Більшість пам'яток класичної та візантійської археології залишаються в окупації – археолог В’ячеслав Баранов

Більшість пам'яток класичної та візантійської археології залишаються в окупації  – археолог В’ячеслав Баранов

"Скіфське золото, як морська свинка: і не морська і не свинка, а золото не зовсім золоте і не зовсім скіфське. Це дуже яскрава археологічна колекція, яка поєднує в собі речі від Скіфської доби до доби Середньовіччя", – розповів в ефірі Радіо Культура археолог В’ячеслав Баранов. "Це хронологічний та культурний зріз історії Кримського півострова між Скіфською добою та добою Середньовіччя. Дуже цікавий, але досить мало пов'язаний зі скіфами, лише перший етап. Зараз Росія намагається відсудити скіфське золото, граючи в своєрідну гру, нібито це не вона позивається в Нідерландах про повернення колекції, а саме українські музеї, які залишилися у Криму", – додав археолог В’ячеслав Баранов.

Про те, як окупанти розкрадають археологічні експонати з наших музеїв на окупованих територіях, про археологію в Криму до і після окупації півострова, про те, як працюють наукові гранти та про найцінніші артефакти колекції "Скіфського золота" в ефірі Hадіо Культура розповів археолог, науковий співробітник Інституту археології НАН України В’ячеслав Баранов.

0:00 0:00
10
1x

Фото: knu.ua


Деякі видання рясніють заголовками про те, що, мовляв, кримські музеї оскаржують рішення, яке стосується "Скіфського золота". Роз’ясніть, будь ласка, ситуацію.

Коли Росія намагалася відсудити золото, вона грала в своєрідну гру, нібито це не вона позивається в Нідерландах про повернення золота, а саме українські музеї, які залишилися у Криму. Тобто вона їх не ліквідувала, вони там залишилися формально. Якщо всі інші українські інституції перейшли на російське законодавство, були перереєстровані, то там залишилися певні осередки української влади в Криму під владою, фактично, Росії. Журналісти тут праві в тому, що це дійсно кримські музеї позиваються, але це, скажімо так, симулякри кримських музеїв, тому що хоч формально вони є кримськими, українськими кримськими, скажімо так. Але насправді це просто така російська версія українського музею саме для того, щоб позиватися.

Тобто, ми розуміємо, що є щось на папері, і є де-факто. І де-факто, я так розумію, це люди, які живуть в Криму за російським законодавством. І це – окупанти.

Так, вони всі мають російські паспорти, це російські музейні службовці. Крім того, окремі службовці включені до російської культурної влади. Наприклад, Андрій Мальгін, який разом з директором Російського інституту археології Ніколаєм Макаровим вилучав археологічні експонати з наших музеїв на окупованих територіях вже після початку війни – з Мелітополя, з Бердянська. Вони приїжджали, просто відбирали ці речі і забирали їх до Криму.

Пропоную повернутися безпосередньо до новини про те, що музеї на території тимчасового окупованого Криму, ми щойно розібралися, що саме це за музеї, подали позов до Європейського суду з прав людини. В цьому зверненні вони оскаржують рішення про передачу "Скіфського золота" Україні і наполягають на тому, що ця справа порушує права музеїв. Наскільки реалістичним є можливість задоволення їхнього позову?

Я не юрист, я археолог. З точки зору, скажемо, формальної логіки, Росія – це країна-симулякр. Вона завжди ще з часів навіть не Петра І, а ще Олексія Михайловича, намагалася копіювати якісь західні інституції, які не працювали, а просто мали зовнішню оболонку. Такі ж оболонки, симулякри західних інституцій, є і зараз в Росії. Мало хто може сказати, чи є різниця між російським президентом, царем чи генеральним секретарем. Це теж симулякр посади, і як його не називай, він все одно буде виконувати роль самодержця.

Те ж саме стосується і музеїв, як таких. Якщо музеї на Заході – це інституції, які не просто зберігають речі, а доносять до громадян якусь інформацію, навчають, зрощують їх в культурному та етичному відношеннях. То в Росії музей – це місце, де зберігаються речі, які Росія періодично вилучає і продає. Нещодавно, наприклад, ми чули про продаж картин Айвазовського. І тому, як на мене, жодні права цих музеїв не порушуються, оскільки вони не є, як такими, музейними інституціями. Це фактично частина окупаційної влади, яка займається просто показовою діяльністю, пов'язаною з культурою.

Вже багато років триває окупація Криму. Там до початку окупації проводилися розкопки, різні археологічні роботи. В якийсь момент це все припинилося і опинилося за межами нашого контролю. В нас є бодай якась інформація про стан того, що лишилося на півострові? Ми маємо уявлення про те, що там взагалі відбувається?

Я думаю, відсотків на 10, не більше. Ми все ж відірвані від тих внутрішніх процесів, які там відбуваються. І можемо про них лише здогадуватися. В Криму була достатньо непогана, з точки зору археології, своя наукова школа, яка формувалася ще з початку ХХ століття. Вона була орієнтована на вивчення переважно класичних, тобто античних та середньовічних старожитностей. В 90-х роках вона була набагато активніша, наприклад, ніж наукові школи, розташовані на материковій Україні. Дуже багато науковців з Криму працювало по західних грантах, набагато раніше, ніж у нас.

А чому так відбувалося?

Для цього є декілька причин. Насправді, наука археологія – інтернаціональна, і класичними старожитностями займаються будь-де: від Польщі до Аргентини. В будь-якій країні світу є своя школа античної археології. І відповідно, ті, хто займалися античною археологією, і в Києві теж,  досить швидко були включені до закордонних наукових процесів, їздили до найбільших наукових шкіл в Німеччині тощо.

А от середньовічна археологія – сама по собі дуже локальна. Археологією Давньої Русі займалися переважно на території Росії та в Україні. Це те, від чого пішла наша країна, тож зрозуміло, нам вона цікава. На відміну від, наприклад, англійців чи німців. А в Криму переважно середньовічна археологія – це археологія Візантії та археологія готів. Відповідно, вона була досить цікава і в тій же Німеччині, оскільки готи в Німеччині – це частина історії. Оскільки візантійська археологія так само інтернаціональна, як і класична, відповідно, ті люди, які займалися цією археологією, досить активно включалися в міжнародні наукові процеси.

Зараз в Україні середньовічна археологія нарешті почала теж включатися в міжнародні процеси, але це вже пов'язано, мені здається, більше з пробою залучити українську науку до європейської.  Вже з 2015-2016-х років нас активно намагаються залучати до грантових процесів та наукових міжнародних розробок.

Фото: археолог В’ячеслав Баранов, Главком

Грантова система – це фінансування, яке треба добиватися: стукати в двері, ходити, писати, намагатися тощо. Для того, щоб досліджувати якусь тему. В археології це так само працює?

Наукові гранти працюють більш складно. Велика проблема в науці – це відсутність діючого механізму. Формально він у нас є. Але у нас теж дуже багато інституцій, які є симулякрами діяльності. І саме внутрішні наукові фонди у нас – це теж такі симулякри, які лише якусь частину державного бюджету ділять між дуже невеликою кількістю людей. Західні фонди, звичайно, більш налаштовані саме на наукові дослідження, ніж наші. Для того, щоб працівник української наукової інституції отримав західний грант, йому треба мати партнера з тієї сторони. І, відповідно, треба мати людину, яка зацікавлена в дослідженні якоїсь проблеми, пов'язаної з Україною. Оскільки археологія — це не фізика і не математика, вона дуже локалізована і дуже регіоналізована, то не так багато людей, які за кордоном зацікавлені дослідженням цих проблем.

У нас були дуже активні контакти між тими, хто займається античною археологією і класичною. Але античної і класичної археології у нас не так багато насправді. Більшість пам'яток класичної археології в Криму. Із неокупованих територій – це Ольвія і Тіра із великих міст, острови Березань та Зміїний. Але це, порівнюючи з тією археологією класичною, що залишилася в Криму, невелика кількість. Візантійська археологія залишилася теж в окупованому Криму. Це те, що ми втратили і сподіваюся, повернемо.

Розкажіть, будь ласка ще раз про нашу колекцію "Скіфського золота". Що це за артефакти?

Тут як з морською свинкою: вона і не морська, і не свинка. Так і золото скіфське: не зовсім золоте, не зовсім скіфське. Це така дуже яскрава, дуже гарна археологічна колекція, яка поєднує в собі речі від Скіфської доби до доби Середньовіччя. Дуже різноманітні предмети, пов'язані з різними історичними процесами на території Криму, починаючи від скіфів. Там є речі так званої пізньо-скіфської культури, які були таким розповсюджені на території Криму між ІІ століттям до нашої ери та ІІІ століттям нашої ери. Є речі пов'язані з готською культурою. Є дуже яскраві речі, знайдені на могильнику Джургаба, це пост-гунська культура. Є дуже цікаві гунські речі. Тобто це хронологічний та культурний зріз історії Кримського півострова між Скіфською добою та добою Середньовіччя. Дуже цікавий, але досить мало пов'язаний зі скіфами, лише перший етап.

Зараз ця колекція тимчасово зберігається в скарбниці на території Києво-Печерської лаври. А чи маємо ми належні умови, щоби зберігати цю колекцію? Чи існують якісь особливості догляду?

Так, якщо брати золоті речі і з коштовних металів, то, звичайно, золота кладова – це найбільш для цього підготовлена інституція, частина Історичного музею України, в якому і так зберігається дуже велика колекція коштовних археологічних артефактів, знайдених переважно впродовж 70-х, 80-х років ХХ століття, але й пізніше речі. Є там частина колекції, пов'язана з церковним побутом. Китайські дерв’яні ларці – це, мабуть, найбільш важлива і найбільш цікава річ з всієї колекції. Насамперед, через те, дерево дуже рідко зберігається. Але вони і тоді, мабуть, були дуже дорогі. Вони були знайдені в Усть-Альмінському некрополі: це район села Піщане Бахчисарайського району – по узбережжю між Сімферополем і Севастополем, де в ґрунті дуже добре зберігається деревина.

Такі речі можна показувати на загал?

Ці речі можуть експонуватися, так само, як, наприклад, Джоконда в Луврі за великим склом. Звичайно, для того, щоб їх експонувати, треба створювати окремі умови, мікроклімат, спеціальне освітлення, відсутність спалахів, але, в принципі, з точки зору, принаймні, світової практики, такі речі експонуються. Крім того, в принципі, для такої речі, як, наприклад, ці два ларця, можна взагалі робити окрему залу для експонування. Зараз, в сучасному місці, ми вже відійшли від практики, коли музей – це місце, де зберігаються речі і показуються. Зараз музей – це, насамперед, установа, яка має донести якусь думку до того, хто до неї приходить, навчити його чогось, показати йому щось. І в цьому відношенні ці дерев'яні ларці показують дуже цікавий, дуже актуальний етап в історії Східної Європи, коли через Північне Причорномор'я в І століттях нашої ери проходив Великий шовковий шлях. Ці ларці ілюструють входження території України у світову торгівлю в той час, історію кочовиків того часу, взаємовідносини між кочовиками та торгівцями.