Звична для американців музика в стилі кантрі вже давно звучить і на українській сцені. Український катрі-виконавець Sasha Boole (Саша Буль) в ефірі "ДеньПРО" розповів, чому обрав саме цей напрям у музиці, як з’явився його псевдонім та за що він не любить український шоу-бізнес.
Ведучі:
Ярина Скуратівська, Євген Павлюковський
Ярина Скуратівська: – Твоє справжнє ім’я – Олександр Буліч, але всі тебе знають, як Сашу Буля. Чи не час змінювати паспорт?
– Напевно, колись і прийде такий момент. Вже були такі конфузи, коли мені на ім’я "Саша Буль" виписували офіційні документи, і я потім не міг отримати гроші за офіційною роботою. Також квитки мені купували на це ім’я, і потім мені доводилося пояснювати контролеру, що це насправді я. Я відкривав Вікіпедію, і казав: ось, почитайте, "Олександр Буліч, також відомий як Саша Буль".
ЯС: – Чому ти обрав напрямок у музиці, не дуже популярний в Україні? Це був поклик серця, чи це просто була вільна ніша, в якій можна було вільно і швидко досягти успіху?
– Напевно, я просто люблю страждання і не шукаю легких шляхів (сміється – ред.). Насправді я просто не відчував себе в іншій музиці. Я ж став музикантом не через якісь меркантильні міркування, тобто я не хотів бути популярним і багатим. Якби я хотів бути популярним і багатим, я би точно обрав інший вид музики.
Я не пішов протореною стежиною, я пішов за покликом серця, і грав ту музику, яка мені була ближча, яку співала моя душа. Ви ж розумієте, що якщо говорити про проторену стежину, то треба грати якийсь шансон або співати поп, як Олег Винник. Ось це – проторена стежина. Це ті речі, які будуть у нас продаватися.
Євген Павлюковський: – Мені здається, ти дуже поганої думки про український шоу-бізнес.
– Так, поганої. Я й не приховую. Він насправді відрізняється від європейського шоу-бізнесу, від американського тим паче. Зараз ситуація змінюється. Я не зрадофіл, який в усьому бачить лише погане, зараз є багато позитивних змін і це тішить.
Але у нас специфічна ситуація. Не будемо приховувати, що у нас для більшості музикантів головна мета – стати настільки популярними, щоб почати обслуговувати корпоративи, тому що це основне джерело доходу. Концерти і гастрольні тури – це часто інвестиція, щоб зробити гарну картинку, і в результаті потім заробляти на корпоративах. Це те, що мені абсолютно не підходить.
ЯС: – Чому ти почав грати саме американську музику? Кантрі, інді-фольк – це ж усе-таки більше американська музична традиція, не українська.
–А не знаю. Напевно, я якось не любив східний вектор, а більше любив західний, ще від народження. Мені завжди подобалася українська культура, український фольклор через вплив батьків, дідуся. Це він здебільшого мені розповідав про це, якісь платівки ставив…
Дідусь був не музикант, швидше "побутовий революціонер". За часів Радянського союзу він і платівками торгував, і джинсами, і від комсомолу відмовився. Скажімо так, він собі нормально в житті "нагадив", з точки зору жителя Радянського союзу. Але в той же час він залишився вірним принципам. І напевно оця от квінтесенція його любові до українського і до західного в той же час, його розповіді про те, як рок-н-рол врятував його життя в тяжкі радянські будні, вплив цієї західної, вільної культури, чогось свіжого, що було заборонене у цій сірій, заізольованій державі, і нелюбов до всього радянського, східного і зробили мене таким, ким я є – таким собі приспішником капіталістів, конс’юмеристів і адептом рок-н-ролу.
ЄП: – Ти говориш про любов до українського і до західного, але до свого кантрі українські мотиви вплітаєш не надто активно. З чим це пов’язано?
– Чесно кажучи, дуже сильно постаралася школа, щоби відбити цю любов до усього українського. Ми всі розуміємо, у якому світлі подається українська культурна спадщина крізь призму нашої системи освіти.
Може, зараз щось змінилося – я би дуже хотів у це вірити. Але я згадую свою шкільні роки, вчительок української мови, які дрижачим голосом розповідали, що "ми ж кріпаки, нас гнобили, палили", і весь цей нудотний фольклор на кістках. Я нічого не маю проти того, що фольклор побудований на кістках, але у нас же теж були свої "герої в преріях", вільні люди, які боролися за свою державу, за своє життя, ішли до своєї мрії… Ось цього фактору (у школі – ред.) бракувало, і тоді його замістив у моїй дитячій голові американський фольклор, саме те, як з ним працювали американці. Я почав дивитися вестерни, і вирішив для себе, що оці чуваки дійсно круті.
ЄП: – А не виникало бажання уже в дорослому віці поєднати американську музичну культуру і українську?
– В тому, що я роблю, української пісенної традиції досить мало. Мені складно уявити, як це поєднати, щоб це не було пошло і штучно.
Пісня "Коли прийде твій час" – це історія, яка могла би статися десь у дельті річки Міссісіпі, але вона сталася у дельті річки Дністер. І це така типова українська історія.
Я розповідаю українською мовою те, що відбувається в Україні, використовуючи для цього американську традицію сторітелінгу.
ЯС: – Але у тебе є й англомовна платівка.
– У мене зараз здебільшого увесь матеріал англомовний. Тому що мій слухач – він здебільшого там, на заході. І якщо в Україні я щороку граю біля десяти концертів, то в європейських країнах – це часом близько ста концертів за рік.
ЯС: – Це правда, що ти вивчив англійську мову самостійно, по книжках?
– Здебільшого так. Звісно, у мене була якась шкільна база, але потім я зібрався з силами і почав вчити мову самостійно. Перший крок, який я всім раджу зробити – відмовитися від дубляжу фільмів. Слухайте англійською мовою, дивіться з субтитрами. Якщо втомлюєтеся, не виходить – добре, включайте з дубляжем, але з англійськими субтитрами. І читайте. Це інколи навіть краще для граматики.
Ну і звісно книжечки. Зі словником, важко, але треба.
ЄП: – Ти виступав у Словаччині, Чехії – це все європейські країни. А до Америки з гастролями вже літав?
– Ні, там я не бував. Я одного разу отримав запрошення, але, на жаль, я з візою не впорався вчасно і нікуди не полетів.
Насправді Америка – це складна країна для музикантів. Там велика конкуренція. Всі мої американські друзі, які обожнюють Європу, не вилазять звідти з гастролей, мені кажуть: "Ми не можемо зрозуміти, якого чорта ви хочете в ту Америку!" Там все дуже дорого, ставлення до музикантів зовсім інше. Там зовсім інший світ. Нема такого, що ти приїжджаєш, і ти одразу цар і бог у тому клубі, довкола тебе бігають адміністратори і організатори. Там за все треба заплатити.
ЯС: – Ходять чутки, що твій псевдонім пов'язаний з науковцями та акторами фільмів для дорослих. Це правда?
– Це жарт, який пізніше переріс у такий собі міф. Дуже часто запитують: "А що означає твоє псевдо?" І я втомився пояснювати, що "Саша" – це тому що я Олександр, а прізвище моє Буліч, а коротка версія – це "Буль", і я просто нічого кращого не зміг вигадати.
І я одного разу вирішив пожартувати і сказав, що "Саша" – на честь Саші Грей, а "Буль" – на честь Джорджа Буля. Це підхопили, і це стало офіційною історією.
ЯС: – Чи може таке статись, що ти залишиш Україну у переїдеш до Польщі?
– Я цього не заперечую, це може статись. Але наразі мені і тут добре.
Зараз більшість речей, які я роблю, я роблю там. В мене там букінг-агенство, яке мною займається. Другий проект, у якому я граю, теж базується у Польщі, на репетиції я літаю до Польщі. Більшість концертів теж там. Але все одно поки що я можу робити це дистанційно, тобто перебувати в Україні і туди виїжджати лише на певний час. Якщо мені доведеться проводити там більше часу і перебувати там стаціонарно, тоді, напевно, я переїду.
Я не той, хто мріє жити десь в європейській країні. Насправді, коли ти відвідуєш ці країни все частіше і частіше, і коли в тебе ще випадає можливість десь поза концертами, у вихідні дні, залишитись у країні і пожити там, як звичайна людина, то ти починаєш бачити, що є і плюси, і мінуси. І у нас в Україні не так погано, як дехто кричить. У нас взагалі зашибісь країна. Є люди, які заважають рухатися у правильному руслі, але у нас взагалі дуже класно.
Матеріал підготувала Анастасія Руссу
Слухай більше в ефірі UA:Радіо Промінь!
