Ложка мені дає зв'язок із цивільним життям — митець, воїн ЗСУ Павло Сахно

Ложка мені дає зв'язок із цивільним життям — митець, воїн ЗСУ Павло Сахно

Пропрацювавши десять років в американському посольстві, Павло Сахно вирішив присвятити своє життя гончарству та зрештою відкрив власну майстерню. Коли ж почалась повномасштабна війна, пішов добровольцем у тероборону, а за декілька тижнів долучився до лав ЗСУ. Проте мистецтво не пішло з життя Павла: він освоїв різьбярство та почав виготовляти дерев’яні ложки. "Традиційна сокира і два ножі – і я почав робити ложки. Мені це сподобалось і весь свій вільний час я присвячую роботі саме над ложками. Ложка дає мені зв’язок із цивільним життям", – розповідає Павло Сахно. 

0:00 0:00
10
1x

Павло Сахно. Фото: ФБ-сторінка Pavlo Sakhno 


Єдина мотивація – "якщо не я, то хто?"

— Що було для вас важливим із самого початку повномасштабної війни? Що давало сили, спонукало до дій?

Війна зустріла, як і всіх, 24 лютого, а ми ще не зовсім розуміли, що відбувається. Але 25-го я вже був в теробороні, а 12-го березня - в лавах ЗСУ. Яка мотивація? Всі мої побратими - добровольці. І в нас усіх одна мотивація: якщо не я, то хто? Іншого не існує. Там у нас нема жодної людини, яка отримала повістку. 

— У вас була до того якась фізична чи військова підготовка? Ви мали таке уявлення, що таке армія, чи, можливо, ви служили в армії колись? 

Служба була 20 років тому, до повномасштабки – звичайна "срочка" і все. Більше в мене нічого не було, тільки своя мотивація, мова, культура, моя вишиванка і все. 

— Що найскладніше фізично, психологічно в армії? Для людини, яку з мирного життя кинули от в такі бойові обставини? 

Сказати, що для мене найскладніше, не можу. Буває, що все складно, а буває, що все легко. Тобто ти робиш свою роботу, ти працюєш саме на передовій. В тилу важко, в тилу треба боротися зі своєю лінню: рано встати, робити щось корисне для побратимів, донести якісь наряди. Оце складно. Хочеться нічого не робити, від слова, взагалі.

"Там нічого не залишилося, а мої вироби наче продовжують своє життя"

— Як долаєте ці стани? 

Важко, треба працювати над собою. Тобто тобі просто не хочеться нічого робити. Але все ж таки, треба себе чимось зайняти, щоб повністю не деградувати. І от я якось згадав, що я був на майстеркласі по різьбярству в Олександра Базилєєва. Це ложкоріз, різьбяр. Він робить українські традиційні ложки по каталогах, переважно полтавські ложки.  Я просто згадав, що я у нього був і подумав, чому б мені це не спробувати. Замовив собі по інтернету два ножі, які є в звичайному доступі, "ложкорізи". Сокира в мене була. Тож традиційна сокира і два ножі – і я почав робити ложки. Мені це сподобалось і весь свій вільний час я присвячую роботі саме над ложками.

— Було багато деревини? Що вам підказало робити саме це? 

Деревини дуже багато. Останні ложки, які я робив, – це ложки з міста Лиман. Я пів року був в цьому місті. 30 січня я ще був на війні в Серебрянському лісі й там мені повідомили, що нас виводять на ротацію, в мене відпустка з 2 лютого. Тобто все так відбулося несподівано і одночасно. Побиті міста, побиті села, де немає жодної хати, все зруйновано. Але там залишаються якісь садки. Побиті фруктові дерева. І я знаходив вишню, черешню, яблуню, грушу, абрикосу. І саме з цих садків я і робив ложки. Мені сподобалося, що я роблю ложки. Адже там нічого не залишилося, а мої вироби наче продовжують своє життя. 

"Перші десять ложок я зробив своїм побратимам"

— А яке воно життя продовжують? Ви робите їх для побратимів своїх? Чи ви робите як мистецькі твори? 

Ні, як мистецькі твори я їх точно не роблю. Я вирішив відійти трошки від традиційної ложки, свою традицію залишу кераміці. А от ложки в мене вже більш сучасні, інтер'єрні. Перші десять ложок я зробив своїм побратимам. Я подарував їх хлопцям зі свого відділення, а все інше я продаю. Ложки в мене не дешеві, я їх з задоволенням продаю, люди їх із задоволенням купують і ще й намагаються робити замовлення. Я замовлення, звісно, не можу робити, тому що все ж таки в мене інша робота, а ложки – це хобі. Але після перемоги це може бути ще однією роботою. В мене навіть купили ложку люди, які, я пізніше дізнався, жили десь під Лиманом, а коли почалась повномасштабна війна, виїхали. Їм дуже приємно отримати ложку з їхніх країв.

— …з дерева, яке виросло там і несе власне дух цей рідного краю.

Так. Я привозив пару разів дрова берези з самого Серебрянського лісу. Лісу, якого не існує вже. Це мертва зона, хоча свого часу це був найбільший заповідник в Європі. На сьогоднішній день це точно не заповідник. 

— Нічого немає там?

Лісу немає, він вигорів повністю, зруйнований. Там багато військового бруду, мін, які розірвалися, снарядів. Все перекопано. Там нічого немає. 

— Пане Павле, ви сказали, що ви ложки продаєте. А буде дуже неетично запитати, на що збирає Павло Сахно кошти таким чином?

У ЗСУ ми багато на що скидаємося грошима, з кожної зарплати йде певна сума. Ми скидаємося на ремонт автівок, на проплату "старлінків". 

— Ви самі вирішуєте ці питання? 

Так, ці питання ми вирішуємо самі. Звичайно, що держава нам допомагає з машинами, зі "старлінками", волонтери допомагають. Але все одно, фінансові потреби є, треба на них збирати. З власних грошей, які я отримую від ложок, я також надсилаю донати друзям-волонтерам, котрих я знаю, які збирають на ті ж самі автівки для інших бригад. Якась частина йде на смаколики. На форму, взуття, куртки, бушлати. Тому що, от, наприклад, нам видала держава бушлати. В них класно гуляти по Хрещатику, але вони не для війни. Вони не пристосовані до війни, від слова, взагалі, не зручні, здорові. В них на перемогу можна гуляти, але не воювати. І це стосується повністю всієї форми. Від взуття до бушлатів, зимових шапок, до тих самих балаклав. Рукавиці треба купувати раз на тиждень-два. Налобні ліхтарики так само. Вони губляться, їх теж купуєш постійно. Тому грошей забагато на війні не буває.

"Ложка дає мені зв’язок із цивільним життям"

— Я, коли вперше побачила ложки, які ви опублікували на своїй сторінці у Фейсбуці, здивувалась, що вони мають такі невеличкі ручки. Одразу собі уявила, що це дійсно дуже класна річ для ваших побратимів, для того, щоб тримати при собі. Але з іншого боку, ці ложки все одно є мистецькою річчю, навіть якщо ви не додаєте забагато різьблення. Коли бачиш цей твір, уявляєш нашого захисника, для якого це ота особиста річ, яка, власне, поєднує його з якимось нормальним життям. Буває ж так? 

 

Ложка, вона мені дає якраз зв'язок із цивільним життям. Це переписка зі своїми шанувальниками, з клієнтами, особиста переписка. Це дійсно відволікає і допомагає, тому що можна зателефонувати рідним, близьким. Крім того, завдяки ложкам вдалося відновити втрачений зв’язок із людьми, з якими ти спілкувався до війни, навіть не знаючи їх особисто, з якими була дуже активна переписка по Фейсбуку. Ти відчуваєш, потрібен цьому суспільству, людям у цій країні, ти щось робиш. Багато друзів на Фейсбуці – це працівники різних музеїв зі всієї України. Тож пару ложок поїхало вже в музей. З-за кордону США теж мене знайшла одна з українських громад. У них є невеличкий приватний музей. І вони теж попросили при можливості вислати їм пару ложок. Я буду над цим працювати, бо останні два місяці я інструмент в руки взагалі не брав. Тобто, це дійсно мотивує, ти можеш бачити своє життя трошки вперед, а не жити днем байбака. 

"Після перемоги відкриваєш коробки з матеріалами і працюєш"

— Що сталося з вашою майстернею? Ви пішли на фронт, і наскільки я розумію, це були орендовані приміщення. Було дуже прикро читати, що ви залишилися без майстерні і треба рятувати все. Як це відбувалося?

Я був останній раз у майстерні 24 лютого, коли почалося повномасштабне вторгнення. Я приїхав, виключив піч, бо 23 лютого ще поставив випал. Я її закрив і поїхав. Власники приміщення скасували мені оренду на три місяці. Але потім, вже з часом, вони мені зателефонували, сказали, що не можуть далі так продовжувати. Приміщення велике, треба заробляти гроші, платити податки, тобто вони не можуть просто так тримати ці 130 квадратних метрів. Добре, що я якраз в ці часи був недалеко від Києва, командири пішли мені на зустріч, дали мені три доби звільнення для того, щоб я вирішив питання з майстернею. Я просто приїхав, почав пакувати коробки, підтягувати друзів. І за три доби ми все компактно спакували. Вивозили вони вже без мене. Зараз це все під Києвом, майстерня в "шевченківській" хаті в селі у друзів. І там все повністю зберігається. Там купа коробок, просто море: і готові вироби, і ті, які треба утилізувати. Після перемоги ці коробки перевозиш, відкриваєш і знову працюєш. Привід є. Багато хто з друзів-керамістів просили мене продати поливи, глину, різні матеріали, тому що з цим була проблема. Я всім відмовив. Тримаю для себе. 

— А піч?

От дві печі мені прийшлося продати, тому що було важко перевозити. Вони здорові, от я їх якраз і продав. Ну, піч це не дуже проблематично. Гроші є, купив. Просто було важко вивозити, вони були дуже великі. І хтось там приїхав, от я їх продав. За смішні гроші, просто, щоб люди, кому потрібно, приїхали їх і забрали. 

Від американського посольства до гончарного кола

— Пане Павле, а як ви прийшли до гончарства? Розкажіть, будь ласка. 

О, це так давно було. Я майже десять років працював в американському посольстві. Але свого часу побачив, як працює гончар, мені стало цікаво, спробував майстерклас і мені сподобалося. В Національному музеї архітектури та побуту України була майстерня, мені дали від неї ключі. Я відкрив, а там гончарне коло, глини, інструменти, все є. Почав гончарити для себе. І потрохи все закрутилося. З часом хобі перетворилося повністю на моє життя, на мою майстерню, на професію. Я відкрив свою майстерню, почали працювати різні майстри, студенти почали проходити практику.

— Ви думаєте, мрієте про майбутнє? 

Так, в мене є майбутнє. Я його бачу, коли я працюю з ложками. Я обов'язково думаю і про кераміку, і про свою майбутню майстерню, що там з'явиться новий інструмент, нове робоче місце. І знов ти зможеш і працювати, і спілкуватися, набувати нових клієнтів, брати участь в ярмарках, фестивалях. Воно обов’язково все буде.