Мобільний додаток

"Саундпродюсер – це не зірка, а сірий кардинал" – Артур Данієлян

30.01.2019 р., 18:29

Артур Данієлян був продюсером двох перших платівок гурту СКАЙ. Перший альбом Бумбоксу був записаний на його квартирі. ТНМК, Тартак, Без обмежень, Фіолет, Моторролла, Роллікс, Гайтана відчували його підтримку.В ефірі "ДеньПРО" саундпродюсер Артур Данієлян розповів, чому саундпродюсер ніколи не стане зіркою, чим підкорив Сергія Танчинця з гурту Без Обмежень та які "пасхальні яйця" залишив у фільмах "Позивний «Бандерас»" та "Я, Ти, Він, Вона".

Ведучі:

Ганна Матвійчук, В'ячеслав Ільїн

В'ячеслав Ільїн: – Чи легко бути саундпродюсером?

– Ні, не легко. Чим ти молодший, тим легше. З’являються якісь думки, якась мудрість в голові. Я ж собою жертвую дуже часто. От з цим треба змиритися. Або я не знаю, що буду далі робити.

Кожен продукт, який ти видаєш, як саундпродюсер – це твоя дитина. В ньому завжди залишається частка тебе. І дуже образливо, коли, наприклад, пісню кладуть у стіл. Є пара гуртів, які дуже довго до мене рвалися, стояли у черзі, я їм записав пісню, а вони розвалювалися після цього. Так шкода мені цих пісень, що їх ніхто не почує...

Ганна Матвійчук: – Пересічні слухачі майже ніколи не знають про вас, людину, яка стоїть за створенням пісень, які вони чують по радіо, в кліпах. Чи не зачіпає вас, що з піснями зазвичай асоціюють саме музикантів, а не саундпродюсера?

– А тут навпаки. Був молодший – трохи мене жаба душила. Але зараз я розумію, що я на своєму місці, і я цей шлях обрав.

Коли ти йдеш на цю роботу, ти розумієш, що ти будеш максимум "сірим кардиналом", ти ніколи не будеш зіркою. Хоча з західного досвіду – там саундпродюсерів знають. Там навіть є анекдоти звукорежисерські і стендап звукорежисерський. Є дуже відома пантоміма саундчеку, яку комік показує на сцені. Всі питали: кому це цікаво? А виявилося, це всесвітній форум звукорежисерів з’їхався, і їх розважав комік на відповідні теми.

Можливо, Артур Данієлян мав на увазі це відео (є англійські субтитри)

ВІ: – Останні роки ви щільно працюєте з командою Без Обмежень і, як казав лідер гурту Сергій Танчинець, допомогли їм стати популярними. Чим ви його підкорили?

– Я не знаю, чим я його підкорив.

"5 хвилин" – перша пісня, яку ми з ними робили – дуже хворобливо народжувалася. Кожний крок я намагався майже вибивати. Тому що хлопці не знали, що це буде, як воно буде взагалі. Пісня пішла у фільми, в ротацію на радіо. І хлопці вирішили: а, все ясно з Данієляном, хай робить що хоче.

Треба вести діалог зі своїм клієнтом, дізнаватися його смаки. Творчість – це завжди полеміка. Останнє слово ясно що залишається за музикантами. Але є деякі речі, які я можу відбороти.

ВІ: – Минулого року ви також спродюсували альбом Тартака "АнТАРТАКтида". Сашко Положинський потім говорив, що робота над альбомом виявилася не такою простою, як здавалося на початку. Чому альбом записували аж 3 з половиною роки?

– Коли ми з Сашком вирішили, що будемо робити альбом, я думав, що це буде легко, бо я одразу сказав: давай не будемо дуети записувати, давай просто альбом запишемо. Він мені завжди дуже дипломатично казав, що "ніфіга", і зрештою вийшло, що одна чи дві пісні збиралися взагалі дуже довго. Якісь пісні дуже швидко, експромтом були роблені.

Величезна купа людей була задіяна, не так, як завжди. І треба було змусити працювати цю купу людей над однією композицією. Я собі поставив планку: хочу, щоб у мене діджей був у кожній пісні, як тоді, хочу, щоб були електронні барабани, як тоді, хочу те, хочу це. Майже всі музиканти працювали дистанційно, і тому багато часу забирали різні правки, ревізії, коли ти даєш свій коментар музиканту і він має це переробити. Це не за 15 хвилин робиться, як коли ви сидите поруч у студії, це робиться за два дні мінімум.

Я не хотів видавати альбом неготовим. І все одно він готовий був десь за півтора року до його видання, тобто ще півроку він просто пролежав.

Найдорожчим треком по часу є "Попелюшка". Я не задоволений тим, як я музично вловив настрій пісні. Текст пісні і музика робилися паралельно. Тобто я толком і не знав, про що пісня, коли робив аранжування. Я дуже намагався скомпенсувати це звучанням, і дуже довго сидів над нею. І мені не подобалося, категорично не подобалося, що з неї виходило.

ВІ: – Нещодавно ви разом з Дмитром Сазоновим, вокалістом гурту Junket, випустили техно-версію "Щедрика" Миколи Леонтовича. Що вас надихнуло на цей проект?

– Діма Сазонов – це мій давній приятель, ми багато чого робимо. У нас у столі є багато матеріалу, поки що ми займаємося його накопиченням. Ідея була в першу чергу защедрувати. Але потім подумали: щедрувати – і собі забирати ці гроші? Ну таке. І тому ми вирішили защедрувати на весь інтернет. Десь 800 гривень зібрали навіть. Це небагато, чекаємо, може, ще щось докинеться. Бо на цю суму навіть не розвернутися. Можливо, якусь мінімальну адресну допомогу зробимо, закупівлю для притулку чи дитячого будинку. Ми ще шукаємо.

Є така мода в сучасному світі – все більше й більше люди займаються ретроградством, і намагаються грати електронну музику, не використовуючи нові технології, а намагаючись зробити це зі старими технологіями, як це робилося від народження цієї музики. І це стало аж якимось дурним хайпом. Тому що була дуже сильна мода, коли комп’ютери з’явилися: о, у мене є комп’ютер, мені більше нічого не потрібно, буду робити все на комп’ютері. А тепер навпаки. Це циклічна мода.

Я один з перших, хто почав цим займатися. Після концерту ісландської танцювальної групи Gusgusя був дуже здивований, що на сцені не було комп’ютера. У них грає електронна музика, стоїть на сцені дві людини за купою електронних інструментів, а комп’ютерів нема. Плейбеки не використовуються. Є спеціальні залізні секвенсори, драм-машини, як це було колись. У мене такий культурний шок був від цього!

По-перше, це дозволяє імпровізувати зі структурою пісні. Ти можеш переграти куплет удвічі довше, або соло грати скільки завгодно. Ясно, що в цій музиці не можна без якихось заготовок, але ці заготовки – це такі маленькі кавалочки, з яких ти потім можеш збирати красиву мозаїку.

ВІ: – Ви також стали першим в Україні ендорсером світового бренду Ableton.

– Я був у числі перших, з ким вони взагалі захотіли зробити такий контракт. Спрацювало сарафанне радіо. Одного мого знайомого захотіли зробити ендорсером, тому що він знає напряму берлінців. Його спитали: "Ти граєш живу музику?" Він каже: "Я не граю живу музику, я ігри озвучую, але є чувак, який грає живу музику". Так я і став ендорсером.

ВІ: – От здається, що єдине, у чому ви себе ще не спробували – це саундтреки. Чи хочеться попрацювати в кіно?

– Ну як не пробував? Чотири пісні "Без обмежень" звучить в українських фільмах. Перший крок я вже зробив. Я дуже мрію про це.

Є така річ, як адаптування вже готового музичного треку по технічному завданню режисера. І там дуже цікаві речі. Там треба догравати, треба робити сінематографічні підкладочки у якомусь місці. Як правило, вони ж не рахуються з квадратністю (квадрати – структурні одиниці композиції – ред.). І це ж треба обіграти, щоб це звучало красиво і музично.

Те, що ми грали пісню Кузьми "Мовчати" для фільму "Позивний «Бандерас»", – це створювалося тільки для фільму. Там треба було і закінчити цікаво, і підвести під інший кадр… Це дуже цікава робота. Ти працюєш завжди з відео.

І пісню "Я, Ти, Він, Вона" так само довелося зробити. Причому та версія, яка пішла в кіно – її ніде більше не буде. Вона абсолютно по-іншому буде починатись, інший склад інструментів. Ми зробили пісню, вона сподобалась режисеру. Радійщики сказали трохи її переробити, а режисер каже: "Не чіпайте, я таку хочу". І ця версія ніде, крім кіно не звучатиме. Мені подобаються такі штуки, це немов такі "пасхальні яйця".

"Саундпродюсер – це не зірка, а сірий кардинал" – Артур Данієлян

Новини по темі