Такої драматургії, як в Україні, в Європі немає, її велич у вмінні простими речами говорити глибоко — Петро Ільченко

Такої драматургії, як в Україні, в Європі немає, її велич у вмінні простими речами говорити глибоко — Петро Ільченко

Такої драматургії, як в Україні, в Європі немає, її велич в тому, що вона вміє простими речами говорити дуже глибоко, але без пафосу, — зауважив в ефірі Радіо Культура Петро Ільченко, режисер-постановник театру імені Франка. Такі побутові комедії, як "Кайдашева сім'я" — надзвичайно всеохоплюючі, це матриця всієї України. І коли кажуть, що у нас соціально-побутова драматургія, цього замало. Є ще елементи романтизму, — додав режисер.  Це було вироблено тоді, коли українська драматургія вступила в етап заборон. І це дало колосальний результат. Як і наш музично-драматичний театр, якого немає більше ніде. Недаремно більшість основоположників світового мюзиклу — Ірвінг Берлін, Джордж Гершвін, Леонард Бернстайн — мали українське коріння. Я бачу в цьому глибоку спадкоємність.

Про українську та світову класику в сучасному прочитанні розповідає Петро Ільченко, режисер і педагог.

0:00 0:00
10
1x

Фото: вистава "Кайдашева сім'я",

Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, Радіо Культура

 

Нещодавно відбувся 350 показ вистави "Кайдашева сім'я" в театрі імені Івана Франка. Вона увійшла до літопису сучасного театру, як одна з легендарних постановок. Чим сьогодні цікава українська класика в сучасному театрі, в чому рецепт вистав-довгожителів?  Чому, на вашу думку, одна вистава йде сезон-два, а інша живе 16 років на повних аншлагах, як "Кайдашева сім'я"?

Насамперед, має бути глибока літературна основа. Коли больовий комплекс проблем і конфліктів збігається з тими хвилюваннями, які оволодівають великою частиною суспільства. Звісно,багато проблем ми можемо розглянути і на основі світової класики. Але є певні питання і особливості, неможливі без українського вектора: без нашої точності, самобутності і неповторності. Наприклад, "Украдене щастя" — це менталітет Західної України, а саме, Бойківщини. А вже згодом "регіональні" проблеми виростають до світових. Тож вистава довго буде жити тоді, коли больові точки, які вона піднімає, зійдуться з больовими точками великої маси людей, котрі ставлять ті ж запитання. Але навіть й цього замало. Обов'язково має бути ще й художня доказовість в подачі цього матеріалу. Глядач має образно сприймати знакову систему. Один з видатних класиків театру казав: "В театрі дуже важливо, що думаю я, але не менш важливо те, що думають ті, хто прийде на мою виставу". І коли це сходиться, і відбувається симбіоз. Тут мало досконалості володіння професією. Є певна намоленість, угаданість, тонке відчуття. Словом, мистецтво — це божий промисел.

Справді, мають зійтися больові точки, які є у кожного з нас. І навіть своя "Кайдашева сім'я" час від часу виникає в кожній родині. А чи не бентежить вас, що цю виставу сприймають також і як комедію? Йдуть за тими жартами, які звучать?

В повісті є десятки бійок, а в нашій виставі — всього дві. Ми їх уникали, хоча деякі з них неможливо уникнути. Будь-яка проблема починається з атома. Атом у виставі, і атом у повісті — це підміна, фальсифікація. Коли людина робить підміну непомітно. Наприклад, Кайдаш, батько — це бог у сім'ї, але дружина підміняє це поняття простою фразою "ти ж дивися, не напийся", яка звучить на всю округу. Мати підміняє синам невісток, зіштовхує онуків через груші. Ми також в сучасному світі все більше і більше боремося з цим фальсифікатом. У нас фальсифіковані продукти, вода, критерії. Ця побутова комедія надзвичайно всеохоплююча. Я думаю, що "Кайдашева сім'я" — це матриця цілої України. Сфальсифікували вибори — не страшно, переживемо. А воно не пережилося. Клітина, яка змінює свій код, може призвести до зовсім несмішних речей. Я в глядацькому залі бачу різних людей, серед яких є і політики. Покійного Драча я бачив разів шість, бачив Іваничука — це люди надзвичайно високого філософського усвідомлення дійсності. Я спостерігав за їхньою реакцією, їм було зовсім не смішно.

В творі є кілька моментів, які сьогодні здаються не актуальними. Але ви їх привнесли у виставу. Як, наприклад, образ стола. Що означає цей образ в українській культурі? І що означає цей образ для вас, як для режисера? В момент, коли стіл перевертають, і батько кричить "розриваєте хату, розривайте й мене", сучасний глядач думає, що так було колись давно, а нині так не буває.

Образ стола українська традиція поєднала з біблійною традицією. Стіл — це божа долоня, на якій нам Господь тричі на день дає їжу. Стіл — це місце, де ухвалюються важливі рішення, де ми приймаємо гостей. Новонароджену дитину ми теж спочатку кладемо на стіл, ніби богові в долоні. Звичайно стіл — це знак. І перше, що зробив Кайдаш — це стіл. І саме він підняв руку на найсвятіше. Те, що він зробив своїми руками, він сам і розвалив. Тепер сім'ї немає навколо чого об'єднуватися. І хоча він ставить стіл на місце і накриває його, факт відбувся. Він будував сім'ю, і він його зруйнував. Каже: "Був я колись Кайдаш, а тепер маленький Кайдашик". І далі він нищить себе сам. Але почала це нищення Марія фразами "ти напився" тощо. Замість того, щоб зрозуміти, чому п'є Кайдаш. А Кайдаш просто, як батько, не зміг пережити, що діти стали самостійними. А Марія, замість того, щоб зрозуміти і допомогти, як більш тонка і мудра жінка, вона, навпаки, його виставила.

Ще один знак — це повні мішки зерна. Зерно — символ добробуту, те, що об'єднує людей. Хіба ми могли 16 років тому уявити, що зерном можуть навіть воювати, як зараз. Б'ють порти, щоб ми не могли поділитися зерном з іншими людьми. Із маленького зерна люди роблять вселенську біду. І у виставі зерном починають робити межу між двома рідними братами. В дуже простих речах, які запропонував Нечуй-Левицький, і які можна не помітити — велич української драматургії, яка вміє говорити без пафосу. А, навпаки, говорити глибоко, образною знаковою системою.

І ми напевно не дооцінюємо її, оглядаючись на світових драматургів...

Такої драматургії в Європі немає. І коли кажуть, що у нас соціально-побутова драматургія, це не зовсім так. Я б ще додав — з елементами романтизму. Спосіб існування в українській драматургії не так легко схопити. Це було вироблено тоді, коли українська драматургія вступила в етап заборон. А коли дозволялася, то об'єднувала необ'єднувані речі. І це дало колосальний результат. Як і наш музично-драматичний театр, якого немає ніде. Коли його дозволили, він почав використовувати і елементи опери, і оперети, і драми. Недаремно більшість основоположників світового мюзиклу — Ірвінг Берлін, Джордж Гершвін, Леонард Бернстайн — мали українське коріння. Я бачу в цьому глибоку спадкоємність.

Українська класика передбачає, як класичне, так і сучасне прочитання. Це теж саме, за що ми хвалимо Шекспіра…

Але щоб ми не говорили, яку б Італію не грали в "Ромео і Джульєтта", в її основі філософська класична англійська думка. У Шекспіра події в "Гамлеті" відбуваються в Данії, але писав він про рідну Англію. Все одно автор пише про своє. Бо що таке мистецтво взагалі? Мистецтво — це прогноз, на відміну від науки. Наука — це інтелектуальний прогноз, мистецтво — це емоційний прогноз. А емоційний прогноз можливий з точки зору своєї емоції, своєї душі, свого комплексу больових точок. І якщо я візьму американську драматургію чи будь-яку іншу, я все одно пронизаю її своєю емоцією.

Розкажіть, як підбирали акторів для цієї вистави?

Наталія Сумська (Кайдашиха) — це був принциповий вибір. Вистава орієнтована на неї. Без неї була б інша вистава. В даному випадку ми бачимо попадання від бога. З Володимиром Колядою (Кайдаш) всі вистави мають успіх. Актори можуть відбирати енергію, а можуть помножувати, збагачувати і розширювати горизонти. Спочатку ми пробували грати за п'єсою певного автора, але вона не була сприйнята всією трупою. Тоді ми намагалися поєднати і автора, і Нечуя-Левицького, але Нечуй-Левицький "видавив" автора. І тоді почалася колективна творчість, п'єсу ми робили всім театром. Велику свою частину ввели Володимир Коляда, Наталія Сумська, Петро Панчук (ще один виконавець ролі Кайдаша). Імпровізаційні джазові речі додавали Форманчук і Задніпровський. Іноді репетиції — це були суцільні імпровізації навіть без тексту. Якісь речі були абсолютно нестандартні. Адже зібрався колектив джазистів, людей, які вміють і імпровізувати, і вести свою тему, і в контрапункті зводити джазову матрицю.

А чому Ступка не вірив в успіх постановки?

Ступка зіграв у фільмі і був дуже не задоволений цією роботою. Йому здавалося, що цей матеріал не дуже сценічний. В постановку впліталися свого часу і Майдан, і Камасутра, але все це не витримувало перевірку часом.

У виставі звучить і жива музика, і оркестр, і народні пісні, але домінує одна пісня "Налетіли журавлі". Розкажіть, як підбиралася музика до вистави.

Спочатку у нас були великі проблеми із музичним оформленням, бо все, що пропонувалося, не подобалося. Але потім під час одного із застіль Володимир Коляда заспівав улюблену пісню свого батька. І після перших же тактів всі зрозуміли — оце вона і є. І після цього Володимир сказав, що знає, якою має бути й інша музика. Вона мала бути абсолютно іншою. Так і з'явився живий оркестр, і народні пісні. Для врівноваження. Бо у виставі і сміх, і сльози існують паралельно.

Зараз ви працюєте над іще однією класичною виставою — "Житейське море" за Карпенком-Карим. Розкажіть про неї.

Ця вистава створювалася до ювілею Володимира Нечипоренка, її прем'єра відбудеться 7 жовтня.

"Житейське море" вперше виникає в вашій режисерській практиці?

Ні, не вперше. 30 років тому я вже ставив цю виставу. Це улюблена п'єса театру Франка. Цього разу цю п'єсу вибрав сам ювіляр. І якщо раніше я обирав для неї акторів, до в даному випадку актор вибрав мене, як режисера. Це вистава-бенефіс. Це заключна п'єса Карпенка-Карого, хоча він планував тріаду. Але третя частина не була написана. Можливо, це і правильно, що вона не була написана. Адже "Житейське море" — це заповіт Карпенка-Карого про майбутнє театру. Про те, хто зрадить театр, що зруйнує театр, хто будує театр, що порушує театр. Головний герой — це видатний актор, популярний, улюблений багатьма. Але він іде поряд із гріхом. Найбільша проблема "Житейського моря" — це фарисейство. Коли людина не тільки робить гріх, але згодом шукає йому виправдання, філософську основу. Особливо це стосується людей, яким Бог дає талант, бо з них питається потім більше. Ті, хто мають талант, повинні особливо перейматися в цьому житті, бо вони обранці. Це п'єса про величезну відповідальність. В театрі, як і в мистецтві загалом, є золоте правило: якщо можеш цим не займатися, не займайся.

Як історія цієї людини дотична до нашого часу?

В мистецтві надзвичайно важливе питання — критерій. Якщо ти безпринципний, мистецтво починає слугувати нечистому.  Сьогоднішній конфлікт теж через те, що попраний критерій, коли хтось комусь каже, що він нацист, а Америка — територія зла. Є проблеми і у нас, є в Америці, але ж спочатку агресорам треба подивитися на себе. Це теж житейське море, і ми всі на цьому морі. Коли буде критерій, ми почуємо один від одного SOS і прийдемо на допомогу. А коли не буде критеріїв, ми потонемо. Це я хочу нашим сусідам сказати: якщо ви всіх потопите, що далі буде? Житейське море миттєво переходить на загальні проблеми. Повторюся, хвороба починається з порушення однієї клітини. А порушення в "Житейському морі" саме в фарисействі.

Які ще актори задіяні у виставі?

Головний герой — Володимир Нечипоренко; Крамарюки — Анатолій Гнатюк, Петро Панчук; Ваніна — Ірина Дворянин, Олена Мамчур; Марія — Олена Фесуненко, Ірина Мельник; також зайняті Дмитро Завадський, Вадим Полікарпов, Ренат Сєттаров, Сергій Калантай, Арсен Тимошенко, Оксана Сидоренко, Настя Добриніна та інші актори. Вистава відбудеться на камерній сцені.

Скільки років ви працюєте в театрі Франка?

43 роки.

Вже більше, ніж Гнат Юра. Я бачила, що проходячи повз меморіальну дошку Гната Юри, ви завжди торкаєтеся її рукою…

Бо це моє щастя, що я можу доторкнутися до того, що створив Гнат Юра. Йому респект, йому уклін, йому пам'ять. Він для мене живий. Живий театром, живий тією етичною константою, яка існує в театрі Франка. Безумовно в театрі є проблеми, але оця константа, яку створив і виплекав Гнат Юра, і яку згодом підтримав Сергій Данченко, глибоко укорінена.

Ви вважаєтеся класичним втілювачем української класики, хоча й робите осучаснення вистав зсередини. Але деякі сучасні режисери, зокрема ваш учень Стас Жирков, кажуть, що треба докорінно ламати систему. Ви дивитеся на його роботи з великою цікавістю. Вони, на вашу думку, ламають систему чи ні?

Я думаю, що не ламають. В театрі може бути безкінечна кількість матриць. Мої вчителі мені казали: "Що б ви не робили, має бути одна умова — все повинно бути художньо доказовим". Іноді те, що я творю в неокласичній традиції, пов'язано з тим, що в моїй молодості не було можливості для експериментів, за це били по руках. Я іноді думав, що обрати для себе — модне чи вічне. І вирішив, що буду займатися вічними формами давньогрецького або шекспірівського театру.

Але ви досить втішено сприймаєте те, що роблять молоді режисери і ваші учні?

Безумовно, єдине, що я не сприймаю — це агресія. Мовляв, ми так робимо, а ви так не робіть.

Як правильно має розвиватися сучасний театр?

Поліфонічно. Має бути і модне, і вічне. Іноді кажуть, що в суперечках народжується істина. А Гете казав, що в суперечках народжується проблема. А нам потрібна гармонія. Тож кому потрібні проблеми, нехай іде й сперечається. А кому потрібна гармонія, нехай творить.

Останні новини
Баланс добра і зла: Учасник тріо Botashe видав дебютний сольний альбом
Баланс добра і зла: Учасник тріо Botashe видав дебютний сольний альбом
Основна проблема не кондиціонер, а бойлер — експерт про марнотратство електроенергії
Основна проблема не кондиціонер, а бойлер — експерт про марнотратство електроенергії
"Доволі потужна допомога". Нарожний про результати чергового "Рамштайну"
"Доволі потужна допомога". Нарожний про результати чергового "Рамштайну"
Футуристична історія кохання: Kozachenko & Kate Soul спільно видали пісню "Літак"
Футуристична історія кохання: Kozachenko & Kate Soul спільно видали пісню "Літак"
"Запит військових враховано". Держоператор тилу про новий каталог продуктів харчування ЗСУ
"Запит військових враховано". Держоператор тилу про новий каталог продуктів харчування ЗСУ
Новини по темі
І у гітлерівського режиму, і у путінського абсолютна зневага до людських цінностей — Анатолій Подольський
Психологиня Світлана Арефнія: Мама для дитини — всесвіт, який формує її особистість
Ми боремося за цінності, які для європейців є самоочевидною даністю ― Кебуладзе
Гробки, Проводи, Діди, Радовниця… — фольклористка про поминальні традиції
"Спілкуватися наживо — хороша навичка". Ерінчак про Вечори Радіо Культура у книгарні "Сенс"