Мобільний додаток

"Це повністю автобіографічна історія": Артем Чех працює над повістю про ветерана афганської війни

9.09.2019 р., 17:52

Український письменник Артем Чех в ефірі Радіо Культура розповів про свій новий роман "Район "Д" та повість, над якою працює зараз.

Авторка — Катерина Толокольнікова 

Я помітила, що в останні пару років чимало письменників зверталися до подій перед Незалежністю України, 1990-х років, того, що, умовно кажучи, сформувало наше покоління. Але ти у своєму романі "Район "Д" зазираєш ще далі у минуле, згадуєш про 19601980-ті роки. Чому тебе зацікавив цей період?

– Я обирав не час, а героїв. І вийшло так, що ці герої прожили своє життя переважно у цей період.

Мої герої – це герої такого собі "вегетаріанського соціалізму". Це люди, які жили у бульбашці того часу.  Саме вони сформували моє покоління – тому що це наші батьки, бабусі й дідусі, мої і моїх однолітків. І те, що сформувало їх, сформувало і нас.

За основу ти взяв життя у Черкасах у районі, в якому ти зростав. Як ти думаєш, чи кожен міг би знайти таких героїв у своєму будинку чи кварталі?

– Я думаю, що зараз знайти таких важко. Це все-таки прерогатива того часу і часу мого дитинства. Це пам'ять, а не фіксація теперішньої дійсності. Сьогодні я навряд зможу назвати хоча б двох-трьох сусідів, з якими я мешкаю в одному під’їзді. А тоді мені усе моє оточення видавалося моєю сім’єю.

Я жив на п’ятому поверсі, і спускаючись сходами вниз, я вітався з усіма. Я знав долі усіх цих людей. А зараз я тихенько спускаюся в ліфті і не знаю нікого. Я не знаю, чим вони живуть і звідки ці люди приїхали. Тоді це все було як на долоні.

У твоїй книзі багато сумних історій, тяжких доль, і у той же час, попри це, я сприйняла цю книжку як зізнання у коханні до Черкас. Чим для тебе зараз є твоє рідне місто?

– Я дуже погано знаю своє рідне місто і буваю там дуже рідко. Останній раз я там був два роки тому. У мене там є рідня, там живуть мій батько, дядько, мій друг дитинства, з яким я постійно спілкуюся.

Приїжджаючи до Черкас, я не впізнаю це місто, тому що це не місто мого дитинства, а зовсім інше місто. Черкаси мого дитинства – це похмуре сіре місто з невиразними людьми і невиразними долями цих людей. Але якщо зазирнути глибше, можна зрозуміти, що кожна доля – непересічна. А загалом усі вони – це сіра маса, вони є статистами для держави.

Скільки у цих оповіданнях реального, а скільки – вигаданого?

– 50% правди, мені здається. Це художня проза. Я багато брав справжніх характерів, справжніх персонажів, але переробляв їхні долі, або додавав щось своє до того, що вже було у їхньому житті.

Доводилося копатися в пам’яті, звертатися до батьків: "От пам’ятаєте, з нами жила така жінка, що з нею сталося?" Мама щось розповідала, я брав частину її розповідей, частину згадував сам, частину вигадував…

Як сприйняли книгу у Черкасах? Чи ти отримував якісь відгуки від тих, хто міг реально знати тих персонажів?

– Книжку прочитали кілька моїх друзів дитинства. Вони писали мені у Фейсбуці, і казали, що їм дуже сподобалося, тому що вони впізнавали когось. Зрештою, мені дуже приємно, коли я отримую відгуки від тих, хто мешкає у Черкасах або мешкав там раніше.

Люди казали, що книга розбурхала у них пам'ять і любов до Черкас, хоча вони вже 20 років там не живуть. І ця книжка дозволяє їм повернутися у своє дитинство, у своє рідне місто.

Ти якось сказав, що пишеш продовження "Району "Д". Що це буде за книжка?

– "Продовження" – не зовсім коректно. Це повість, події якої також відбуваються у Черкасах, але місто конкретно не називається. Це історія про ветерана афганської війни, який повернувся додому після полону і контузії, і почав мешкати з типовою сім’єю, яку я міг би описати і в "Районі "Д".

Це історія десяти років, з 1990 по 2000 рік, і увесь цей період ветеран мешкає з цією сім’єю. Очима хлопчика ми бачимо усе, що відбувається з цим ветераном, як він живе із посттравматичним синдромом і намагається повернутися до нормального життя. Щоправда, у нього це не виходить. І у цьому і є та драма, яку я намагаюся розкрити.

І це теж – на реальних подіях?

– Це повністю автобіографічна річ, від першого до останнього слова.

Ти казав, що в АТО продовжував писати "Район "Д", і паралельно працював над нарисами, які увійшли до збірки "Точка нуль". Чи допомагало тобі там писання, чи відчував ти той терапевтичний ефект, про який багато хто говорить?

– У першу чергу терапевтичний ефект. Це рятувало, насправді. Знаходити якусь віддушину у чомусь дуже важко, особливо у такому локальному, закритому просторі. Там багато простору, звісно, але твоє коло спілкування – це 2-3 бійці, які живуть з тобою в бліндажі. Ти ходиш на пости, і тобі потрібно знайти те, заради чого варто жити.

Хтось знаходив порятунок в алкоголі, хтось в очікуванні демобілізації. А мене рятувало письмо, і кожен раз, коли я повертався до цього – це було таке маленьке щастя у тих умовах, в яких я перебував.

Письмо допомагає, особливо коли ти виписуєш свою травму. З "Точкою нуль" так і відбулося. Половину я написав, перебуваючи на службі, а другу половину дописував уже після демобілізації. Це от виписування, проговорення для себе якихось травматичних подій мені допомогло.

Кажуть, що у таких травматичних ситуаціях допомагає навіть читання книжок.

– У нас хлопці читали книжки. На нашу роту було 5-6 людей, які постійно читали. Були такі, які читали дуже багато, книжок не вистачало і доводилося звертатися по допомогу у Фейсбук, нам надсилали ящики з книжками. І ці книжки читалися. Але це поодинокі випадки. Читати на війні… Дійсність набагато цікавіша, аніж те, що ти зараз будеш читати. Байдуже про що.

Фото rozmova.wordpress.com

"Це повністю автобіографічна історія": Артем Чех працює над повістю про ветерана афганської війни

Новини по темі