Олена Татянченко: "Мовне питання - питання нашого виживання як нації"

"Українські посиденьки" - це перший україномовний розмовний клуб у Києві. Як відбуваються засідання? Хто їх відвідує? На ці та інші запитання ведучої програми Українського радіо "Чорним по білому" відповідала організаторка та засновниця клубу Олена Татянченко.

Четвертий рік існує в Києві цей клуб. На якому етапі він зараз перебуває?

Це розвиток. Ми вже говорили про розмовний клуб, але про нього можна говорити безкінечно. Не тому, що він мій проект, а тому, що скільки про нього не говори, завжди знаходяться люди, які про нього не знають. Клуб засновувався для того, щоб люди могли відкрито спілкуватися. Хто ще не говорить українською, приходив і вчився не за підручниками, а в живому спілкуванні. Зав'язалося чимало особистих стосунків між людьми. Люди стали друзями, стали дружити родинами, разом стали відвідувати інші заходи, екскурсії, музеї, театри. Суспільніше, соціальніше напевно важко щось придумати інше. Це живе спілкування - від людини до людини. Теми у нас абсолютно різні. У нас і хендмейдери, і історики, і поети, і літератори, дослідники і науковці, тобто кожен може знайти будь-яку тему, яка тебе особисто цікавить.

Яких вимог, правил має дотримуватися учасник "Українських посиденьок"?

Примусити людину говорити українською ніхто не буде, заохочувати будуть.

Скільки в Києві клубів вже нараховується?

У Києві вже є три місця зустрічі. Це хороший показник, але знаєте, ніби поштовх і початок однакові були, а розвиток абсолютно різний, тому що це залежить вже далі і від місця, і від людей, які безпосередньо ведуть зустрічі.

Україномовних клубів мало в Україні. Питання вашого розростання вшир, вглиб України, чи воно лишається актуальним?

Це питання суперактуальне. Моєю мрією з самого початку було, щоб такі клуби були реально в Україні, вони потрібні. Я хочу жити в україномовній Україні, тому для мене такі клуби - це пріоритет №1. Коли я це започатковувала, моя мрія була, що такі клуби будуть в кожному мікрорайоні, в кожному місті, в кожному селі. На жаль, є багато людських факторів. Перший фактор - будь-яка робота сама не зробиться. Тому має бути хтось, хто візьме на себе відповідальність і буде це робити регулярно.

Важливо напевно не тільки організувати людей, а й дати їм цю атмосферу?

Звичайно. Це має бути простота і неформальність, відкритість.

Мовне питання залишається болючим, гострим...

Це питання нашого виживання як нації. Може бути таке теоретично, що зникнемо, перестанемо існувати, задавлять кількістю і грошима, зв'язками і підтримкою російськомовні... Це вже не буде Україною, тобто якщо люди це зрозуміють, не відчують цю нагальність... Мене, як українця, може більше ніколи не бути, або я буду десь у підпіллі, тому що ця країна буде належати іншому народові, який вміє краще обстоювати свої інтереси. Має бути розуміння нагальності нашого виживання, як нації. Мені хочеться жити повноцінним життям саме в Україні. Але в Україні не такій, яка вона зараз, а в Україні, якою я хочу її бачити. Я хочу жити у впевненій, незалежній, сильній Україні. Без мови це неможливо в принципі.