Мобільний додаток

"Життя як покута": Василь Овсієнко про юність, підпільний рух і результат роботи шістдесятників

9.04.2019 р., 14:40
У Києві в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка фотографій і книжок політв'язня радянських таборів, громадського діяча, члена Української Гельсінської групи, публіциста Василя Овсієнка.  Про виставку, дисидентів, підпільний рух і мережу стукачів в університеті говорили  в ефірі Радіо Культури у програмі "Імператив".
 
Ведучий:
 
Василь Шандро
 
Це власний ваш архів?
 
– Так.
 
Які фотографії? Це ж не лише ваші фотографії, вочевидь.
 
– Фотографії, які збереглися, починаються з дитинства, потім з юності, потім з Мордовії, де я відбував своє перше ув’язнення, там буквально 2-3 знімки. Сучасні, там  же фотографуватися не можна було. Потім, з другого, третього ув’язнення, цих знімків теж майже немає. Є багато знімків з музею, котрий на Уралі, в селищі Кучино, з кінця 90-х і 2000-х років.
 
Тобто це фотобіографія Василя Овсієнка?
 
– Так.
 
І книжки.
 
– Книжок багато. Головна моя книжка – "Світло людей". Ця книжка про себе, але ще більше про інших людей. Я вважав за свій обов’язок засвідчити про тих людей, котрих я знав. Мені довелося бути в неволі з видатними особистостями: Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Василь Стус, Олекса Тихий, Михайло Горинь.
 
Книжка "Світло людей"  вийшла в одному томі минулого року за сприяння Українського інституту національної пам’яті. Ці люди, це велика частина Української національної пам’яті, про яких ви пишете...
 
– Так, то справді особистості, котрими могла похвалитися кожна цивілізована нація. Я це кажу особливо тоді, коли згадую Петра Григоренка, Миколу Руденка, його дружину Раїсу, це і Левко Лук’яненко. Особливо Василь Стус, мені з ним довелося бути в Мордовії, це в 75-76 роках, а потім і на Уралі в 80-і роки.
 
"Життя як покута" так назвали вечір до 70-ліття Василя Овсієнка, який відбувся 8 квітня у день відкриття виставки фотографій і книжок...
 
– Слово "покута", питають деякі люди, що це таке? Це відоме слово, не тільки з церкви, а й з побуту. Але, конкретно то, у нас на Уралі був ув’язнений, такий Семен, котрий називав себе "покутником". Це релігійна течія – покутництво. Його прізвище Скалич. Це справді святий чоловік, Василь Стус казав про нього, що його мук, його страждань вистачило б на декілька великомучеників. Бо в сталінські часи сидів, і після сталінських, в брежнівські, то я певне не належу до тої течії "покутництва". Але дуже поважаю того діда Семена, як ми його називали. Він прізвища не називав свого, а тільки ім’я. Дід Семен – покутник. Як тепер бачу: заходить начальник табору в дідову камеру. Дід його перехрестив, "Что ты меня крестишь!?", "Бо ти ж, Сатана".
 
Ви часто говорили в інтерв’ю про те, що табори були вашими університетами. Здається, так називається один із розділів...
 
– Так, "Мої університети". Один університет – це Київський, філологічний факультет я закінчив в 1972 році, а другий університет  Мордовський і Уральський. 
 
 
Фото - facebook.com/lonckoho 
 
Ви зустріли там велику кількість людей, професуру в тому числі, я маю на увазі, яких університетами можна було називати. 
 
– Так, то люди енциклопедичного складу розуму, бо записувати не можна було, відбирали все записане. Треба було тримати все в голові. Михайло Горинь, Левко Лук’яненко з цієї енциклопедії.
 
У новій книжці "Світло людей" є кілька світлин, які починаються з каплички на краю села Ставки. Капличка, яка була спалена у 1929 році. Ви з цього починаєте фотографічну історію.
 
– Так, бо найвизначніші місця  це церкви. Там ще школа 1903 року, її побудувала Ольга Петрівна Вангенгейм, вона голландського походження, донька голландського посла в Росії. Мала тут маєток і тут побудувала школу. Її дуже шанували наші селяни, але в радянські часи старались ту пам'ять стерти, але вона таки збереглась. Меморіальна дошка там є, на школі.
 
Школа збереглась до цього часу?
 
– Школа є, але мені дуже прикро. Коли я навчався, це були 50-60 роки, то в школі було понад 500 учнів. Навіть було таке, що в дві зміни навчалися, а тепер буквально декілька десятків школяриків. І я боюсь, як би її не закрили. Село було знамените тим, що там була агрошкола, культурне господарство велося, і набирали туди хлопців на навчання. Там і скотарство, і хліборобство, свиноробство всіляке було, це був такий культурний центр. На жаль, тепер село собі рядове.
 
До речі, у 1924 році, коли помер Ленін, знайшлося півтора більшовика в селі і перейменували село на Леніно. Я скільки живу, то я всюди поширював ідею, що треба селу повернути історичну назву. Особливо вже в часи незалежності багато публікацій було і зборів. І нарешті, здається в 2008 році, селу одночасно із п’ятьма сотнями інших населених пунктів повернуто історичну назву Ставки. До речі, згадуються ті Ставки вперше у джерелах 1415 року. І я дуже втішений, що я зробив цю добру справу, що вдалося повернути селу його історичну назву.
 
Ваш рід походить із цього села?
 
– Так, саме із цього села. 
 
Є тут світлина, мати Василя Овсієнка – Фросина Федорівна, уроджена Підсуха, і батько – Василь Трохимович у рік одруження 1930.
 
– До речі, мама із тої хати, яку будував її батько, він був великий майстер, столяр. Будував він цю хату для пана Севрука. Севрук жив у Житомирі. І коли ця хата будувалася, то він казав: "Будуй, будуй, Федір, хату, вона тобі і дістанеться". Так воно і сталося, що той пан Севрук перед самою революцією помер, і хата дісталася моєму дідові, материному батькові.
 
Та хата до сих пір стоїть. Але в ній вже ніхто не живе, на жаль. Село все менше й  менше. Коли я вчився, то було 2000 населення, а тепер і 1000 не має. 
 
Ви дідусів, бабусь своїх пам’ятаєте? Чи досліджували дерево генеалогічне Овсієнків і Підсух?
 
– Найдавніше, що я знаю, це від матері, про материного діда, котрий був якоюсь особистістю нерядовою. У всякому разі, мати пам’ятали, що він був заарештований за те, що провозив через кордон католицькі ікони. І одна з тих ікон, це Матка Божська Ченстоховська, вона дісталася моїй матері у спадщину, і вона до сих пір у нашій хаті та ікона висить.
 
Мати були неписьменні, батько мав 2 класи освіти. Але знаєте, ця родина матері, вирізнялася у селі якоюсь такою вродженою інтелігентністю, професіоналізмом. Один був, скажімо, дуже кваліфікований пасічник, а той столяр, а тітки мали верстати. До речі, дядько Лука робив все це начиння, щоб можна було ткати полотна, рядна. Все це робилося у хаті, у цій же такі хаті, про яку я кажу. І тітка Антоська, все це робила. Я і тепер пам’ятаю всі ті верстати, все те начиння. Бо весь цей процес, переробки конопель, це ж він робився за участю дітей. Як ті коноплі сіяли, як потім вибирали, як потім їх вимочувували, тіпали.
 
Чи пам’ятаєте Ви свої перші враження від великого міста, Києва? 
 
– Знаєте, зі своїм життєвим шляхом я визначився доволі рано. Коли я був у 5, 6, чи 7 класі, вчителька напоумила, закликала школяриків: "А спробуйте, писати вірші". От я спробував, і щось там вдавалося, непогано, дещо там друкувалося в районній газеті. І кілька зошитів було написано.
 
Сусід в мене був Василь Сніцаренко, такий вроджений філолог, він вчився заочно на філологічному факультеті Київського університету, нашого червоного. Мабуть, це він мене напоумив, що я теж мушу йти до того червоного університету. 1966 року, коли була шкільна реформа, Хрущов зробив одинадцятирічку, а потім повертали знов десятирічку. І в нашій школі було два класи десятих, а один – одинадцятий. Всього – 91 випускник. Це був повоєнний бум народжуваності. З 91 випускника жоден не зумів вступити до вузу 1966 року. Деякий час я працював в районній газеті в Народичах.
 
Наступного року мені вступити до університету. Тут я зустрів тих людей, про котрих чув. Чув про працю Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", це мені Василь Скуратівський сказав. Хто пам’ятає, це етнограф, на жаль, його вже не має. Він працював в районній газеті і він мені дещо казав, уже про Івана Дзюбу, про його працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Коли я прийшов до Києва, то тут уже були такі люди, котрі це все знали, і мені давали літературу "самвидаву".
 
 
Фото - facebook.com/lonckoho
 
Це все було підпільно?
 
– Певно що так. Це було у фотокопіях, дещо було в машинописі. В 1968 році я вже мав працю Івана Дзюби.
 
З ким Ви першим тут познайомилися в Києві із цього руху підпільного?
 
– Нам на першому курсі викладав логіку Василь Семенович Лісовий – філософ. То справді кабінетний вчений, котрий мусив би працювати в кабінеті, але ситуація була така, що комусь треба було ставати на захист заарештованих. Зокрема, в 1972 році, на початку року була заарештована ціла когорта, тих людей, котрих називаємо тепер "шістдесятниками".
 
То Василь Лісовий, написав тоді статтю "На захист заарештованих", за що був і сам ув’язнений на 10 років. 7 років  ув’язнення, 3 роки – заслання. Але фактично йому вийшло 12 років. Я від Василя Лісового найбільше читав літературу "самвидаву", книжка Осадчого "Більмо", статті Євгена Сверстюка, Караванського, Чорновола.
 
"Український вісник"  Чорновіл почав видавати в кінці 1960 років, п’ять випусків вийшло. Я всі ті випуски мав, читав сам, і давав читати своїм колегам. Між іншим, коли мене заарештували в 1973 році, теж пам’ятна дата 5 березня. Це було 20-річчя смерті Сталіна. Коли мене заарештували, то на мене прийшов подивитися Люшенко. Він був координатор, всієї цієї кагебітської сітки стукачів в університеті. І він сказав мені: "Як це так, що я вас не знав?", а я йому кажу: "А я вас знав".
 
Чи багато було цих стукачів? Це була ціла мережа в університеті?
 
– Вважалося, що в кожній студентській групі, а група це 20-30 чоловік. Що в кожній студентській групі, обов’язково є стукач, і є також його дубль, він міг доносити на того стукача теж. Як правило, їх знали, з ними просто старалися менше спілкуватися.
 
Я тут знайшов ще одну світлину, дуже цікаву. Фантастична світлина, взагалі не схожа на радянські групові світлини. Василь Овсієнко з однокурсниками Богданом Жолдаком і Станіславом Чернилевським.
 
– Так, то мої однокурсники. Ми там повстромляли голови у рамку.
 
Ця світлина, теж буде на виставці?
 
– Так, вона там є. На жаль, Богдан Жолдак помер. Славко, Слава Богу, вижив. Славко Чернилевський, він був поранений на Майдані, і лікувався потім у Празі, в Чехії. В мене з ним особливо близькі стосунки, коли він задумав зробити фільм про Василя Стуса, то ми їздили з ним на Урал. Це було в 1990 роках. Я вмістив цю фотографію, у цю добірку знімків.
 
Повертаючись до життя як "покути", Ви з цього самі почали. Що це за слово "покута"?
 
– Слово "покута" – спокутувати гріхи. Покутники вважали, що український народ постраждав зокрема тому, що він відступився якоюсь мірою від Бога. Треба спокутувати цей гріх, і повертатися до християнської віри.  
 
Наскільки Ви вважаєте, що робота шістдесятників, відчувається її продуктивність? 
 
– Результат так. Але ми сподівалися на більший результат. І все згадую Василя Стуса:  "Бо мало нас. Дрібнесенька шопта, лише для молитов і все чекання. Застерігає доля нас зарання, що калинова кров, така крута, така терпка, як кров у наших жилах". Мало нас. Ну то вже було, сотня, дві, три політв’язнів, котрі вийшли. І на всю Україну все-таки це було мало. Цієї розчини або солі. Мало було. Проте ми як ніяк зорганізували , відновили Українську Гельсінську групу вже у вигляді Спілки. Там було до тисячі людей, це були найбільш активні люди. Не зуміли ми тоді, скажімо, перебрати владу в колишніх комуністів на виборах. 1991 року переміг Кравчук, він значною мірою, був уже наш.
 
Українська мова була маркером в час, коли ви навчалися в університеті Шевченка? Упізнавана якась риса, якщо ти умовно говориш українською мовою, то ти вже підозрілий, чи ні?
 
– Так воно і було. З обивателями київськими, часом, якщо щось скажеш: "Да гавари ты на человеческом языке". 
 
Чи варто було Василеві Овсієнко, це можна було більше розказати і залишитись в університеті, інакше збудувати життя. Чи не можна було?
 
– То, як-то кажуть, мабуть, доля. Ну, окрім того, треба було зважати, що якщо ти, як казав той Котляревський в "опрічнеє попав число", то вже мусиш шануватися. Бо ти не сам по собі, а за тобою стоїть уже щось значно більше. Не тільки конкретні люди, а доля цілої нації. Мене дуже вражає те, що діється тепер. Здавалося б, вже ми перемогли, вже національно-демократичні сили беруть гору, а тут раптом, виявляється, половина виборців готова здати все те, чого ми домоглися за багато років.
 
Прослухати ефір повністю
 
Фото - facebook.com/lonckoho
"Життя як покута": Василь Овсієнко про юність, підпільний рух і результат роботи шістдесятників

Новини по темі