– Нюрнберзький процес – що це таке?
– Формально кажучи, Нюрнберзький процес має назву Міжнародний військовий трибунал, який було створено на основі Лондонської угоди, укладеної 8 серпня 1945 року між державами, які перемогли у Другій світовій війні. Тобто між Великою Британією, Сполученими Штатами Америки, Радянським Союзом і Францією. Пізніше до цієї угоди долучилося ще 19 держав. І зрештою, на той момент, це була основа антигітлерівської коаліції тих держав, які перемогли у Другій світовій війні. Трибунал створено для, як зазначено в статуті, переслідування головних воєнних злочинців, тобто не всіх воєнних злочинців, адже їх було дуже багато за підсумками Другої світової війни, й не з усіх можливих сторін, які брали участь у Другій світовій війні. Відповідно були пред'явлені обвинувачення 24-м основним керівникам нацистської держави, керівникам панівної партії, а також основним промисловцям, членам уряду, військовим та представникам секретної поліції.
– Ким були ці 24 людини? Серед тих, кого встигли впіймати, якщо по-простому? Чи це був топ керівників, яких спеціально затримували?
– По суті, затримали чи заарештували всіх, кого можна було: всіх, хто мав якесь відношення до керівництва Німеччиною або відігравав провідну роль, крім тих, кого не вдалося затримати. Було б прекрасно, якби там судили Гітлера, Гіммлера, але, судячи з інформації, яка є, вони не дожили до цього трибуналу. Серед тих, хто зрештою опинився в списку обвинувачених, старшим був Герінг, тому процес часто називають "Прокурор проти Герінга та інших". Одну особу, зрештою, не було знайдено та її судили вперше й востаннє заочно. Цією особою був Борман, якого так і не знайшли. Досі невідомо, чи він загинув десь у Німеччині, чи зміг кудись утекти, наприклад, до Латинської Америки. В процесі їх ставало менше, оскільки хтось помер, хтось скоїв самогубство, але верхівка була відібрана союзниками, тобто цими чотирма державами, які створили трибунал. І вони по суті домовилися, що будуть саме ці особи, а не якісь інші.
– Для цього, щоб цей трибунал відбувся, довелося сформулювати нові норми, наприклад, поняття "злочин проти людяності", "геноцид".
– Так, були питання, які треба було розв'язувати. Перше питання: чи треба переводити питання війни та миру, питання загибелі мільйонів людей, яке сталося в результаті процесів політичних, міждержавних в особистісну площину. Тобто, чи слід пред'являти претензії конкретним людям, а не сказати просто, що нацистська Німеччина була злочинною державою, ми її перемогли, засудили, знищили як державу і, до певної міри, розчленували. І все, живемо далі. Адже там були найвищі керівники, а решта просто виконували накази. А якщо переводити це на індивідуальний рівень, то що робити з цими індивідами: чи слід влаштовувати кримінальний процес, розуміючи, що це буде процес переможців над переможеними, що правосуддя буде вибіркове, а сам процес показовим? Наскільки відповідає правам людини та етичним вимогам таке явище, як показовий процес? Після величезних вагань було вирішено, що буде суд.
Сталін хотів показових процесів, британці не були в захваті від цієї ідеї, їхній план полягав у тому, що з винуватцями треба розправитися там, де їх спіймають. У американців були свої ідеї: міністр фінансів США запропонував колективно покарати німецький народ шляхом депортації кількох десятків мільйонів німців, що по суті й відбулося: німців масово депортували з територій, які займала Німеччина та її було перенесено на 200 км на захід.
І американці знайшли варіант, який влаштував усіх: організувати такий військовий трибунал у такій формі. Зрештою, американські військові юристи відіграли вирішальну роль в підготовці ключових документів, зокрема, й визначень злочинів.
– Як це все відбувалося?
– Стаття 6 статуту Нюрнберзького трибуналу, де всі ці злочини й названо, стала революцією в міжнародному праві. Більш-менш просто було з воєнними злочинами, хоча кримінальної відповідальності за них в міжнародному праві теж не було, але було зрозуміло, звідки їх брати. Але масу злочинів нацисти вчинили в ситуаціях, які не були війною в юридичному сенсі слова. Йдеться про найстрашніші злочини, починаючи з німецької політики розв'язання єврейського питання в Європі, тобто тої політики, яка призвела до Голокосту. І тут треба було сформулювати щось нове. Існувало дві концепції, які конкурували: концепція, яка орієнтувалася на цінність людини як такої, і концепція, яка орієнтувалася на цінність народу як групи людей, яку треба захищати. І концепція злочинів проти людяності, закріплена в статуті Нюрнберзького трибуналу, перемогла. Злочини проти людяності – це напад на цивільне населення. Інша концепція – геноциду – не була сприйнята. Проте, на сьогодні обидві ці категорії існують в міжнародному кримінальному праві.
– У нацистів, які потрапили як обвинувачені на Нюрнберзький процес, були адвокати?
– Адвокати були, але їх знайти було не так вже й легко. Проте, знайшлися професійні юристи, які цим займалися. Навіщо потрібні адвокати? Бо без них справедливого судового процесу не буває: адвокат повинен знайти всі можливі аргументи, які або виправдовують, або принаймні пом'якшують провину обвинуваченого. А суд має вислухати аргументи обох сторін. Якщо не послухати другу сторону, навіть якщо це злочинець, то справедливої відповіді не буде. Крім того, адвокати займалися й тим, що ставили дуже важливі юридичні питання: ми пред’являємо претензії конкретним індивідам за поведінку держави. Проте Нюрнберзький трибунал відповів, що найтяжчі злочини вчиняють не абстрактні утворення, тобто держави, а конкретні індивіди. І лише шляхом покарання цих конкретних людей можна досягти дотримання норм міжнародного права.
Інший аспект стосувався того, що ті самі поняття злочинів проти людяності не були в міжнародному праві чітко сформовані. Й адвокати ставили питання: чи дотримуються принципу заборони покарання, притягнення до відповідальності без закону, написаного в той момент, як злочини вчинялися? Захисники змусили трибунал висловитися з цих питань і на основі цих відповідей пізніше Генеральна асамблея ООН ухвалила резолюцію з, так званими, "нюрнберзькими принципами".
Фото: Дзеркало тижня
