Як встановити особисті кордони: поради психотерапевтки

Як встановити особисті кордони: поради психотерапевтки

Психотерапевтка Анна Зозуля в ефірі Українського радіо порадила, чому важливо встановлювати особисті кордони і як зрозуміти, що твої кордони порушили.

0:00 0:00
10
1x

Що таке особисті кордони 

Особисті кордони це такі нікому невидимі парканчики, які є у нашій психіці. Вони відокремлюють нас, наші звички, прагнення, вчинки, думки від зовнішнього світу. Вони допомагають розрізнити, де я, а де не я, що входить до моєї зони контролю і відповідальності, а що стосується іншого світу і не входить до моєї відповідальності, тобто я це вже контролювати не можу. Особисті кордони нам потрібні, щоб оберігати нашу особистість і те, що для нас цінне. 

Якщо людина каже, що вона взагалі немає ніяких кордонів, вже можна сказати, що це психічно хвора людина, тому що все ж таки ми маємо кордони і ми можемо виділити, де ми, а де зовнішній світ. Якщо ми не можемо відділити, то це вже такий поганий знак. Тобто якісь кордони все одно людина має. Швидше за все, в цій ситуації йдеться про те, що якісь певні психологічні чи фізичні кордони вона не може відстояти. Тобто не можна так узагальнювати. Звісно, є люди більш закриті, які нікого не підпускають, і потрібно дивитися через що так стається.

Коли формуються кордони

Кордони вибудовуються також з віком. Коли підліток захищає свої кордони, наприклад, каже не заходити до кімнати, він захищає свій особистий простір. Він вже розуміє, що він має там бути. І коли дитина так поводиться, вона захищає свої фізичні кордони. 

Але якщо простежити розвиток від самого початку, то спочатку людина не відчуває своїх кордонів. Вона знаходиться у злитті з матір'ю. Це дуже потрібний і важливий досвід, який має бути. І вже потім вона потроху починає відділятися. 

Мабуть, перші дзвіночки, що вона намагається встановити кордони і якось зрозуміти свою індивідуальність, це коли дитина починає казати слова: "Ні" або "Я сам або сама". Це перші спроби. 

Коли дитина відхиляється, коли хтось хоче поцілувати, це вже більш таке продовження. І підлітковий бунт це також розвиток цього виокремлення із симбіозу з батьками. Крім того, коли дитина не хоче, наприклад, їсти, що ви приготували, або каже, що "вона щось зробить сама", то не треба її змушувати. Навчіть її готувати якусь просту страву, яка їй подобається. Адже насилля не сприяє здоровому формуванню кордонів. Важливо підтримати цей імпульс на самостійність, якщо ми хочемо виховати індивідуальність в дитини. Буває, що діти виростають до підліткового віку, і батьки кажуть, що вони безініцативні і нічого не хочуть. Виявляється, вони втратили той час, коли дитина хотіла проявляти свої бажання.

Роз’єднання з батьками потрібно для нормального розвитку. Коли дитина хоче робити щось сама це сигнал, що вже потрібно роз’єднуватися. Цей процес не відбувається раптово. Дитина йде в садочок і дистанція стає трошки більшою, потім йде в школу, де з’являється новий соціум. І так до підліткового віку цей процес сепарації відбувається. Коли ми вступаємо в інститут і досі називаємо союз батьків і дитини "ми", це свідчить про те, що навіть психічно не роз’єдналися. І це деструктивно для обох сторін. Якщо дитина постійно залежить від батьків, якось дуже прив'язана і не має власного життя, це не дуже добре. І для батьків також не дуже конструктивно не мати власного життя, а жити життям своєї дитини.

Про кордони в публічному просторі

Перебуваючи в публічному просторі, ми все одно маємо право на якісь свої кордони. У людей, наприклад, старшого віку не було поняття, що в них може бути щось особисте. Я думаю, що найбільше травматизація цього тоталітарного режиму в тому, що людям казали, що нічого особистого немає, має бути лінія поведінки, яка потрібна партії. Наприклад, довге волосся хлопцям не можна носити. Тобто все було дуже контрольоване і важко було навіть зрозуміти, що я є особистість, це мені подобається, а це мені не подобається. Зараз для них все дуже змінилося і залишились якісь старі звички і шаблони поведінки, наприклад, коли в черзі в магазині зазирають у кошик. І я зрозуміла, що просто немає цього поняття особистого простору, що неприємно, коли хтось стоїть ближче, ніж кілька кроків. 

Основний показник здорових кордонів це гнучкість. Тобто своєму партнерові ми можемо дозволити більше, а іншим людям ми можемо дозволити менше. Треба дивитися залежно від ситуації і по стосунках, в яких ми є. Крім того, потрібно прислухатися, чи не відчуваємо ми дискомфорт. Якщо ми з кимось спілкуємося і нам щось не так, зокрема є роздратування, пітливість, сильне серцебиття, можна звертати на це увагу і розуміти, що щось не так і тоді думати, чи не порушується мої кордони. 

Чи може тіло сигналізувати про порушення наших кордонів

Ми можемо прислухатися до сигналів свого тіла.  Ми можемо реагувати на свідомому рівні, але не все ми можемо усвідомлювати. Є такі речі, які у свідомість не потрапляють, і тоді наше тіло стає у нагоді. Ми можемо звертати увагу на якесь напруження, пітливість, зміну темпу дихання тощо.  Будь-які речі — це підказки. Але ми повинні вміти їх потім правильно розтлумачити, зрозуміти, про що нам тіло каже, що з зі мною не так, чому я так на це реагую.

Як встановити власні кордони 

Ми маємо самі усвідомити спочатку, де наші кордони, від чого ми маємо право відмовитись, щоб нас шанували, щоб ми могли думати про свої бажання і потреби. І коли ми це усвідомлюємо, ми вже можемо розрізняти, чи поважають наші кордони. Ми спочатку повинні їх для себе сформулювати, а потім вже дивитися, як оточуючі з ними поводяться. Якщо ми бачимо, що щось не так, спочатку ми можемо просто говорити, що нам це не подобається. Наприклад, "не заходь до моєї кімнати, я хочу мати власний простір". 

Буває дуже важко, якщо кордону не було, а потім він починає з'являтися. Треба бути готовим до того, що не раз і не два доведеться сказати, що тут все ж таки є мій кордон. 

"Ти мене не любиш" — це класична маніпуляція від інших, коли ви починаєте відстоювати власний простір. І є змішування понять: якщо любиш, ти маєш дозволити майже все. Наприклад, з батьками завжди завжди допомагає пояснювати: тебе все ж таки люблю, але це мій особистий простір". Тобто можна любити батьків і не їздити садити картоплю або не дозволяти дивитися, що в тебе холодильнику. 

Часто страх втратити контакт є ключовим для людей. Але тоді постає питання, що це за контакт,  який можливий тільки в тому разі, якщо ви на все погоджуєтесь. Тобто цей контакт, можливо, і не такий цінний. Проте, наприклад, контакт з батьками не розірвеш. Потрібно усвідомити потребу в увазі, теплі, любові, сприйнятті тощо, і це вже більш складна робота. Але так чи інакше батьки не можуть повністю задовольнити цю потребу, так як ми б того хотіли. І ніхто не може. І як би ми не старалися, якими б кордонами не поступалися, що б не робили, все одно батьки не будуть нас так любити, як ми цього хочемо. 

Якщо ми комусь відмовляємо, ми не маємо впливу на те, образиться ця людина чи ні. Ми можемо відмовити ввічливо, можливо, якось пояснити причину, хоча це не обов'язково. 

Що таке пасивна агресія 

Коли ми не можемо відмовити прямо, це накопичується, і потім все одно проявляється, зокрема у формі пасивної агресії, наприклад, або їдких зауваженнях, або ви випадково під час розмови розлили на людину каву. Або саботується робота, коли начальник сказав щось понаднормово зробити, а не хочемо, і робота затягується, але ми прямо не відмовились. Все одно це прояв агресії, адже ми не робимо те, про що нас попросили, але прямо про це не кажемо. Буває це переходить в аутоагресію або психосоматику. Тобто це може бути деструктивно для нас самих. 

Але, з іншого боку, людям страшно відмовити, тому що потрібно відкрити якісь свої певні почуття та показати себе більш вразливим. Наприклад, якщо сказати, що "ти запізнюєшся, і через я це відчуваю себе неважливою" — це відкрити якусь свою вразливість. І ми цього уникаємо. Це страшно. Тим паче якщо були стосунки, коли не можна було показувати цю вразливість. Тому люди уникають розмов про свої почуття і тому простішим виходом здається не казати. 

Як не втручатися в кордони інших 

З чужими кордонами найбільш поширеними випадками є коли, не питаючи, пропонують допомогу і якісь поради. Тоді ми вже точно можемо розуміти, що перейшли чужі кордони. Перед цим можна просто запитати, чи потрібна допомога або порада. Буває, що коли ми починаємо якусь тему, ми можемо помітити, що співрозмовник якось затих, зблід, йому дискомфортно. Тобто потрібно бути налаштованим і спостерігати. Так ми можемо зробити висновок, що пішло не так, і запитати: "В тебе все добре?"

Фото:pexels.com