Дитинство та сім'я
Про Тараса Шевченка сказано і написано немало. Але, як і в кожного генія, його біографія, що, з одного боку, досліджувалася багато разів і десятки років (а, якщо точніше, майже два століття), з іншого – і досі містить загадки та викликає немало питань. Хто він і ким був? Яким? Наскільки випереджав тенденції свого часу і чому його твори залишаються актуальними й досі? Звідки таке джерело мудрості і така потужна енергетика творів?..
Дідусь Тараса Шевченка (з боку батька) за ремеслом був шевцем. Саме звідти, за словами одного з перших біографів Кобзаря Олександра Лазаревського, і пішло прізвище Шевченко. Раннє дитинство Тараса минуло непомітно. В його родині зберігся переказ про те, що маленьким він дуже любив їсти землю. Бувало, не догледять його, а в нього животик здувся, наче від хвороби якоїсь.
У Тараса Шевченка було вісім братів і сестер, щоправда, через реалії того часу, три сестрички померли ще маленькими. З-поміж усіх він найбільше любив сестру Катерину, старшу від нього 10 років. У своїх мемуарах троюрідний брат Тараса, Варфоломій Шевченко згадував, що саме Катерина (яку він помилково називав у спогадах Яриною) доглядала за Тарасом і повсякчас ставала на його захист.
Світський лев
Образ Тараса Шевченка часто передають у вигляді такого собі вусатого чоловіка в шапці та свиті. Однак, дослідники біографії Кобзаря не згодні з таким однобічним трактуванням його особистості. Так, у душі Шевченко був демократом, і не любив зайвої розкоші. Але, проживаючи в Петербурзі, коли вже став модним портретистом і почав заробляти чималі гроші, він одягався доволі модно. Зокрема, у своєму щоденнику Тарас Григорович написав про особливе задоволення від покупки гумового плаща-макінтоша, який тоді коштував 100 рублів. Для порівняння - працюючи в археологічній комісії, Шевченко заробляв 150 рублів на рік.
Улюбленим напоєм Тараса Шевченка був чай, а улюбленою їжею — справжній український борщ, «затертий пшоном і заправлений старим салом», вареники з сиром із грубого гречаного борошна і ті ж таки галушки. Любив також рибні страви.
Тарас Шевченко був невисокого зросту. Коли потрапив у солдати, то писар засвідчив два аршини і п’ять вершків. За сучасними мірками, це один метр шістдесят два сантиметри. Побутує думка, що тоді люди були нижчими, ніж зараз, а тому зріст Шевченка вважався середнім. Сучасники відзначали його кремезність і міцне здоров’я. Звісно ж, до заслання. Волосся мав темно-русе, очі темно-сірі. Голос приглушений, трохи хриплуватий. Що, однак, не заважало йому дзвінкоголосо співати. Всі сходяться на тому, що співаком він був неабияким і співав завжди, починаючи з дитинства. Відомі випадки, коли присутні щиро просили Тараса заспівати «Зоре моя вечірня...» - його улюблену пісню.
Тарас Шевченко любив не тільки співати, а й слухати, тому часто ходив у театр. Відома його багатолітня, безкорислива дружба із земляком з Городища — великим оперним співаком і композитором, автором першої вітчизняної опери «Запорожець за Дунаєм» Семеном Гулаком-Артемовським. Існує версія, що поет підказав приятелю ідею написання опери, а Семен присвятив Тарасу зворушливу пісню «Стоїть явір над водою...».
"Кобзар" як символ
Найвідоміша книга Тараса Шевченка, звісно ж, «Кобзар», якому присвячено окремий музей у Черкасах (до речі, він єдиний подібний у світі). Зібрані у «Кобзарі» вірші перекладені понад сотнею мов світу. 8 млн копій — таким був наклад книги за часів Радянського Союзу. А за життя автора вона перевидавалася 4 рази.
За межами України «Кобзар» став популярним у США та Канаді, адже саме туди масово емігрували українці, які, попри всю любов до батьківщини, з тих чи інших причин, були вимушені її покинути. Наприклад, у бібліотеці Українського Національного Музею в Чикаго, Кобзар вважається найсвятішою книгою всіх часів — справжньою біблією українського народу.
У родинах емігрантів, ця збірка передавалася з покоління в покоління, а згодом, деякі найстаріші видання були передані в музей — зараз там сотні унікальних видань. І кожна окрема книжечка — це унікальна історія видавців, які мали за мету поширювати слово Тараса Шевченка в усьому світі. А також сотні історій українських родин, які назавжди покинули батьківщину, але жодного дня про неї не забували, адже навіть серед небагатьох пожитків, які могли взяти з собою на чужину — знаходили місце для збірки Шевченка.
Шевченко у кожному місті
9 березня 2019 року Україна відзначатиме 205-ту річницю від Дня народження генія та пророка українського народу Тараса Шевченка. А 10 березня – 158 років від дня його смерті. Окремої уваги заслуговує спадщина увіковічення постаті Кобзаря. За словами шевченкознавця, засновника мистецького проекту "Монументальна Шевченкіана" Руслана Теліпського, Тарас Шевченко – це символ української нації та європейського вибору українців. Коли відкривається пам'ятник Шевченкові – це завжди знаменна подія у громаді. А коли це відбувається за кордоном – то й поготів.
Перший пам'ятник на честь Тараса Шевченка було встановлено у Казахстані, у Форті-Олександрівському, де відбував заслання Кобзар. До наших днів він не зберігся, але саме звідти розпочинається монументальна Шевченкіана.
Багато пам'ятників не були реалізовані, адже проекти бракувала тодішня влада. Перший пам'ятник на території України встановили у садибі Алчевських у Харкові в 1898 році. На жаль, він довго не простояв. Дружина Алчевська великими зусиллями врятувала погруддя, і зараз воно зберігається в музеї у Києві.
Пам'ятники Шевченку активно почали зводити в 1910-14 роках минулого століття. Активніше - на Західній Україні. 1964 року у Москві дізналися, що американці разом із вільною українською діаспорою збираються встановити пам'ятник Шевченку у Вашингтоні. Микита Хрущов теж наказав виготовити пам'ятник і встановити його за будь-яку ціну раніше. Відкриття вашингтонського Кобзаря зібрало 100 тисяч українців.
Загалом, за словами шевченкознавця Руслана Теліпського, у світі понад 2 000 пам'ятників Шевченку. За кордоном, враховуючи меморіальні дошки – майже 130. За масштабом монументального увіковічення в світі Шевченко входить у першу 10-ку.
На особистому фронті без змін
Особисте життя Тараса Шевченка склалося так, що він залишився самотнім. Хоча дуже хотів одружитися. Перше кохання, як це часто буває, прийшло у підлітковому віці. У 1830 році, коли хлопцеві було 16, він познайомився з однією швачкою. Вона була полькою, належала до іншого оточення і мала великий вплив на Тараса Шевченка. «Тоді я вперше дійшов думки, чому ж і нам, нещасним кріпакам, не бути такими ж людьми, як і інші вільні соціальні класи?» - так переповідав слова Тараса Шевченка його перший біограф Михайло Чалий.
Кохання не обійшлося без жертви. Дівчина вимагала від хлопця зректися рідної мови на користь польської; розмовляючи з ним, не допускала жодної іншої. Розійшлися вони через обставини – поміщик Шевченка вийшов у відставку, переїхав до Петербурга і забрав із собою дворових людей, серед яких був і Тарас.
Останньою дівчиною, яку кохав і з якою мав наміри побратися Шевченко, була Ликера Полусмак (або ще Полусмакова). Спершу вона прислужувала в його друзів Карташевських і, вбрана в український стрій, виконувала насамперед декоративну роль. Шевченко нею зацікавився, спалахнув пристрастю, але самій Ликері просто подобався, не більше. 27 липня 1860-го року Шевченко посватався до Ликери, а 28-го вона відповіла «так». На Покрову вирішили вінчатися. Закоханий поет створив прекрасні поезії «Ликері», «Л», «Барвінок цвів і зеленів», написав її портрет. Кілька місяців Тарас Шевченко обдаровував кохану подарунками, винайняв для неї квартиру. А потім Ликера, за однією з версій, зрадила йому, і Тарас Шевченко не зміг цього пробачити. В нього стався серцевий напад.
Ликера опинилася на вулиці. Тарасова квартира для неї була закрита. Полусмак була змушена заробляти собі на прожиток швачкою, згодом вийшла заміж за перукаря Яковлева. Від гіркого п’яниці народила й виховала багато дітей. Коли діти виросли, подалася до Канева. Знімала найдешевші кімнатки, заробляла шиттям. Подарувала світлиці Шевченка 4-метровий весільний рушник, вишитий півнями. В усі поминальні дні готувала коливо і йшла на могилу Шевченка поминати Тараса, а люди шепотіли їй услід: «Шевченчиха пішла!».Ликера Полусмак пережила свого коханого на 56 років, завершила свої дні в канівській богодільні. Забута, самотня, наречена Тараса Шевченка померла у злиднях.
"Український Рембрандт"
Відомо, що крім поетичних та прозових творів, Тарас Шевченко писав картини. Причому, малювати він почав значно раніше, ніж римувати. Саме художню майстерність йому довелося штудіювати у Вільнюсі (ще в статусі наймита поміщика Енгельгарда), а потім і у самого Карла Брюллова в Санкт-Петербурзі. Нині Тараса Шевченка вважають одним із найвидатніших українських художників.
Образотворча спадщина Шевченка дуже велика: нині відомо понад 1000 портретів, пейзажів, історичних, міфологічних та жанрових композицій. Він зробив великий внесок у розвиток побутового жанру і став його основоположником в українському мистецтві.
Шевченка називають українським Рембрандтом. У творчій манері вбачають схожість із особливостями живописного стилю Гогена, Делакруа, Ван Гога. За рівнем своїх спроб у скульптурі не поступався Родену.
Майже все своє свідоме життя Тарас Шевченко присвятив живопису і графіці. Писав акварелями, олівцем, олією, тушшю.
Посмертне повернення в Україну
Як відомо, після смерті Тараса Шевченка поховали на смоленському цвинтарі в Петербурзі. Вже на другий день після похорону його друзі почали клопотати про дозвіл на перевезення праху Шевченка в Україну. І вже в кінці квітня отримали офіційний дозвіл. Таким чином, пролежавши 58 днів у землі в Петербурзі, тіло Тараса Шевченка було перевезене на батьківщину і перепоховане.
Потяг із прахом поета вирушив до Москви. Оскільки від Москви до Києва залізниці ще не було, далі тіло довелося везти поштовим трактом.
Люди виходили назустріч колісниці, запряженій трійкою коней. Цей шлях до Києва перетворився на справжню всенародну демонстрацію, із зупинками у храмах населених пунктів для проведення панахиди і прощання з поетом.
Коли траурна процесія після десятиденної подорожі наблизилася до Києва, назустріч вибігла київська молодь – студенти, гімназисти. Вони заздалегідь продумали проведення похорону: підготували вірші, промови, хотіли пронести на руках домовину через усе місто до університетської церкви.
Але генерал-губернатор і митрополит заборонили це робити. Дозволили встановити домовину в церкві Різдва Христового на Подолі з умовою, що там не буде промов і виступів…
Студенти випрягли коней і самотужки повезли колісницю до храму.
Під час панахиди крізь людський натовп протиснулася дама в жалобному одязі і, поклавши мовчки на труну терновий вінок, зникла. «Красномовніше за всі надгробні слова передала незнайомка, що відчув кожен із нас, проводжаючи поета-страдника в могилу», – згадував сучасник і біограф Тараса Шевченка Михайло Чалий.
Після панахиди траурна процесія рушила до пароплава, що став біля ланцюгового мосту. 20 травня о 4 годині пароплав «Кременчук» з останками Шевченка прибув до Канева. Наступного дня у Каневі відбулася багатолюдна панахида, а 22 травня 1861 року відбувся похорон поета на Чернечій (нині Тарасовій) горі. Саме тут у глибокі обійми прийняла свого сина українська земля.
