Василь Яблонський: "Найбільшим двигуном нашої суб'єктності в світі є наша армія"

Зовнішні і внутрішні ризики та виклики, які постають перед Україною. Як Україна має на них реагувати? В студії програми Українського радіо "Сьогодні. Вдень" - Василь Яблонський, заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень.

Сьогодні, коли дивишся на діалоги Москви і Вашингтона, Москви і Пекіна, на процеси, які відбуваються в Євросоюзі, кожен раз хочеться спитати: що ви робите, а як же інтереси України? Як же наш Донбас, наш Крим? Після Майдану говорили, що Україна суб'єктом міжнародної політики стає, здобуває свою волю, свою позицію. Ми сьогодні знову втрачаємо цю властивість, що озираємося на те, що роблять наші міжнародні партнери? Що відбувається?

Більшовики, коли захоплювали владу в 1917 році, були переконані, що вони зроблять переворот і зразу настане комунізм. Комунізм не настав. Це підтвердження того, що всі процеси тривалі в часі. Завжди під час революції є сподівання хорошого швидкого кращого, але життя починає відкривати якісь особливості. Ми повинні зрозуміти, що найбільшим двигуном нашої суб'єктності в світі є наша армія. І власне те, що українська армія за неповних 4 роки стала потужною силою, з якою рахуються і в НАТО, і Росія, це робить нас суб'єктністю. Це той шлях, яким ми йдемо. Армія робить з нас державу. Армія взагалі еліта, якщо не брати той період, коли армію нищили... В армію завжди йшли найбільш просунуті члени суспільства, у яких був цілий набір моральних чеснот. Разом із перемогами військовими і цим комплексом певних речей моральних це творило націю, державу і досить часто армія мала визначальний вплив. От щось подібне у нас зараз відбувається.

Чи означає це, що ми маємо перестати цікавитися, що відбувається у нас на міжнародних фронтах і просто займатися далі підтримкою армії, в тому числі через волонтерство?

Ні. Будь-яка крайність не є продуктивною. У нас зараз є шлях, який ми невільно обрали - армія, війна і все, що пов'язано з безпекою. Але зрозуміло, що будь-яка війна закінчується за столом переговорів, іншого не дано. І зрозуміло, що для того, щоб вести продуктивні і результативні перемовини і досягати миру, слід не лише воювати, а слід готувати це рішення. І зрозуміло, що робота із союзниками, стратегічними партнерами, нейтральними країнами і країнами, які налаштовані більш-менш ворожо до нас, - ця робота мусить вестися і це є дуже повільна, копітка праця, яка результат дає не відразу.

16 липня має відбутися розмова між Дональдом Трампом і Володимиром Путіним. Чи треба чогось сенсаційного чекати від цієї зустрічі?

Якби була така ситуація, уявімо собі, що на переговорах зустрічаються не Трамп і Путін, а два Путіна, то однозначно зробили би висновок, що українським питанням пожертвують. Але питання в тому, що Дональд Трамп є президентом США, а не Росії. І в США є досить потужні запобіжники щодо певних особливостей ведення політики тим, чи іншим посадовцем. Ми знаємо, що не так давно був прийнятий спезакон про санкції, який вже не може бути відмінений, навіть президентом США. Тому, говорити про те, що відбудеться здача України на цій зустрічі, я б не став. Річ у тім, що США Україні допомагають, США обстьоюють певні принципи, на яких побудовані і США, і західна демократія. Тому я б не розглядав цю зустріч, як торг Україною.