— Як людина, яка є вихованицею Києво-Могилянської академії, взагалі вирішила свої сили направити на музичне мистецтво?
— Я нічого дивного тут не бачу, тому що, принаймні, в моєму поколінні кожен з нас слухає щось і так чи інакше ми дотичні до музики.
— А ви в дитинстві навчалися?
— Музична школа в анамнезі, як я кажу.
— Який інструмент?
— Фортепіано.
— Тобто не бандура, не скрипка…
— Ні. І насправді мені здається, що той робочий мій шлях, який я вже маю на сьогоднішній день, він дозволяє мені, в принципі, займатися будь-якою культурною сферою. У тому сенсі, що нам потрібно розуміти, що є митці, а є — менеджери. І це трошки різні професії, з одного боку, а з іншого боку, потрібно розуміти, що для втілення якихось політик, для втілення якихось проектів все одно потрібні люди, які вміють робити саме руками. Тобто не обов’язково творити сам контент, сам музичний продукт, треба вміти це реалізувати. Знайти потрібних людей, домовлятися, вибудовувати, приймати потрібні закони.
Потрібні менеджери, тому я думаю, що наявність чи відсутність професійної вищої освіти — це не є обов'язковою вимогою для того, щоб розуміти, яким чином формувати візію, формувати той шлях, яким має пройти реформа або, можливо, і не реформа, тобто ми маємо зібрати, що є, що відбувається в цій галузі в Україні як в дотаційній, так і в музичній індустрії, яка більше орієнтована на отримання прибутку. Вже потім будемо приймати рішення і розуміти, куди рухатися.
— Хотів додати, що тепер такого міністерства як міністерство культури немає..
Власне, так. Офіс з розробки гуманітарної політики не є в складі міністерства, він базується на громадській організації "Змінюємося разом" та працює під патронатом міністра культури, молоді і спорту Володимира Бородянського. Але ми не є в складі міністрества, ні ніякої державної служби наразі. Наша задача координаторів — це зібрати картину того, що є зараз в державі, узгодити її між собою, в новому міністерстві буде зібране все те, що робить життя вартісним, вартим того, щоб жити.
— Для вас є розуміння, що менеджер має бути фаховим і має мати принаймні якусь базову музичну освіту або якісь там цінності?
— Базова мистецька освіта — це те, що я би мріяла, аби мав кожен українець. І насправді, я не вважаю, що потрібно мати саме профільну вузькоспеціалізовану музичну освіту, тому що, так чи інакше, я за родом своєї діяльності зараз для того, щоб зробити якісний проект, потрібно занурюватися в музичні особливості, в особливості функціонування цього світу. Більше того, можливо, якимось чином їх оптимізувати. Тому що, насправді, моя теперішня зайнятість як продюсера незалежного проекту: я прийшла туди не з музики, і я вибудовую там інакший тип роботи, взаємодії.
І зараз я бачу цей зворотній зв'язок, наскільки там оптимізованішим може бути цей процес. І наскільки вони раніше існували в своїй закритій такій капсульній системі, не розуміючи того, що, можливо, трошечки можна інакше... Традиційно, музична сфера більш-менш закрита, навіть у порівнянні з літературою, з філософією, з художниками, які дуже соціально активні. Так склалося історично, що музична сфера — закрита. І тому якраз відкривати це — і є нашим завданням. Тому що всі політики, які будуть формуватися в нашій державі, які будуть реалізовуватися — через Міністерство, через різні агентства в складі Міністерства — вони мають бути зрозумілі кожному. Взагалі-то мрія — щоб всі 100% професіоналів, які працюють у цій сфері, розуміли, що саме держава робить в цій сфері. Вона підтримує, вона надає можливості, вона сприяє розвиткові, вона уможливлює обмін між країнами. І от, комунікація між державними органами і професійним середовищем — це надзвичайно важливо.
— Якщо Міністерство культури раніше було, тепер його об'єднають з Міністерством молоді та спорту, для вас — це логічне продовження гуманітарної політики? Чи, все ж таки, такий напрямок як мистецтво має бути відокремлено, як частина життя суспільства?
— Я не думаю, що треба виокремлювати це. І мені досить логічним видається це поєднання. Тому що дійсно, в цьому Міністерстві згруповані всі ті сфери, які роблять життя людини цікавим, вартим того, щоб жити, щоб продовжувати жити власне в цій країні. Це і робота з молоддю, це і спорт, це і туризм, це і мистецтво в його різних проявах, і культура в широкому розумінні. Ми ж говоримо не тільки про високе мистецтво. Ми насправді будемо опікуватися і масовим сектором.
— Що таке "опікуватися"?
— Опікуватися — в тому сенсі, що ми будемо думати про те, що там потрібно говорити з представниками цьому сектору, зустрічатися з фахівцями, зустрічатися з акторами, стейкхолдерами цього сектору, розуміючи, які в них є потреби, і які з них може закривати держава, а на які вона в принципі немає взагалі впливати жодним чином, тому що це вільний ринок.
— В Україні такий формат культурної політики як складової розвитку держави я не вбачав. І коли ми кажемо, наприклад, про напрямок популярної музики — він уже сформувався у цьому середовищі. Вони, умовно, жили без державного сектору, зробили свої правила гри. Наскільки їм потрібно зараз це? В іншому випадку в нас існує цей, як багато хто вважає, заскорузлий світ академічної музики, але відбуваються революційні речі. Але я бачу, що за останні 10 років контакту між цим сектором і міністерством культури навіть не було спроби...
— Це дуже важливо, бо якщо ми подивимося соціологічні дослідження, 40-50% людей слухають тим чи іншим чином популярну музику і лише 10-15% дотичні до класичної академічної музики. Ми не можемо ігнорувати цих 50% населення. Держава може опікуватися цим напрямком яким чином: можливо, уможливити для молодих виконавців доступ на ринок, тому що так чи інакше — це кошти. Щоб записати перший трек, треба мати якісь кошти, щоб орендувати звукозаписувальну студію і т.д. Можливо, робити якісь освітні програми, поєднувати їх з європейськими фахівцями, наприклад. Можливо, представляти Україну на величезних фестивалях, таких як Євробачення. Це популярний формат, але так чи інакше — це культурна дипломатія.
— Але ж ніби представляємо?
— Все ж таки, це не вписано в загальну стратегію держави. В Україні є така специфіка нашого населення і кожного з нас, що ми якось самі по собі індивідуально вибудовуємо собі шлях, торуємо його. І це вже склалося роками — феномен такої навченої безпомічності: від мене нічого не залежить, чому я буду втручатися. І це хотілося б поламати. Тому що насправді об'єднуючись, ми будемо сильніші.
Якщо ми будемо розуміти загальну мету, куди ми всі йдемо, то комунікація, рух туди, і всі наші кроки будуть зрозумілими кожному, чому ми робимо це. І ще одне питання до нашого, так би мовити, психологічного портрету — патерналізм. Ми очікуємо від держави, що вона нам щось винна і має нам все забезпечувати. А це — велике питання. Тобто я однозначно можу сказати, що є таке сприйняття, але чи потрібно це — треба розуміти, треба розбиратися, треба аналізувати і рахувати врешті-решт.
Фото: Галина Григоренко/Facebook
