні інтерв’ю і коментарі в перші місяці роботи на чолі Української делегації в ТКГ. Його прізвище не сходило з заголовків стрічок новин. Але поступово оптимізм Кравчука став згасати. Вже в лютому 2021 року він заявив, що домовитися з Росією про врегулювання на Донбасі практично неможливо. Здається, поступово почав згасати і життєвий ресурс Леоніда Кравчука як людини. Наприкінці червня 2021 року він переніс операцію на серці, але доля подарувала йому ще майже рік життя.

"Родина залишається родиною, коли бачить себе частиною України"

Незадовго до хвороби Леонід Кравчук дав велике інтерв’ю Українському радіо, уривки з якого ви мали змогу чути. В ньому він виклав і своє бачення Української держави.

"Я кажу, що кожна родина залишається родиною, коли вона бачить себе частиною України. Якщо в родині немає любові до України, до українського кореня, коли крона гнила або безлиста, то державу там будувати важко", &

"Зумів провести Україну між крапельками": спогади про першого президента України Леоніда Кравчука

Новини по темі