Мобільний додаток

Під час депортації загинуло 46% кримських татар — Ескендер Барієв

16.05.2019 р., 17:57

Вже цієї суботи, 18 травня, Україна відзначатиме День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Саме цього дня у 1944 році удосвіта розпочалося наймасовіше примусове виселення кримських татар. Лише в дорозі їх померло близько восьми тисяч. Голова Кримськотатарського ресурсного центру, член Меджлісу кримськотатарського народу, голова комітету захисту прав кримськотатарського народу Ескендер Барієв в ефірі Українського радіо у програмі "Сьогодні.Зранку" розповів про те, як відбувалася депортація, як кримські татари жили у вигнанні та яким було повернення додому.

 

Ведуча:

Христина Стець

 

— Що відбувалося у ці три дні — з 18 по 20 травня 1944 року?

— Слід пам’ятати і знати про ті трагічні події, які відбувалися 75 років тому, мова йде як про депортацію, так і про Голодомор та Голокост. Якби сіли на лаву підсудних організатори тих злочинів, то, скоріше за все, ми б не стали зараз свідками тих трагедій, які здійснюють сталінські нащадки сьогодні стосовно України, як на Сході, так і в окупованому Криму. Стосовно самої депортації — вона проводилась в 1944 році, в основному прийшлась на ніч 18 травня. У будинок заходили озброєні автоматами військові, давали 15 хвилин на збори. десь, за спогадами, окремих людей, говорили, що можна взяти з собою до 50 кілограмів, декому взагалі нічого не давали з собою брати, а просто закидали у вантажівки, вивозили на станції, саджали в "скотські" вагони і потім вивозили людей в Сибір, на Урал або в Центральну Азію.

— У чому полягала офіційна причина депортації?

— Причиною депортації було те, що нібито вони співпрацювали з фашистськими окупантами. Насправді ж більша частина чоловіків дійсно перебувала на фронті і протягом всіх років боротьби, коли більша частина населення виборювала собі взагалі право називатися кримськими татарами, намагалися довести, що вони не є зрадниками. Перед депортацією, буквально за тиждень-два почали ходити і проводити перепис. Тому що коли був звільнений Крим від німців, то почали вести опис майна і перепис населення. Люди не знали, що відбувається насправді, і в ніч на 18 травня вже розпочалася ця операція.

Рішення було прийняте ЦК КПРС — про тотальну депортацію всього кримськотатарського народу. Людей — а це в основному були жінки, старі люди та діти — заганяли в "скотські"  вагони і вивозили. У центральна Азію людей везли близько місяця, а то й більше. Моїй мамі на той момент було 6 років. Зовсім нещодавно ми проводили слідство і сприяли тому, щоб з Криму приїздили старенькі люди — свідки тих подій. І зараз ми підготували документальний фільм, де багато свідків розповідають про свої враження, спогади. Відповідно у нас вийшла така цілісна історія.

— Куди людей переважно вивозили? Якими були умови проживання?

— Частину людей відправили на Урал та в Сибір, їх практично викидали там, змушували займатися лісоповалом і в основному, як говорили старенькі, через те, що в дорозі не було що їсти, перший час було дуже тяжко. І інколи люди помирали від голоду. Бувало, що в пошуках їжі люди ходили до лісу, щоб бодай щось знайти та прогодувати своїх дітей. І саме дитячі враження до нас дійшли — коли вони бачили своїх мам чи бабусь, загризених вовками. Або коли не було можливості просто поховати людину і люди не могли викопати глибоку могилу, а через деякий час бачили своїх батьків, або частини своїх дітей, розірваними вовками.  Стосовно Центральної Азії — клімат там дуже відрізнявся від кримського. По-перше, більше місяця у вагоні, їх там практично не годували.

Що стосується статистики, є різні дані, згідно з першими даними, було депортовано більше 193 тисяч осіб, є дані більш розширені, з урахуванням того, що коли радянські офіцери кримські татари, по завершенні війни поверталися в Крим, вони також підлягали депортації. І в тому числі, є зафіксовані випадки, коли офіцери, приїхавши до Криму, і побачивши, що немає їх родин — їх просто розстрілювали. Розстрілювали тих героїв, які поверталися на батьківщину. І в дорозі за даними Національного руху та прокуратури АР Крим, загинуло близько 46% населення. Найбільша смертність припадає не лише на дорогу, а і на перші місяці проживання вже на новій місцевості.

Коли людей привозили, їх викидали в різних місцях, у степу. Були бараки або просто якісь намети. Там поселяли всі сім’ї, їм давали якийсь куточок, і практично всі — жінки, старі люди, діти — всі були в одному бараці і могли закритися хіба що простирадлом.

Багато хто позбавився одягу через нашестя вошей — старі люди досі пам’ятають шум вошей, і згадують, що коли витрушували одяг, то воші з нього буквально висипалися.

— Як місцеве населення сприйняло привезених до них кримських татар?

— Розповідали, що, скажімо, в Узбекистані місцевих людей налаштували проти кримських татар. Говорили, що приїдуть зрадники, нелюди, з рогами, одним оком. Всі старі люди розповідають практично одну й ту ж історію.

Відповідно, місцеве населення боялося і не сприймало кримських татар, але кримських татар врятувало те, що з узбеками у них знайшлася спільна мова, тому що ми відносимося до однієї тюркської групи, і другий важливий фактор, що все ж схожа релігія. І ми, і вони є мусульманами, і вони побачили, що одні й ті ж люди виконують однакові чи схожі обряди, і почали протягувати руки. Менше з тим, перше, що почало "викошувати" людей в перші дні після виселення — малярія. Люди масово почали хворіти. Як розповідала мама, незважаючи на те, що моя бабуся була висококваліфікованим терапевтом, закінчила Кримський медичний інститут, вона все одно захворіла на малярію. Пощастило, що бабуся моя вижила, вилікувала багато людей. Вони прогодувались лише завдяки її професії. Тому що, коли люди коли дізналися, що вона спеціаліст, її почали запрошувати лікувати дітей до місцевого узбекського населення. І коли вона надавала їм допомогу, вони могли поділитися їжею, або дати щось на харчування.

В перший період людей не просто виселили, не просто "розвантажили", але й були чітко визначені місця спецпоселень. І з 1944 року по 1956 рік було спецпоселення, коли потрібно було щомісяця йти реєструватися в комендатурі. І якщо депортований перейде кордон (а було і так, що через залізницю по різні боки жили родичі), їх розстрілювали, було дуже багато таких випадків. Також було за так зване "порушення режиму спецпоселення" людей саджали, і вони проводили в тюрмах по 10 років.

Тому весь період самої депортації та перших років перебування в спецпоселеннях, якраз і дав ту цифру, що 46% кримськотатарського народу помирали.

— Скільки років тривала ця депортація?

— Після того, як в 1956 році було знято спецпоселення, повертатися на батьківщину було заборонено. І багато кримських татар підпадали під "вторинну депортацію", коли каралася спроба повернутися на батьківщину. І навіть коли люди купували будинки за свої гроші (свої ж будинки!), могли прийти і зруйнувати цей будинок, сім’ю загнати у вантажівку, вивезти за межі Криму і викинути в полі.

— Коли кримським татарам дозволили повертатися додому?

— Це був дуже складний шлях, тому що практично в кожній родині були учасники національного руху, яке почало зароджуватися після смерті Сталіна зі скасуванням спецпоселення. Цей рух був покликаний боротися за повернення на батьківщину, на відновлення культурних прав і так далі. Тому що навіть до 80-х років у списках народів СРСР взагалі був відсутній кримськотатарський народ. Перше "потепління" почалося, коли пройшов ХХ з’їзд, коли зняли огульні обвинувачення з народів СРСР, які були депортовані. Однак, кримським татарам забороняли повертатися на батьківщину, хоча вони намагалися їхати, купувати будинки. Але їх знову вивозили. Є така поема "Живий факел" — про Мусу Мамута, який купив собі дім, його вперше вивезли, викинули з сім’єю за межі Криму, він повернувся вдруге — його знову вивезли. Коли він повернувся, і до нього прийшли втретє — він зачинив своїх дітей в кімнаті, облив себе бензином і підпалив. Він помер у 6-й міській лікарні міста Сімферополя, але після того його сім’ю припинили чіпати. Його сім’я жила вже до повернення кримських татар.

— Коли люди почали повертатися масово і офіційно?

— Основне "потепління" прийшло вже після зустрічі очільників США та Радянського союзу в Рейк’явіку у 1986 році. а через рік уже почалися масові акції, заходи. Багато кримських татар працювали на заводах, тому були протести — цілі заводи не працювали.

Кримськотатарський рух відрізняється тим, що масові мітинги були ще в 1967 році і в 1987 році на Красній площі в Москві. У 1989 році, коли була створена спеціальна комісія, з’явилась постанова верховної ради РФСР про реабілітацію кримськотатарського народу. В тій же постанові було сказано, що не можуть бути в повній мірі відновлені права кримськотатарського народу без відновлення Кримської АССР.

Після 1989 року почався масовий потік — люди самі почали їхати в Крим. Але там вони зіштовхнулися вже з іншою проблемою: їх в Криму ніхто не чекав. Вони просто просили дати їм землю, щоб вони могли там побудуватися і жити на своїй землі.  

— А їхні будинки, з яких їх виселили?

— У більшості їхніх старих будинків жили переселенці з Росії та України. Звичайно ж, ми розуміли, що ми приїдемо і не будемо виганяти тих людей. Хоча де в кого збереглися документи на ці будинки і були спроби через суди повернути свій дім. Почався інший етап: репатріації, інтеграції, і впродовж цього часу, звичайно ж, з боку України з’явилась програма облаштування і повернення кримських татар. З допомогою цієї програми було відновлено кримськотатарський театр, були відновлені кримськотатарські газети, ансамблі, почали відкриватися національні школи, класи. Процес йшов повільно та складно, але при всьому цьому, почалася позитивна динаміка відродження кримськотатарського народу, у нас почало з’являтися нове покоління.

Найбільше перепон робила місцева влада, яка ускладнювала видачу земельних ділянок, тому організовувалися і замозахоплення, які потім реєструвалися. Але при всьому цьому, ми змогли знайти такі шляхи, що як такого конфлікту міжетнічного чи міжконфесійного в Криму ніколи не було.

На момент повернення кримські татари були готові побудувати самі собі будинки, забезпечити себе — проживаючи в Узбекистані, Казахстані, Киргизстані, багато кримських татар були висококваліфікованими кадрами, працювали на заводах та підприємствах. Крім того, ми завжди жили з тим, що ми повернемося в Крим, і постійно мали додатковий заробіток у вигляді підсобного господарства, щоб заощадити гроші і назбирати на повернення.

Коли ми поверталися, практична кожна сім’я мала ресурс, щоб піднятися на перший період. Але економічні процеси і затягування з виділенням земельних ділянок, створили нам багато проблем.

— Які були труднощі в перший час після повернення?

— Перша задача була — приїхати в Крим і якось зачепитися, тим більше були перепони для повернення на Південний берег Криму. І тому люди були готові віть селитися в степному Криму заради того, щоб хоча б якось зачепитися. Були проблеми з розпаюванням землі, і дійсно, кримські татари були позбавлені цього права, тому що вони не працювали ні в колгоспах, ні в радгоспах, а тому не мали права на пай. Але при всьому все одно йшла боротьба, і вже після 2000-х років почалась така вторинна міграція всередині Криму, коли люди намагалися приїхати на місце, де безпосередньо жили їх предки. А більш-менш стали на ноги якраз перед окупацією.

— Як називає, сприймає і трактує світ цю депортацію? Якою є позиція України та інших країн?

— Завжди було одним з основних завдань Кримськотатарського національного руху — добитися визнання депортації геноцидом нашого народу, і відновлення прав, відновлення кримськотатарської територіальної автономії. І цей процес, на жаль, йшов в Україні також дуже тяжко. І ми нарешті добилися  (я дуже вдячний народному депутату України Миколі Княжицькому, який був ініціатором), і в 2015 році Верховна Рада України визнала депортацію геноцидом, це політичне рішення. В 2014 році ВРУ признала кримськотатарський народ корінним народом, і офіційними органами Меджліс і Курултай, тоді ж був прийнятий закон про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою. В грудні 2015 року було відкрито кримінальне провадження по розслідуванню депортації як геноциду прокуратурою Автономної республіки Крим, і зараз слідство триває.

Для того, щоб визнав світ, важливо, щоб це визнала держава, громадянами якої ми є. І ось перший результат ми отримали, коли 9 травня сейм Латвії визнав депортацію депортацію геноцидом, і не просто геноцидом, а пов’язали це з нинішньою ситуацією, тобто, підтвердили цілісність України в цьому рішенні і наголосили, що сьогоднішні репресії — це є продовження геноциду.

Прослухати історію з перших вуст можна у запису.

Прослухати другу частину розмови можна тут.

Матеріал підготувала Ірина Басенко

Під час депортації загинуло 46% кримських татар — Ескендер Барієв

Новини по темі