Соціологічне дослідження "Європейська громадська думка через три десятиліття після падіння комунізму", серед іншого включає в себе і дослідження рівня прийняття та неприйняття гомосексуальності у європейських країнах. У ньому також ішлося і про Україну. Зокрема, згідно з результатами цього досліження, в Україні лише 14% людей готові прийняти гомосексуальні стосунки у своєму суспільстві.
Віктор Пушкар розповідає про дослідження:
"Це дослідження містить порівняння між країнами і ми можемо подивитися, як Україна співвідноситься із країнами Європи і Сполученими Штатами. Перший замір між країнами, що входили до складу СРСР було зроблено в 1991 році. Порівнюється динаміка між державами, і динаміка між роками 1991 і 2019".
У цьому дослідженні йдеться про стандарти життя, економіку, освіту, зміни, які прийшли з падінням комунізму. Запитання про гомосексуальність у цьому дослідженні — індикатор того, як люди ставляться взагалі до когось інакшого.
"Загалом права людини не є чимось "лівим", "правим", "консервативним" чи "ліберальним". Якщо люди розуміють принцип верховенства права, то вони можуть захищати права людини, будучи як лібералами, так і консерваторами", — говорить Віктор Пушкар.
14% прийняття продемонстували респонденти, опитані і в Україні, і в Росії. Олену Шевченко цифра 14% людей, які готові прийняти в суспільстві ЛГБТ, не здивувала.
"Вона скоріш мене засмутила, бо ми працюємо з правами ЛГБТ уже давно, дехто 20 років, дехто, як я — 10 років, і хотілося б бачити інші результати. Але з іншої точки зору, я наприклад, прочитала усе дослідження, і я побачила, що там досить репрезентативна вибірка, і усі ті наприклад коментарі, які я бачила про порівняння з Росією — мабуть ті дослідники або дослідниці навіть не розрізняють Росію з Україною, і опитували всіх загалом. Але — увага! Треба було почитати дослідження, воно досить круте і класно зроблене. Я думаю, що нашим соціологам треба було б повчитися, як робити ці дослідження", — говорить діячка.
Олена Шевченко наголошує, що в дослідженні про гомосексуальність питають у контексті ставлення респондентів до демократичних цінностей.
"А однією з демократичних цінностей є свобода. І оцю свободу вони репрезентують у таких категоріях, як, наприклад, рівність чоловіків і жінок — ставлення до гендерної рівності, і ставлення до гомосексуальності. І тут я бачу іншу проблему — коли ми вже будемо розшифровувати, що саме означають ті 14%, а це саме означає не те, що ми такі самі, як і в Росії, бо ми знаємо, що в Росії репресивне законодавство, де говориться про заборону так званої пропаганди гомосесуальності, у нас цього немає, але наша держава Україна не робить нічого позитивного щодо питання ЛГБТ. Ми, громадські організації, працюємо, допомагаємо своїй спільноті ЛГБТ, але держава має усі важелі, аби змінювати це ставлення", — вважає вона.
Проаналізувавши інші питання, можна сказати, що найперше люди в Україні звертають увагу на питання справедливої судової системи та свободи слова, а питання гендерної рівності дещо відстало. Але це ж питання гендерної рівності — на другому місці серед опитаних у Росії.
"У дослідженні написано, що вони аналізували оцей постколоніалізм, вони аналізували наші країни після того, як розпався Союз, і оця динаміка — не дуже. Вони перестають вірити у демократичні цінності і вони перестають довіряти владі, і не бачать когось руху поступового у гарному напрямку. Тобто, щодо того, чи, наприклад, змінилися наші ринкові відносини, чи вони вірять у це, про зростання економіки і про довіру саме до держави", — говорить Олена Шевченко.
Тимур Левчук зазначає, що цифра 14% йому скоріше здалася навіть високою:
"Цей відсоток в якійсь мірі можна навіть назвати високим, враховуючи те, що за деякими іншими дослідженнями у нас лише 5% українців знають когось з ЛГБТ-спільноти. І для мене якраз ось це є основним показником: на жаль, спільнота залишається закритою, і дуже повільно ми рухаємося до відкритих. І, наприклад, якщо ми подивимося на ту ж Польщу, в якої 47%, якщо не помиляюсь, то там зовсім інша картина: там відкритий гей-політик, там була трансгендерна активістка, яка була членом парламенту. Тобто, у них є відкриті ЛГБТ в різних середовищах, а не лиш як в нас дуже часто — активісти. І активісти, на жаль, не можуть змінити суспільну думку так якісно, як це можуть зробити самі ЛГБТ-люди в своїх сім’ях, школах, університетах, місцях”.
Навіщо виходити на паради? Активісти переконані — щоб заявити про необхідність надання принаймні базових прав, якими користується суспільство, представникам сексуальних меншин.
Права, яких "не вистачає" — це, здебільшого ті права, наявність яких звичайна людина не помічає. Зокрема — узаконення стосунків. Тимур Левчук наводить приклад, що попри тривалі стосунки, узаконити їх ані у вигляді партнерства, ані у вигляді шлюбу неможливо. Страхова медицина, спільна іпотека, спільний кредит, право не свідчити у суді проти партнера, відвідувати його в реанімації, успадковувати або передавати своє майно у спадок, тощо.
"Насправді, це супер-базові права, які стосуються кожної людини на вулиці", — говорить Тимур Левчук.
Віктор Пушкар додає, що вихід на парад — це є, по-перше, реалізація права на мирне зібрання.
"По-друге, якщо навіть існують різні погляди на природу шлюбу — що це є чимось сакральним і тільки союз чоловіка і жінки — але цивільні права теж мають бути в усіх однакові. Якщо чоловік і жінка живуть без реєстрації шлюбу, то вони можуть укласти цивільне партнерство, а якщо це двоє чоловіків, або дві жінки — це теж має бути цивільне партнерство. Тобто, шлюб — це дискусійне, а цивільні права — ні", — підсумовує психолог.
