Неоспівані дні… А багато пісень
Можем ми про ці дні написати.
Так дозвольте ж мені в цей розхристаний день
Цю поему мою розпочати.
Ллються думи мої… Печаль ніжна моя.
Я терпів до останньої міті!
А тепер з своїм серцем печальним в боях
Я берусь не співать – голосити.
Так хай буде ж кінцем і початком нехай
Ця поема для суду й дискусій!
Я ступаю розбитий по битих шляхах…
… Дні шумлять
в голубій
завірюсі.
"Дорогий тату! Спасайте нас усі гуртом, бо дні наші лічені" – про життя та смерть Оксентія Мусієнка
Його біографія опинилась в «Українській літературній енциклопедії» в середині 90-х років. Маленька довідка є й у Вікіпедії. Оксентій Мусієнко став відомим після публікації робіт в середині 60-х років, коли почали друкувати його фронтові поезії. Однак на той час його уже серед живих не було.
Поет народився в 1914 році, в родині коваля, в селі Станішівка Іванківської волості Радомисльського повіту Київської губернії. Він навчався в Київському і Житомирському педагогічних інститутах у 30-х роках. В 1932 році почав вчителювати в селах, що знаходилися неподалік його рідної Станішівки. В 1939 році, коли почалася Друга світова війна, він був мобілізований до Робітничо-селянської Червоної Армії. Перебував у складі військових частин, що окупували Литву. Дослідниця Оксана Юркова коментує розбіжності його реального життя з офіційною біографією: "Офіційна довідка свідчить, що він загинув у бою під Вязьмою 6 жовтня 1941 року. А, насправді, в родині зберігся унікальний документ, який підтверджує, що він разом з 600 тисячами червоноармійців потрапив у полон. Полонених перевезли до табору під Мінськом, це – відомий шталаг № 352 біля села Масюковщина. І звідти він надіслав лист до батька з проханням врятувати його":
6 грудня 1941 року. м. Мінськ.
Від Вашого сина Оксента, Мусієнко Оксентію Антоновичу
Добрий день, дорогий, незабутній і неоцінимий мій тату, мати, дорогі брати Мусій і Ваня, сестричечки Уляна і Маруся, всі родичі і знайомі. Посилаю вам усім свій сердечний привіт і повідомляю, що я поки жив, хоч напевно мене більшість вважала убитим. Та, хоч і живий я, та здоровіє моє дуже і дуже погане.
6-го жовтня, якраз два місяці тому назад, попав я в німецький плен. Був я ранений в праву ногу. Рана не дуже опасна і скоро зажила. Але не встигла зажити рана, як приключилось інше лихо – захворів я на дизентерію. Зараз, правда, і хворість минула, але організм такий безсилий і тощий, що ледве ноги волочу. Харчів мало – 150 грам хліба в сутки, два рази – суп. Але суп то такий, що краще помиї їсти, ніж його. Воші заїдають безпощадно. За два місяці ні разу в бані не були, білизни не міняли. Люди мруть як мухи.
Крім мене, в цьому лагері знаходились люди із Станішівки – Юрко дядька Федора, Мартищенко Іван Андрійович, Старовойт Опанас, Воробей Іван Юхимович. Воробей був дуже худий – чорний, як земля. Ми його одвели в лазарет, там він мабуть і помер, бо ніякої звістки про його нема. Юрко ще здоровий, ходить на роботу. На роботі годують по три рази в сутки. Я його насилу взнав, коли зустрілися – обріс такою бородою, наче йому років 80-т.
Дорогий тату! Спасайте нас усі гуртом, бо дні наші лічені..."
Випадкова знахідка і майже детективна історія пошуку автора віршів
Один із зошитів поезій Оксентія Мусієнка, з якого і почалась вся ця історія, зберігається в Іванківському районному історико-краєзнавчому музеї. Там його і побачили дослідники Геннадій Боряк та Оксана Юркова, коли їздили музеями Київщини у пошуках фотодокументів 20-х – 30-х років. "Коли ми переглядали вітрини, нашу увагу привернув зошит, який лежав без етикетки. Завідувачка музею Галина Миколаївна Корінна почала говорити, що тут цікаві вірші, є про голод. Ми почали його читати і обімліли. Бо це був зошит, який був списаний з кінця 32-го – початку 33-го років. Там були поезії, поезії були датовані. Нас вразило, що на одній із сторінок кінця грудня 32-го року було написано слово великими літерами – "СТРАШНО", – розповідає історикиня Оксана Юркова.
Тоді розпочалась майже детективна історія, адже на зошиті не було палітурки, і не було зрозуміло, хто автор. "Дуже грамотно було все написано, практично без помилок, і всі коми стояли на своїх місцях. І, відразу, виникла ідея, що це міг писати вчитель. А повернувшись в Київ, просто вбили в інтернеті: "Станішівка, вчитель" і отримали посилання на "Вікіпедію", що у цьому селі народився поет Оксент Мусієнко, який у 1930-х роках вчителював. Набираючи ці тексти, вирішили, що цей зошит треба друкувати. Але, з тексту зошита було зрозуміло, що це – один з багатьох зошитів, які вів автор – Оксентій Мусієнко. Звернулись до Галини Миколаївни з проханням знайти когось із родичів, одночасно дізнались, що в Іванківській бібліотеці склали бібліографію творів Оксентія Мусієнка".
У Станішівці історики зустрілися з бібліотекаркою Наталкою Оденюк та племінницями поета Людмилою Степанівною Худенко та Світланою Степанівною Собіченко. І вони розказали, що у них ще є зошити. Потім з’ясували, що частина зошитів є і у брата Олега Степановича Коваля в Енергодарі. І таким чином, зібрались чотири зошити за 30 – 34-й роки, які вирішили опублікувати. "Книжка вже зараз практично заверстана. Ми знайшли всебічну підтримку зі сторони Іванківської райдержадміністрації, які попередньо знайшли кошти на друк цієї книги, але, на жаль, через ситуацію з короновірусом та карантином, ці гроші були передані на зарплати лікаря. Ми думаємо, що наступний рік буде легшим і ми знайдемо можливість, щоби цю книжку надрукувати".
"Болять мої очі за край, за людей, де висне примарою голод"
Вірш "Голод" написаний 9 січня 1933 в рідному селі Станішівка:
Виє метелиця…
Холод…
Картина:
Грає сердито страшна хуртовина.
І на морозі в цю пору, тепер,
Боса дитина, бліда, наче смерть
Ручками в сніг занурившись, лежить
І... не голосить. І… не дрижить.
Може б спитати, де мати її,
Може б узнати, з чиєї сім’ї,
Тільки – нащо? Однаково… Нехай…
Швидше свій погляд ізвідси ховай:
Так, може, треба. Треба… Лежить…
Вже не підвестись, не жить.
Виє метелиця… День увесь так
Всі обіходять живий ще кістяк.
Хліба ніхто вже не покладе
Так вже сніжинками і припаде,
Так, як оце підібгавшись, лежить…
І… не голосить. І… не дрижить.
Дослідниця Оксана Юркова говорить, що цінність поезій Оксентія Мусієнка саме в тому, що вони написані очевидцем, хоч можуть викликати запитання у літературних критиків. "В 32-му році йому лише 18, він багато читає. Можна зрозуміти наслідування Маяковського, Єсеніна , Сосюри. Він очевидець, і фіксував те, що бачив, але розумів, що показувати це нікому не можна".
Болять мої очі за край, за людей,
де висне примарою голод,
де смерть сміючись, як ніколи
іде.
Болію душею за тих, що ідуть
з сліпими обличчями в далеч
і падають чорні, як галич –
в біду.
Закрийтеся очі, покиньте боліть!
Хай серце обернеться в камінь,
хай думка моя колосками
тремтить…
Також історикиня наголошує на тому, що у поезіях Мусієнка є дуже багато про голод, що охопив села на початку 1930-х років, про це дуже мало відомо: "Він пише про те, як у 31-му та 32-му роках люди намагалися знайти якихось заробітків на Донбасі. І це чітка локалізація - Київщина, Іванківщина - голодували ті села, у яких він перебував".
У Мусієнка є кілька прозових творів. Вони виглядають як поеми. Наприклад, поема "Про що шептав вітер": "Ой. Тиша-тиша в тій хатині запанувала! Могильна тиша… Бо у дворі почулися кроки і повз низеньке вікно промайнула висока, в плечах зігнута постать. Ще не проскрипіли двери, ще не показалась давно чекана на дверях кострубата тінь, – а вже з кутка в куток розкотилось таке тривожне й радісне: – Батько!!"
Чому поезії одного вчителя заслуговують уваги всієї України
Поет дуже чітко уявляв, що такі речі не можна показувати, не можна ними ділитися, говорить Оксана Юркова. "Він ці зошити ховав, в родині це теж дуже добре розуміли. Коли його забрали до армії, ці зошити переховував батько. Як переказували племінниці, їх поклали в ящик і закопали. Вже після війни відкопали. Частина була поїдена мишами".
Хахландіє! Устань одверто й строго.
Сміливо бризни кулями в боях, –
Тобі вже сурмлять сурми у дорогу
Хахландіє, Хахландіє моя!
"Хахландіє" – надзвичайно промовиста назва вірша, коментує дослідниця. "В нього дуже багато віршів, які, як справедливо відзначив його племінник, антирадянські. Він чітко пише про спротив".
Історикиня Оксана Юркова розповідає про ще один твір Оксентія Мусієнка - вірш "Голова". Він про те, як голова колгоспу намагався врятувати селян свого колгоспу від вилучення всього хліба, а за ним приїхали чекісти і вимагали, щоби селяни його видали. Селяни його не видавали, але він сам здався і його забрали до ДПУ. "Цей авторський спротив досить часто звучить. Він пише, що не буде членом КСМ – Комуністичного Союзу Молоді, не буде комуністом. Часто пише, що народ знаходиться у "стайні": "Народе обшарпаний, затурканий дурними словами – встань! Устань!.."
Дивно, як ніхто не видав поета ДПУ за такі вірші, адже у селах також працювало багато чекістів, говорить Оксана Юркова. І він пережив не лише Голодомор, а й 37-й рік. "Думаю, що публікація його робіт буде підштовхувати людей читати й аналізувати, бо, насправді досить мало щоденникових нотаток, хоча це – не тільки щоденникові нотатки, а й вірші про Голодомор, про ті події, які відбувались, про те, що люди робили, як вони намагались врятуватись. Це – свідчення очевидця, і це – дуже важливо".
Фото: Оксентій Мусієнко, з родинних архівів
