Про іронічну комедію Тодда Солондза "Такса" (2016) в ефірі програми "Віра в кіно" розповіла її ведуча Віра Сивачук.
Ведуча:
Віра Сивачук
Начебто багато усього іде в кіно, але того, чого хочеться саме зараз, немає. А хочеться комедію. Влучну, гостру і з претензією на артхаус. І тут я згадала Тодда Солонза – режисера американського незалежного кіно.
Два роки тому він зняв ніби саме таку комедію "Такса". Але тоді вона якось пробігла повз мене. На своїх коротких лапах. Тепер я вирішила дати їй другий шанс. Отож, "Такса", Тодд Солондз, США, 2016 рік.
Щоправда, є маленьке застереження, любителі собак і доброго сімейного кіно: не ведіться на назву. Цей дядько не знімає солодких історій. Він дотепний, парадоксальний, але часто безжалісний. Хто забув – це саме той фільм, який освистали глядачі на фестивалі Санденс за те, що в останній сцені собаку чотири рази переїжджає авто. І цих обурених глядачів я добре розумію, бо це занадто. Навіть для артхаусу.
Сюжет – це чотири історії, між якими бігає коричнева такса. Вона з’являється в житті різних людей: замість друга, дитини, психоаналітика чи компаньйонки. Спочатку – в сім’ї хлопчика, який лікується від лейкемії. Потім – у самотньої дівчини, яка готова поїхати куди завгодно і з ким завгодно, аби нарешті змінити своє життя. Зрештою вона так і робить, залишаючи собаку подружжю з синдромом Дауна. Далі такса живе в кіносценариста-невдахи і насамкінець – у хворої старої жінки, яка говорить зі своїми можливими "Я".
До речі, самій таксі від історії до історії – суцільні непереливки. У першій її труять вівсяними батончиками і збираються приспати, у третій підривають, а в четвертій переїжджають автомобілями. Людям, які навколо, не настільки, але теж несолодко. Як каже один з персонажів, "таке відчуття, що великий товстий слон тоне у морі відчаю".
І оце все треба дивитися, спитаєте ви? Точно не всім. Власникам домашніх улюбленців, дітям і вагітним – краще не треба. Решті можна, якщо є настрій і немає улюбленої такси поряд на дивані. Бо насправді режисер не просто так знущається з бідолашного собаки: він хоче багато сказати, і не про собак, а про людей. Про те, що "нормальне" зовні життя – це те саме "море відчаю", в якому тоне слон.
Тому що батькам з першої новели начхати не тільки на пса, а й на почуття вразливого сина. З висоти свого розуму – бо вона, звісно ж, атеїстка – мати не може нормально пояснити дитині ні що таке смерть, ні чому стерилізують собак.
А старому невдасі-сценаристу, якого грає Денні ДеВіто, не лишається нічого, аніж нарешті прожити своє сценарне правило: "А що, якщо?". Бо з нього по-чорному кепкують студенти, сценарій відкладає у шухляду агент, ще й лікар чіпляється зі своїм здоровим способом життя.
В останній новелі режисер сміється багато з чого, зокрема і з сучасного мистецтва, яке поведене на смерті і сприймає як шедевр опудало убитого собаки. Тому сарказм Солондза майже завжди влучає в ціль. І від цього стає зовсім сумно.
А після перегляду цього фільму на душі паскудно – таксу шкода. Людей, мабуть, теж, але менше – вони самі у всьому винні.
