Стабільність, якої всі прагнуть, є шкідливою, мають бути постійні зміни — бізнес-тренерка

В ефірі програми "Непробудні" на Радіо Промінь HR-спеціалістка, бізнес-тренерка Валентина Овчаренко розповіла, що таке "психологія багатства", чи потрібні нам щорічні "цілі", навіщо людині зона комфорту та чи дійсно вона потрібна.

Ведучі:

Ірина Саннікова, Дмитро Захарченко, Лесь Мирний

Дмитро Захарченко: — Чи є єдина відповідь на запитання про те, чому ми не отримуємо таку зарплатню, яку завжди хочемо? Можливо, тому що не можемо "продати себе"?

— Це один з факторів. Ми дійсно неуспішно себе продаємо.

Інший важливий момент полягає в тому, чи знаємо ми насправді, чого ми хочемо? Дуже багато людей скаржаться на те, що мають, але не рухаються далі, вони не ставлять для себе цілі.

Дуже часто ми ставимо для себе цілі на Новий рік. І тут дуже важливий момент: вже минуло півроку — а чого ми досягли? Ми ці списки писали для того, щоб просто написати списки, чи ми дійсно цього хочемо?

В першу чергу ми маємо захотіти більшого і кращого для себе. Це має бути не просто перелік "машина, квартира", це має бути щось, що потрібно особисто вам з точки зору особистісного розвитку, власного задоволення.

Треба розуміти, що гроші, фінанси — це енергія, і вони приходять під задачу. Якщо немає конкретної задачі, гроші не приходять. Якщо ми, наприклад, хочемо їх для подорожі, для власного розвитку, для власного комфорту — наприклад, для купівлі авто чи квартири, тоді всесвіт починає підтягувати можливості. Це дуже важливий аспект з точки зору психології. Ми починаємо помічати, що дзвонять якісь люди і пропонують підробіток.

Психологія бідності і психологія багатства — це все ваші власні налаштування. Якщо людина каже: "Я хочу! Але в мене не вийде", — тоді в неї дійсно нічого не вийде. Але якщо вона каже: "Я хочу і я вірю у свої сили", і при цьому оточує себе успішними людьми, які дійсно це пробували, досягали цього — результати досягаються самі собою.

Тому дуже важливо, по-перше, хотіти, розуміти цілі, а по-друге, усвідомилювати, які ресурси і які люди в оточенні мені для цього потрібні. Тобто, можливо, є сенс з кимось познайомитись і з кимось розійтись. Адже є люди, які тільки тягнуть донизу. Наше оточення — дуже важливий фактор у нашому успіху.

ДЗ: — Ви згадали про список бажань, який люди складають у новорічну ніч. Наскільки це дієво і чи потрібно взагалі робити такі списки?

— Мета — це важливий аспект нашого життя. Є такий хороший вислів: "Постав людині мету, і вона буде жити". Коли ми пливемо течією без мети — це просто проживання, існування. Кожній людині дуже важливо проживати саме свою мету, формувати власне життя. Тому цілі і бажання дуже важливі.

Але важливо при цьому ще й відслідковувати, які це цілі, чи це цілі ваші, чи їх нав’язали вам батьки про те, що вже час виходити заміж, народжувати чи ще щось.

ДЗ: — На тренінгах часто можна почути, що треба покинути зону комфорту, щоб чогось досягти. Що це таке і чи існує вона взагалі?

— Я думаю, багато хто чув про "ефект жабки", про жабку, як потрапила до чану з водою. Та, яка устрибнула до окропу, одразу вистрибнула, а та, яка потрапила до холодної води, яка поступово нагрівалася, не звертала уваги і сама не помітила, як вода закипіла і вона, на жаль, зварилась.

Дуже важливо асоціювати себе з тією жабкою. Я перебуваю у зоні комфорту з дня на день і навіть не помічаю, як тікає час, а потім вже якось і не вистачає сил та енергії на стрибок, на перехід у нові проекти, можливо, на нову роботу. Багато хто хоче створити свій бізнес, увесь час це відкладає, і потім не наважується на це, тому що вже не вистачає сил.

Зона комфорту — це і є ця тепленька каструлька, у якій нібито добре, але зрештою жабка гине.

По життю зони комфорту не має бути ніколи, насправді. Ось ця стабільність, яку всі хочуть знайти — шкідлива. Мають бути постійні зміни, постійний розвиток. Постійно мають відбуватися невеличкі виклики до самого себе. Потихеньку завжди треба вводити якийсь елемент новизни: у харчуванні, в оточенні, в гардеробі, ще у чомусь мають бути мінівиклики.

І тут ми повертаємося до цілей. Усі цілі мають бути сфокусовані на тому, що ми маємо якось покращувати своє життя.

Можна провести паралель між рослиною і людиною. Зерно потрапляє у землю і каже: "Ні, згори асфальт, тверда земля… Я, напевно, тут посиджу і далі пробиватися не буду". Так само і ми: ми можемо прожити своє життя "під асфальтом".

Я цей рівень ще називаю "скляною стелею". Три роки тому я була HR-директоркою крупної компанії, це була гарна зона комфорту. Але я відчула, що я можу більше, і створила свою компанію. Грубо кажучи, з "відмінниці" з зони комфорту я впала на інший рівень, у підприємництво, на рівень "двієчниці". Я не розуміла, як вести бізнес. Це був серйозний виклик для самої себе: чи зможу я?

Ірина Саннікова: —  А що робити людям, які працюють у системі, де чітко визначений оклад і немає можливості рухатися вправо-вліво-вгору-вниз? Вони можуть щось змінити, чи до скону будуть отримувати лише те, що визначено системою?

— Важливо оцінювати себе у рамках цієї посадової інструкції і у рамках цієї посади, чи може людина рости більше? Піти на якісь курси з підвищення кваліфікації, є кар’єрне зростання у межах компанії.

Але далеко не кожен хоче бути керівником. Всередині компанії, коли ми пропонували кар’єрне зростання співробітникам, багато хто відмовлявся. Багато хто з людей, які нібито хочуть більшого, насправді не хочуть нічого робити і брати на себе відповідальність. Але для людей, які готові брати на себе відповідальність, є шлях розвитку: можна піти на навчання, на підвищення кваліцікації і заявити своєму керівникові, що ти готовий пробувати, брати на себе більше відповідальності для того, щоб розвиватися далі.

ІС: — А якщо керівні посади "невільні", їх хтось обіймає і на пенсію не збирається? Що робити, змінювати роботу?

— Не виключено. Варто вийти у світ, подивитися на інші компанії, інші проекти. Ніщо не заважає людині просто ходити на співбесіди і дивитися, чим живе світ.

Скажу за своїм досвідом, я 8 років пропрацювала в одній компанії, в одній структурі, і виросла з менеджерки з постачання до бренд-менеджерки, регіональної менеджерки, HR-директорки. Це всередині однієї компанії завдяки власнику, який давав можливість розвиватися всередині.

Але при цьому була моя амбіція, я говорила, що хочу більшого, "можна, я спробую?" Вони дивилися на результати і давали мені можливість.

Свого часу, після отримання диплома я два роки працювала у Запорізькому облавтодорі. Якраз там я зрозуміла, що це тотальна зона комфорту. Я переглянула зону свого розвитку і зрозуміла, що вище голови я там не стрибну. І я прийняла дуже важливе рішення і переїхала до Києва.

Лесь Мирний: — Що потрібно зробити людині, яка хоче звільнитися, але боїться?

— Нехай спробує піти на співбесіду. Для початку. Просто сходити, зробити перший крок.

Також Валентина Овчаренко розповіла, як скласти резюме.

Слухайте розмову повністю на Радіо Промінь!